— Ну ось і суп, — Ігор поставив тацю на приліжкову тумбочку з таким гуркотом, що бульйон хлюпнув на білосніжну серветку.
Марина здригнулась, але промовчала. Вона дивилася на чоловіка, на його напружену спину, на те, як він демонстративно витер руки об джинси.
Двадцять років разом, а тепер він здавався чужим, роздратованим незнайомцем.
— Дякую, — тихо сказала вона, намагаючись підвестися на ліктях. Тіло відгукнулося тупим болем, нагадуванням про ту безглузду драбину і два місяці, які лікар наказав провести в ліжку.
— Їж давай, поки не захололо, — кинув він, не озираючись. — У мене ще справи.
Справи. Марина гірко всміхнулася. Його «справи» останні два тижні складалися з коротких перебіжок на кухню, невдоволеного буркотіння і довгих розмов телефоном в іншій кімнаті.
У перший тиждень він ще намагався вдавати турботу: приносив апельсини, питав, чи нічого не треба. Але його терпіння вистачило ненадовго.
До кімнати зазирнув Кирило, їхній вісімнадцятирічний син. Він мовчки підняв з підлоги книжку, яку Марина впустила вранці, і поклав поруч із нею. Потім узяв тацю.
— Мамо, давай я тебе погодую? — його голос був тихий, але впевнений. Він глянув на батька з докором, який той, втім, проігнорував.
— Я сама, синочку, дякую, — вона вдячно торкнулася його руки.
Ігор пирхнув, виходячи з кімнати. Його роздратування буквально висіло в повітрі, осідало на меблях, просочувало постільну білизну.
Марина дивилася йому вслід, і щось у її душі, що трималося на тонкій ниточці надії, почало повільно кришитися.
Увечері він повернувся злим, з запахом вулиці й чужих парфумів. Вона нічого не стала питати. Навіщо? Відповіді вже давно витали в повітрі.
— Мені треба у ванну, — попросила вона якомога м’якше, коли він проходив повз ліжко. — Допоможи, будь ласка.
Ігор завмер, повільно обернувся. Його обличчя спотворила гримаса такого огиди, що в Марини перехопило подих.
Він оглянув її — лежачу, безпорадну — і в його очах спалахнув холодний, злий вогонь.
— Знову? Я тобі не доглядальник! — виплюнув він. — Я не збираюся доглядати за хворою старою!
Він це сказав. Він промовив ці слова, які, здавалося, увібрали в себе всю брехню їхнього спільного життя.
Марина дивилася на його гарне, але тепер спотворене обличчя й не відчувала нічого, окрім крижаної порожнечі. Уся любов, уся ніжність, усе прощення, які вона роками зберігала, перетворилися на попіл.
Він чекав сліз, істерики, докорів. Але вона мовчала.
А потім, зібравши останні сили, підвелася на лікті й коротко, точно плюнула йому в обличчя.
Ігор різко відсахнувся, ошелешений. Він витер щоку тильною стороною руки й подивився на Марину так, наче бачив її вперше. А вона зустріла його погляд — без болю, без любові. Лише холодна зневага.
Саме в ту мить вона усвідомила — це кінець. І вперше за довгі тижні їй стало легко дихати.
Обличчя Ігоря перекосилося від люті, очі налилися темною люттю. Він зробив крок до ліжка — і в його погляді промайнула справжня загроза.
— Ти… Ти зовсім страх втратила? — прошипів він.
— Забирайся, — її голос був тихим, але твердим, мов сталь. — Геть. Це мій дім.
У цей момент у кімнату зайшов Кирило. Завмер на порозі, побачивши викривлене від гніву батькове обличчя й спокій матері. Йому не треба було слів — усе стало зрозуміло одразу.
— Тату, що тут відбувається? — запитав він, хоча відповідь лежала на поверхні.
— Я йду від цієї… — Ігор замовк, не знайшовши слів. Розвернувся, пішов у спальню, і за хвилину з-за дверей почулося гупання — збирав речі.
Кирило сів на край ліжка біля мами й узяв її за руку. Не зводив очей з дверей, за якими метушився батько.
Ігор вийшов із валізою на плечі. Зупинився на порозі, окинув їх поглядом, сповненим отрути.
— Ти ще пошкодуєш про це, — кинув він Марині. — Залишишся сама, хвора, нікому не потрібна. Побачимо, хто тебе тоді витягне.
