Лідія Петрівна метушилася, розставляючи на столі святкові страви. Сьогодні для неї був особливий день – їй виповнилося шістдесят п’ять років.
Гостей жінка не запрошувала: окрім доньки та зятя, у неї більше нікого не було. Почувши шум машини, Лідія Петрівна рвонула до вікна і радісно сплеснула руками:
– Нарешті!
Вона поспішила в передпокій, схопила потерту куртку з вішалки та вибігла на подвір’я.
– Ой, дорогі мої, як же я рада, що ви все-таки приїхали! – Лідія Петрівна кинулася до доньки з онуками й почала обіймати їх по черзі.
– Вітаємо! – Анна усміхнулася і вручила матері великий букет троянд.
– Дякую, мої дорогі! – розчервонілася жінка. – Проходьте, стіл уже давно накритий.
– Цікаво, що ви запрошуєте нас на власну ж дачу, – не втримавшись, гмикнув зять.
Лідія Петрівна вдала, що не почула Руслана. Справді, щозими вона жила на дачі, яку вони з донькою та зятем придбали спільно.
Гості рушили до будинку слідом за жінкою. Руслан ішов останнім, явно нехотячи.
Він давно не ладнав із тещею і вважав її простою жінкою, яка все життя пропрацювала прибиральницею в школі. Йому здавалося, що всі її поради Анна переймає й озвучує вдома.
– Твоя мати – недалека жінка, слухай її менше, – часто бурчав Руслан після кожної поїздки дружини до Лідії Петрівни.
Це створювало напругу в родині. Анна злилася на чоловіка і вимагала більше поваги до своєї матері.
– Руслане, постарайся тримати себе в руках. Сьогодні для мами особливий день, – прошепотіла Анна, нахилившись до чоловіка.
Руслан важко зітхнув, намагаючись заспокоїтися. Він розумів, що мусить бути коректним, хоча його дратували постійні конфлікти через тещу.
Лідія Петрівна, помітивши похмурий вираз зятевого обличчя, вирішила змінити обстановку:
– Руслане, як у тебе справи на роботі? Начальство цінує твою працю? Ти ж у нас молодець!
Чоловік підняв погляд на тещу, намагаючись приховати роздратування:
– Робота йде своєю чергою. Все нормально.
Анна, побачивши, що розмова не клеїться, поспішила змінити тему:
– Мамо, ти пам’ятаєш, як ми ходили до театру минулого тижня? Така була гарна вистава!
– Авжеж пам’ятаю! Як таке можна забути? – Лідія Петрівна одразу пожвавішала.
Руслан байдуже слухав їхню розмову, але всередині його охоплював гнів.
– Я тут книжок із садівництва накупила, – почала розповідати Лідія Петрівна про нове захоплення. – Планую розширити город на дачі.
– Чому ви вирішуєте все самі? Ви ж навіть не питаєте нашої думки. Адже дача належить усім нам! – різко втрутився Руслан.
– Руслане, будь ласка, не починай. Мама просто ділиться своїми планами, – спробувала втрутитися Анна, побоюючись конфлікту.
– Звичайно, усе зрозуміло! Твоя мама завжди права, а я маю мовчати! – зятя було вже не зупинити.
– Руслане, чим я заслужила такий тон? Я лише поділилася своїми думками, – ображено відповіла Лідія Петрівна.
– Давайте не сваритися. Це ж свято, давайте відзначимо його спокійно. Тим паче на нас дивляться діти, – з розпачем попросила Анна.
– Вибачте, але я більше не можу тут залишатися. Мені треба провітритися. Якщо ти з дітьми не вийдеш через пів години, я поїду один, – різко заявив Руслан, підвівся й вийшов.
Анні нічого не залишалося, як підкоритися чоловікові й разом із дітьми поїхати додому.
Дорогою Руслан бурчав про те, що теща поводиться на дачі як господиня.
– Взагалі-то мама теж має право там господарювати, – заперечила Анна.
Руслан твердо стояв на своєму, заявляючи, що Лідія Петрівна не рахується з їхньою думкою.
Того дня тему тещі більше не піднімали. Але Анна всю ніч не могла заснути, обмірковуючи, як вирішити проблему між чоловіком і матір’ю.
Наступного ранку, поки Руслан пив каву перед роботою, Анна підсіла до нього.
– Ти вже прокинувся? – запитала вона, намагаючись розпочати розмову.
Руслан кивнув, не відводячи погляду від вікна.
– Я більше не можу це терпіти, – раптом сказав він. – Твоя мама постійно втручається у наші справи. Вона вирішує все за нас, а ми маємо погоджуватися.
– Що поганого вона зробила? Увесь скандал через дачу? Вона ж просто хотіла допомогти…
– Допомогти? – обурився Руслан. – А як щодо того, щоб порадитися з нами?
Анна мовчала, розуміючи, що сперечатися марно.
– Я не хочу, щоб ти їздила до неї без мого дозволу, – твердо заявив Руслан. – Нехай спочатку навчиться поважати нашу думку.
– Ваню, це ж моя мама! Я не можу просто відмовитися від неї! – обурилася Анна.
– То ти вибираєш між мною і нею? – холодно запитав чоловік.
– Ні, Ваню, я не вибираю. Просто прошу зрозуміти, що мама для мене важлива, – зі сльозами відповіла Анна.
Руслан мовчки встав і пішов до іншої кімнати, залишивши дружину наодинці з думками.
Анна вирішила, що тепер їздитиме до матері потайки. Вона знала, що порушує заборону чоловіка, але не могла порвати зв’язок із рідною людиною.
…Минуло два тижні. Лідія Петрівна продала свою частку дачі Руслану й Анні, аби не ускладнювати їхні стосунки.
