— Альоно Сергіївно? — голос у телефоні був чужим, офіційним, з інтонацією, ніби вона вже в чомусь винна.
— Так, слухаю.
— Це фінансова служба банку «Стеллар». Вам відомо, що на ім’я покійного Бориса Львовича Маркелова оформлені непогашені зобов’язання? Ми перевіряємо коло потенційних спадкоємців. За інформацією від нотаріуса, ви могли бути згадані в заповіті нарівні з іншими членами родини або мали спільну власність із чоловіком, який є спадкоємцем за законом…
— Що? — вона відсмикнула телефон від вуха, ніби обпеклась. — Я не оформляла жодної спадщини. І до його боргів жодного стосунку не маю. Якщо я офіційно не подам заяву про прийняття спадщини, юридично я не зобов’язана платити ані копійки — ні за кредити, ні за інші борги.
— Спадкова справа відкрита, і ви, як дружина його сина, входите до списку…
— Перепрошую, але я — не спадкоємиця. Я взагалі не родичка. І жодних зобов’язань на себе не беру, — відрізала Альона й вимкнула дзвінок.
Телефон і далі тремтів у руці. Вона стояла посеред кухні з дитячою ложкою, а поруч холонула каша для сина. Пахло молоком і підсмаженим хлібом. А в голові вже гуло.
Максим зайшов до кухні, потягнувся, ліниво почухав потилицю.
— Хто дзвонив?
— З банку. Кажуть, у твого батька борги. Кредити. І нібито ми тепер повинні це покривати.
— Та ну? — він насупився. — Мама ж казала, що в нього все було сплачено.
— Ну, схоже, не все, — Альона жбурнула ложку в раковину. — І, до речі, вони згадали, що я — потенційна спадкоємиця. Це взагалі як?
— Ну ти ж моя дружина. Може, автоматично…
— Ні, Макс. Я — не автоматично. Я взагалі тут ні до чого. І нічого платити не збираюся.
Він підійшов ближче, сперся на одвірок, подивився у вікно.
— Слухай… Ну ти ж розумієш, мама сама це не витягне. Треба якось допомогти. Можна оформити на тебе, як на офіційно працюючу людину…
— Ти це серйозно? — вона повернулася до нього. — Ти хочеш, щоб я оформила кредит на себе, щоб виплатити борги твого батька, з яким у нас були, м’яко кажучи, натягнуті стосунки?
— А як інакше? Ми з мамою ледь зводимо кінці з кінцями. У тебе ж стабільна робота.
Альона повільно опустилася на табурет, мов у холодну воду — чужу, тривожну.
— Максе, ти справді вважаєш це нормальним? Що я маю влазити в борги заради людини, яка мене ніколи не приймала?
Він мовчав. Із сусідньої кімнати пролунав короткий звук повідомлення.
— Справа не в ньому. У мамі. Вона одна. Вона просить.
— А ти знаєш, навіщо він ці кредити брав? — голос Альони став різким. — Під високі відсотки, щоб купити дім для внука твоєї сестри. А тепер, коли він помер, твоя мама хоче, щоб ми з тобою розрахувалися за це. Щоб дитина залишилася з будинком, а борги розподілилися на нас. Це не допомога — це маніпуляція.
Максим відвів погляд. Повисла тиша.
— Я не відмовляюсь допомагати. Я куплю продукти, медикаменти, відвезу до лікаря. Але брати кредит на себе — ні. Це не моя відповідальність. Це ваше.
Він мовчки встав і пішов у спальню. За пів години виніс подушку з ковдрою, мовчки влаштувався на дивані.
Наступного ранку було сіро. Маленький Сашко снідав, позіхаючи й бовтаючи ложкою в какао. Альона гладила його по волоссю, намагаючись усміхатись.
Максим пішов рано. Не попрощався.
Удень зателефонувала Людмила Олексіївна.
— Альоно? Що ти витворяєш? Ми ж одна сім’я. Хіба ми з мамою маємо все тягнути на собі?
— Я вам нічого не винна, Людмило Олексіївно. Я не приймала спадщину. І не збираюся.
— Значить, ти стороння. Значить, тобі байдуже.
— Мені не байдуже. Але я не дозволю втягнути нашу родину в борги. У мене є син. Його майбутнє — важливіше. Я не візьму на себе чужі зобов’язання.
— Ти егоїстка. Просто хочеш, щоб мій онук жив у благополуччі, а ти — ні копійки. Нехай Бог вам суддя, Альоно.
Вона витерла сльози й підійшла до вікна. На склі — відбитки пальців Сашка. Закрила очі.
Я маю право сказати «ні». Я нічого не винна.
Увечері Сашко спитав:
— А тато з нами житиме?
Вона сіла поряд.
— Житиме. Просто зараз він трошки ображений. Буває, дорослі так роблять — ідуть, думають, а потім повертаються.
