Дванадцять років тому. Андрію було двадцять два. Щойно закінчив юридичний.
Одне слово змінило все. «Пробач». Магічне слово, ніби ключ від зачарованого замку.
Прощення дає другий шанс. Любов — силу його використати.
Фарба під нігтями не відмивалася. Андрій тер руки милом, наче хотів стерти пам’ять. Даремно.
Вода була холодною. Обпалююче холодною. Як у той день — дванадцять років тому.
Поштар приніс листівку зранку. Вона лежала на столі, мов бомба сповільненої дії. Андрій боявся навіть торкнутись.
Почерк батька. Знайомий. Акуратний, ніби виводив вирок.
На звороті — одне єдине слово. «Пробач».
І все. Більше — нічого.
Дванадцять років тому. Андрію було двадцять два. Щойно завершив юридичний.
Батько сидів у кабінеті. Переглядав документи. Підняв очі, побачивши сина.
— Завтра тебе чекає Володимир Семенович, — сказав він. — О дев’ятій ранку.
Володимир Семенович. Партнер батька. Відомий адвокат.
— Тату, нам потрібно поговорити.
Батько відклав папери. Подивився уважно. Насупив брови — ніби щось передчував.
— Слухаю.
— Я не піду до Володимира Семеновича.
Пауза. Довга. Тиша дзвеніла у вухах.
— Не розумію, — повільно мовив батько.
— Я не хочу бути юристом.
Слова повисли у повітрі. Важкі, наче каміння.
Батько підвівся з-за столу. Підійшов до вікна. Став спиною до сина.
— А ким хочеш бути?
— Художником.
Батько обернувся. На обличчі — здивування. Потім — гнів.
— Художником? — перепитав. — Ти жартуєш?
— Ні. Я серйозно.
Андрій пам’ятав кожне слово тієї розмови. Кожну інтонацію.
— П’ять років навчався на юриста, — бурчав батько. — П’ять років!
— Я вчився для тебе, — відповів Андрій. — Не для себе.
— Для родини! Для майбутнього!
Батько ходив по кабінету. Руки за спиною. Обличчя налите червоним, ніби після бігу.
— Художники голодують, — бурмотів. — Помирають у злиднях.
— Не всі.
— Більшість. А ти — не виняток.
Андрій дістав з рюкзака теку. Малюнки. Свої роботи.
— Подивись, — сказав він.
Батько взяв теку. Переглядав повільно. На обличчі не відбивалося нічого.
Андрій чекав. Сподівався. Може, зрозуміє. Відчує.
— Хобі, — мовив нарешті батько. — Непогане хобі.
— Це не хобі. Це моє життя.
Батько закрив теку. Поклав на стіл, ніби викинув у сміття.
— Твоє життя — юриспруденція, — твердо сказав він. — Все інше — дурощі.
Андрій дивився на листівку. Перевертав у руках. Картон щільний, якісний.
На лицьовому боці — репродукція. Ван Гог. «Зоряна ніч».
Іронія? Чи визнання? Батько вибрав листівку з картиною, яка символізувала синову правду.
Або просто випадковість?
Андрій поставив листівку на полицю. Поруч — світлина. Він з батьком на риболовлі.
Йому було десять. Батько — молодий, щасливий. Ще не зламаний майбутніми розчаруваннями.
Коли все зламалося? Коли він став таким жорстким?
Після смерті мами. Так, саме тоді. Андрію було чотирнадцять.
Батько замкнувся. Пірнув у роботу. Став вимогливим, наче намагався контролювати те, що не підвладне.
— Мама б зрозуміла, — сказав тоді Андрій. — Вона любила мистецтво.
Помилка. Жахлива помилка.
Батько зблід. Стиснув кулаки.
— Не смій! — закричав. — Не смій її згадувати!
— Але ж це правда!
— Правда в тому, що ти — егоїст! Думаєш тільки про себе!
Ту розмову не забути. Вона тривала дві години. Крики. Обвинувачення. Слова, як ножі.
— Ти — розчарування, — сказав батько. — Суцільне розчарування.
— А ти — деспот, — відповів Андрій. — Не батько, а деспот.
Батько підійшов до дверей. Розчахнув їх.
— Забирайся, — сказав тихо. — І не повертайся.
— Тату…
— Забирайся! Негайно!
Андрій зібрав речі. Руки тремтіли. В грудях — порожнеча, ніби хтось вирвав серце.
Батько стояв у коридорі. Дивився у стіну. Навіть не провів поглядом.
— Тату… — спробував ще раз Андрій.
Мовчання. Ні звуку. Лише тиша. Немов статуя.
Андрій вийшов. Двері грюкнули за спиною. Назавжди.
Відтоді вони не говорили. Дванадцять років.
Андрій узяв до рук телефон. Ввів номер батька. Палець завмер над кнопкою виклику. Що сказати? «Привіт»? Після дванадцяти років повної тиші?
Він відклав мобільний. Підійшов до мольберта. Зняв з нього тканину.
Полотно майже завершене. Портрет батька. Згадував риси по пам’яті. Писав цілий рік.
Обличчя — стримане, але очі — сумні. Самотні, як у хлопчика, що загубився.
Саме так Андрій його і запам’ятав. Не лихим. Не жорстоким. А розгубленим.
Він узяв пензель. Додав трохи тіні навколо очей. Промалював зморшки. Час не щадить нікого.
Цікаво, як він виглядає зараз? Напевно, посивів. Можливо, сутулиться.
Йому вже шістдесят вісім. Вік, коли з’являється бажання озирнутись і підбити підсумки. Пошкодувати про те, що зроблено. І про те, на що не наважився.
Увечері Андрій навідався до Марини. Дружина сиділа в кріслі, фарбувала нігті зосереджено, ніби виконувала точну операцію.