Поглянув на сина, сподіваючись на підтримку.
— Поїхали зі мною, синку. Нема чого тобі тут залишатись.
Кирило повільно підвів голову.
— Йди, тату.
Ці слова були сказані спокійно, але невідворотно. Ігор здригнувся, як від ляпаса — такого від сина він не очікував.
Двері голосно грюкнули. У квартирі запанувала дзвінка тиша, але вона не тиснула. Навпаки — була чистою, свіжою, мов повітря після грози.
— Мам, як ти? — тихо запитав Кирило, дивлячись на матір із занепокоєнням в очах.
— Тепер усе добре, — відповіла вона й втомлено, але по-справжньому щасливо усміхнулась.
Найперше, про що вона попросила сина, — зателефонувати до майстра й змінити замки. А вже наступного дня, лежачи в ліжку з ноутбуком на колінах, Марина вела ділову розмову з подругою-юристкою.
— Свєта, привіт. Мені потрібна твоя допомога.
— Щось сталося? — голос Світлани був зосередженим.
Марина коротко виклала суть подій.
— Він заблокував наш спільний рахунок. Я й очікувала цього.
— Типова схема, — зітхнула Світлана. — У тебе є якісь заощадження? На перший час?
Марина лукаво усміхнулась.
— Є одна заначка. Він завжди з неї глузував, називав моїм «білочиним запасом». Думаю, навіть не пригадає, що вона існує.
Разом із Кирилом вона перевела кошти на щойно відкритий особистий рахунок. Сума була не захмарною, але її мало вистачити на кілька місяців життя та відновлення. Вперше вона відчула в собі силу.
Ігор довго не зволікав. Уже за кілька днів почалася його підла, мілка війна. Першим ходом стала посилка: кур’єр доставив коробку, всередині якої був старий сімейний альбом. Але з фотографій батьків Марини були акуратно вирізані їхні обличчя. На листівці — напис: «Минуле має залишитись у минулому».
Він намагався поранити її якнайглибше, та відчуття було іншим — не біль, а холодна злість. Ці рани вже давно затягнулись, і тепер лиш слугували паливом для руху вперед.
— Він хоче тебе зламати, — зціпивши кулаки, сказав Кирило.
— Не вийде, — спокійно відповіла Марина, дивлячись у вікно. — Знаєш, сину, я щойно зрозуміла: я стільки років жила не своїм життям. Була зручною. А тепер хочу бути щасливою.
Вона взяла телефон і набрала номер колишнього керівника.
— Андрію Петровичу, добрий день. Це Марина. У мене для вас цікава пропозиція по новому проєкту. Так, я ще не ходжу. Але голова в мене працює чудово.
Минуло два місяці. Вітальня квартири перетворилася на повноцінний робочий простір. На столі стояв новий потужний ноутбук, поруч — ескізи, зразки тканин, таблиці. Проєкт, який Марина запропонувала своєму колишньому начальнику, виявився справжньою «золотою жилою».
За фахом вона була ландшафтною дизайнеркою і розробила концепцію вертикального озеленення для офісів у містах. Ідея блискавично «вистрілила».
Тепер Марина не просто ходила — вона буквально літала квартирою. Щоранку починала з комплексу вправ, рекомендованих реабілітологом. Біль залишився в минулому, поступившись місцем відчуттю сили й енергії, про яку вона давно забула.
Кирило був її головною опорою. Допомагав із закупівлями, готував вечерю, підтримував кожен новий задум матері, дивлячись на її розквіт з гордістю.
Ігор з’явився на порозі в той день, коли Марина отримала перший великий аванс за свій проєкт. Дзвінок у двері був настирливим, наполегливим. Відчинив Кирило.
— Мені потрібно поговорити з мамою, — сказав Ігор і спробував пройти в середину. Він виглядав пом’ятим: костюм сидів мішкувато, під очима лежали тіні.
— Вона зайнята, — холодно відповів Кирило, ставши на заваді.
— Кириле, не дратуй мене!
— Тату, усе було сказано минулого разу.
З вітальні вийшла Марина. Вона стояла рівно, спираючись на елегантну тростину — радше як стильний аксесуар, ніж необхідність. Її погляд був спокійним, упевненим.
— Що тобі потрібно, Ігорю?
Він розгубився. Перед ним стояла не виснажена хворобою жінка, а впевнена в собі, красива, сильна незнайомка.