— А ми разом будемо?
— Звісно. Ми — сім’я. Ти й я. І тато, якщо захоче бути з нами.
Він кивнув, притулився до неї.
Ввечері знову зателефонували з банку. Запросили на зустріч.
— Ні, — твердо сказала вона. — Я не подаватиму заяву на прийняття спадщини. Це звільняє мене від боргів — і я не зобов’язана брати їх на себе.
Максим повернувся через два дні. Кинув ключі у передпокої.
— Ти справді відмовилась?
— Так. Мене викликали, я прийшла, написала заяву.
— Ти навіть зі мною не порадилась.
— Я намагалась. Але ти не почув.
Він сів на край дивана, втомлено потер обличчя руками.
— Мама каже, я зрадив родину. Що мав переконати тебе. Але я… не можу змусити. І сам не хочу тих боргів. Просто… соромно.
— Не соромно — це взяти на себе лише своє. А не перекидати на інших, — м’яко відповіла вона. — Я не ворог тобі, Максе.
У неділю він сидів із чашкою холодної кави. Виглядав виснаженим. Альона мовчки витирала посуд. За вікном мрячило.
— Ми з мамою й Лєною були в нотаріуса, — нарешті сказав він. — Виявилось, у заповіті ми троє. Тебе там немає.
— Нарешті ясно, — кивнула вона. — А борги?
— Близько півтора мільйона. І все — під заставу дому, оформленого на ім’я Лєниного сина. Фактично — її дім, а кредит — на батька. Банк уже подав позов.
Альона застигла з тарілкою в руках.
— І тепер ваша мета — зберегти дім, а борги повісити на всіх спадкоємців?
— Так. Лєна не хоче його втрачати. Мама теж. Сподіваються, що я допоможу.
— А чому не Лєна?
— У декреті, з двома дітьми. Чоловік вахтами, ледве вистачає.
— А ми, виходить, у шоколаді? — Альона зціпила зуби. — А чому батько не оформив дім на Лєну одразу?
— Не знаю. Напевно, хотів надійніше.
Вона опустилася на стілець. У погляді — не злість, а виснаження.
— Максе, мені шкода. Але цей дім — не спадщина для всіх. Це рішення вашої родини. І ваша відповідальність. Я — осторонь.
Він важко зітхнув.
— Ти не уявляєш, який тиск. Мама дзвонить по п’ять разів, Лєна плаче: «Ти ж брат, ти ж чоловік». А я… просто зсередини згораю.
— А ти спробуй бути чоловіком — не за їхніми очікуваннями, а за власною совістю, — сказала вона тихо. — Справжній чоловік — це не тягар мовчки нести. Це здатність сказати «стоп».
Наступного дня Альона написала в бухгалтерії заяву, що не бере участі у спадщині. Біля виходу зустріла колегу Віру, сувору й досвідчену.
— У когось помер?
— Свекор. Кредити. Банк шукає, на кого списати.
Віра кивнула:
— У знайомої чоловік помер, вона автоматом вступила у спадок. А там борги. Машину втратила. Тепер усім каже: спершу — юрист, потім — емоції.
Альона гірко всміхнулась:
— Спершу юрист, потім — совість.
— Та ні. Совість — хай буде. Але й про себе не забувай. Бо нас багато хто вину тягне. А хто тягне нас?
Максим почав з’являтись удома рідше. Мовчазний, відсторонений. Вони не сварились — просто жили поруч. Колись уночі він приніс документи.
— Ось усе. Я підписав: борги — мої. Тебе не чіпають. Просто… щоб ти не хвилювалась.
Вона переглянула папери. Усе оформлено.
— Дякую, — прошепотіла.
Минуло вісім місяців. Він сплатив усе. Працював на двох роботах. Але родина його не підтримала. Дім, заради якого він згорів, продали. Купили нову машину. Поїхали у відпустку — без нього.
Максим залишився з нічим. Із порожнечею всередині.
— Я залишився з хворобами й пустотою.
Альона обійняла його:
— Ти зробив усе. Але час жити не з почуття обов’язку. А з любові. Заради тих, хто поруч.
Він кивнув.
Через тиждень зібрав речі.
— Мені треба подумати. Поживу у друга.
— Гаразд. Я скажу Сашкові, що ти у відрядженні.
— Дякую, що не тиснула. І пробач, що не був поряд.
Вона лише зачиняла за ним двері.
— А тато повернеться? — спитав Сашко.
— Повернеться. Просто дорослим теж треба подумати.
— А ти сумуєш?
— За тим, хто слухає й бачить. Не за тим, хто мовчить.
— Я буду по-справжньому. Завжди.
Вона усміхнулась і притиснула його до себе.
Буває, сказати «ні» — це найдоросліше рішення. Навіть якщо болить. Особливо — якщо болить.