— Прийшла листівка, — сказав він.
— Від кого? — не відводячи погляду.
— Від тата.
Марина застигла. Рука з пензликом завмерла у повітрі.
— Що написав?
— «Пробач».
Вона подивилась на чоловіка. У її очах — теплий сум.
— І що ти тепер?
— Не знаю…
Марина поклала флакон з лаком, підійшла до Андрія. Обійняла. Мовчки. Як бронею від болю.
— Він старіє, — тихо промовила вона. — Починає розуміти, що накоїв.
— Запізно.
— Ніколи не пізно. Якщо є любов.
Андрій нахилився до її плеча. Його улюбленого, такого знайомого.
— А якщо її вже немає?
— Є. Інакше навіщо було писати?
Тієї ночі він не заплющив очей. Лежав у темряві, думав. Батько не був лиходієм. Лише людиною зі страхами. Втратив дружину, боявся втратити сина. Намагаючись контролювати Андрія, він прагнув взяти під контроль власне безсилля. Даремно, але зрозуміло.
Андрій теж не був безгрішним. Був різким. Непоступливим. Не намагався зрозуміти батька.
У підсумку постраждали обидва. Дванадцять років — мов розсипані перлини. Безцінні.
Вранці Андрій встав рано. Одягнувся. Взяв портрет.
— Куди ти? — сонно спитала Марина.
— До батька.
Вона кивнула. Наче цього й чекала.
— Удачі, — мовила і поцілувала його в щоку — ніжно, з підтримкою.
Будинок не змінився. Той самий паркан, ті ж вікна. Але здавалося, ніби він зменшився, скулився від самотності.
Андрій стояв перед хвірткою. Серце билося, як у школяра на іспиті. Долоні спітніли.
Він натиснув кнопку дзвінка. Мелодія була знайома — з дитинства.
Кроки в передпокої. Повільні, обережні.
Двері відчинились. Батько. Постарілий. Посивілий. Але очі ті ж самі.
Він подивився на сина, як на примару. Не вірячи власним очам.
— Андрію? — прошепотів.
— Привіт, тату.
Вони стояли мовчки. Дивилися одне на одного. Час застиг.
— Заходь, — сказав батько нарешті.
Його голос був тремтливим. Ледь чутним.
Андрій ступив у будинок. У повітрі — знайомий запах маминих парфумів. Нічого не змінилось.
На стінах вітальні висіли його дитячі малюнки. Наївні, але рідні.
— Ти їх зберіг? — здивувався Андрій.
— Звісно, — відповів батько. — Це ж твоє.
Вони сіли за стіл. Батько заварив чай. Руки трохи тремтіли, коли наливав у чашки.
— Пробач, — тихо промовив він, не підіймаючи очей.
— І ти пробач.
Батько подивився на нього. Очі наповнились сльозами.
— Я був дурнем, — зізнався. — Старим, впертим дурнем.
— Ми обидва були впертими.
Андрій дістав картину. Показав її батькові.
— Це ти.
Батько довго дивився. Мовчки. Проводив пальцем по краю полотна.
— Схожий? — спитав Андрій.
— Дуже, — кивнув батько. — Навіть занадто.
Він встав, підійшов до шафи. Вийняв папку. Ту саму.
— Я її зберіг, — мовив. — Усі ці роки.
Відкрив. Малюнки були цілими. Складені дбайливо, мов коштовності.
— Нещодавно зрозумів, — додав він. — Ти мав рацію. Мама б тебе підтримала.
Андрій відчув, як всередині тане лід, що тримався дванадцять років.
— Пробач мені, сину, — повторив батько.
— Я вже давно пробачив, тату.
Вони провели разом увесь день. Розмовляли. Згадували. Заповнювали прогалини дванадцятирічної тиші.
Батько розповідав про роботу, пенсію, про те, як сумував.
Андрій — про картини, виставки, Марину.
— Покажеш її мені? — запитав батько.
— Обов’язково. Вона сама хоче з тобою познайомитися.
— А я з нею.
Увечері Андрій збирався йти. Батько провів його до хвіртки.
— Приходь ще, — попросив. — Дуже прошу.
— Прийду. Обіцяю.
Вони обнялися. Міцно. Довго. Наче намагались повернути згаяний час.
— Люблю тебе, сину, — сказав батько.
— І я тебе, тату.
Андрій ішов додому з легким серцем. У кишені — листівка.
Одне-єдине слово все змінило. «Пробач». Магічне слово, що розмикає найміцніші замки.
Прощення зцілює. Час лікує. А любов перемагає гордість.
За тиждень батько завітав до них у гості. Познайомився з Мариною. Вона йому сподобалась.
— Гарна в тебе дружина, — сказав він Андрію. — Бережи її.
— Бережу.
Батько зайшов до майстерні. Роздивлявся картини, скульптури. З захватом — мов дитина в музеї.
— Талант, — мовив він. — Справжній талант.
— Від мами, — відповів Андрій.
— І від мене трохи, — посміхнувся батько.
Вони сміялися. Раділи зустрічі. Будували плани.
Батько захотів купити одну з картин. Для себе.
— Не продам, — сказав Андрій. — Подарую.
— Яку?
— Ту, що з твоїм портретом.
Батько розчулився. Обняв сина.
— Дякую, — прошепотів.
Між ними вже не було відстані. Дванадцять років розтанули, наче вранішній туман.
Сім’я знову стала цілісною. Не такою, як колись. Новою. Мудрою. Загартованою відстанню.
Іноді потрібно загубитися, щоб знову знайти одне одного. Відійти, щоб наблизитися.
Прощення дає шанс почати знову. А любов — силу скористатися цим шансом.