— Марина… я… — він запнувся, спесь кудись зникла. — Я був неправий. Мені шкода. Давай спробуємо знову? Я сумую.
— Справді? — злегка схиливши голову, запитала вона. — За чим саме ти сумуєш? За моїми вечерями? Чи може за випрасуваними сорочками? А може, за тим, як я мовчала, коли ти мене принижував?
Ігор здригнувся.
— Я все зрозумів. Помилився. Та інша… вона виявилася порожньою. Їй потрібні були лише гроші.
Марина тихо засміялась. Ігорові від того сміху стало не по собі.
— Яке співпадіння. Тобі ж також усе життя були потрібні лише гроші та зручність. Просто ти не хотів цього бачити.
Вона зробила крок уперед, і в її очах з’явився сталевий блиск:
— Квартира залишається мені та синові. Машину можеш забирати, вона записана на тебе. Половину мого «білочиного запасу», над яким ти сміявся, я переведу тобі на рахунок. Це — твоя частка. Все інше — моє. І я подаю на розлучення.
Ігор стояв мов ошелешений, не вірячи своїм вухам.
— Але… ми ж сім’я…
— Сім’ї більше немає, Ігорю. Ти сам її зруйнував у той вечір, коли назвав мене старою хворою. Іди. І ніколи не повертайся.
Вона розвернулася й спокійно пішла до вітальні, навіть не глянувши назад. Кирило мовчки зачинив перед батьком двері.
Марина підійшла до вікна. Надворі йшов дощ, змиваючи пил з міста. Вона вдивлялась у мокрі дахи і вперше за багато років відчула повну, глибоку свободу.
Попереду — нове життя. І вона точно знала, що це життя буде щасливим.
Минуло три роки.
Марина стояла посеред великого зимового саду на даху одного з найпрестижніших бізнес-центрів міста. Сонце заливало простір, в повітрі пахло вологою землею, квітами й успіхом.
Це був її проєкт, її гордість, обличчя фірми «Вертикальні сади Марини Волкової», яка вже встигла здобути ім’я в колах ландшафтного дизайну.
Про тростину вона давно забула. Її рухи були легкими, поставу — впевненою. У свої 48 вона виглядала краще, ніж у тридцять: очі сяяли життям, на обличчі грала тепла посмішка.
— Мамо, це просто диво! — пролунав знайомий голос за спиною.
Вона обернулась — перед нею стояв Кирило, змужнілий, високий, з батьковими рисами, але її очима. Він закінчував університет і вже проходив практику у її компанії, вражаючи партнерів вмінням вести перемовини.
— Подобається? — запитала вона.
— Ще й як! Ти справжня чарівниця, — він міцно обійняв її. — До речі, дзвонила Свєта. Каже, всі документи по квартирі остаточно готові. Вона тепер тільки твоя. Без жодних «але».
— Чудово, — Марина кивнула. Ще один вузол залишився в минулому.
Увечері, повертаючись додому на своїй новій машині, Марина зупинилася на світлофорі. Йшов дрібний мокрий сніг. Вона машинально провела поглядом по людях, що тулилися на зупинці, і раптом завмерла.
Серед натовпу стояв Ігор.
Він постарів. Дороге пальто змінила дешева куртка, обличчя осунулось, погляд був порожнім і втомленим. У руках — пластиковий пакет із супермаркету. Він дивився в нікуди, не помічаючи навколо нічого. Людина, яка програла все.
Вони були на відстані кількох метрів, але між ними лежала ціла прірва — з болю, зради і її переродження.
Їхні погляди не зустрілися.
І Марина нічого не відчула. Ні жалю, ні гніву, ні тріумфу. Лише спокій. Ігор став для неї просто перехожим, частиною пейзажу, тінню минулого, яке більше не мало влади над нею.
Загорілося зелене світло.
Вона м’яко натиснула на педаль газу, і машина плавно рушила вперед, залишаючи позаду зупинку, мокрий сніг і чоловіка, який колись був її чоловіком.
У салоні заграла музика. Марина усміхнулася своїм думкам. Її чекав затишний дім, вечеря з коханим сином і нові, захоплюючі проєкти.
Вона більше не шукала кохання — вона знайшла дещо значно важливіше: саму себе. І ця зустріч була найголовнішою в її житті.
Як вам ця історія? Поділіться своїми думками — мені буде дуже приємно ❤️
