— Трійнята?! Та ви ж справжня героїня, Валентино Миколаївно! І всі здорові — хлопчик і дві дівчинки! Це справжнє диво!
— Я всього лиш мама, — усміхнулася я крізь серпанок втоми, намагаючись усвідомити все, що відбулося за ці останні вісімнадцять годин.
Це й справді було дивом — і водночас джерелом тривоги. Перші дні в пологовому минули як у тумані — між фізичним виснаженням і новим, безмежним щастям.
Я лежала на твердій лікарняній койці, силкуючись відновити сили після важких пологів, і уявляла, як Федір вперше побачить наших малюків.
У думках Льошка вже був з його очима, а дівчатка — темноволосі, як я. Лікарі обіцяли принести діток, щойно завершать усі медичні процедури.
Я чекала Федю наступного дня — але він не з’явився. Подзвонила на пошту, просила передати записку… Може, не додзвонилися? У лісгоспі вже третій день обходять ділянки, мабуть, там і затримався?
На третій день мені передали передачу: банку компоту, сирники, чисті пелюшки. Але це була не його передача — то подбала сусідка.
На клаптику паперу було написано: «Федька знову п’є, Валю. Думаємо, що дід Григорій тебе забере. Не переживай, ми підставимо плече». Підписалися: Таня, Віра, Зоя.
Руки враз стали холодними, липкий страх просочився під шкіру.
Ще п’ять днів тому я була звичайною сільською жінкою, що чекала на першу дитину, а тепер — мати трьох, яких навіть батько не захотів побачити. Почуття зради повільно стискало груди.
З коридору долинув тупіт важких кроків.
— Валентино, — зазирнула медсестра, — вас приїхав забирати Григорій. Каже, сусід. Уявіть, приїхав на підводі! Чекає біля запасного входу, біля харчоблоку.
Медсестра допомогла мені зібрати речі, перевдягти немовлят. Її руки працювали швидко, впевнено, з досвідом і турботою, обережно загортаючи моїх крихіток у ковдри.
— Тримайте, — простягнула вона згорток. — Це ваша старша донечка.
Я взяла на руки Алесю. Саме так я її назвала — найтихішу з трьох. Акушерка казала, що вона з’явилася на світ на дві хвилини раніше за сестру.
Іншу дівчинку я назвала Вікою — з надією, що вона зможе вистояти у всьому. А сина — Льошкою, як мого діда.
Ми вийшли на ґанок. Я ступала обережно, кожен крок віддавався тупим болем у тілі.
Дід Григорій стояв біля старої підводи, запряженої задумливою гнідою кобилою. Побачивши нас, кинув самокрутку в сніг.
— Ну що, матінко? Поїхали, — мовив він, обережно приймаючи з рук медсестри двох інших малюків і вкладаючи їх в підготовлені покривала. — Прорвемося.
Увесь шлях я мовчала. Сніг густішав, але дорога до села була натоптана, і віз м’яко ковзав між заметами.
Дід час від часу легенько тягнув за віжки, щось мугикаючи собі під ніс. Ми проїхали повз колгоспні поля, лісосмугу, переїхали місток, і нарешті здалеку виглянула покрівля нашої хати.
— Потерпи ще трішки, — буркнув дід, допомагаючи мені злізти.
Діти залишилися у возі, і я боялася навіть на хвильку відійти. Але треба було відкривати двері, палити піч.
Григорій підняв колиски, а мої руки тремтіли від втоми й тривоги. Він перший зайшов до хати, я — слідом. І застигла.
Посеред кімнати стояв Федір. Навколо — відкритий чемодан, розкидані речі. Він підвів голову й подивився на мене, наче на чужу.
— Ти що? — мій голос не слухався мене, звучав глухо.
— Я не готовий. Не сподівався на трійню, — його погляд ковзав повз мене. — Ти впораєшся сама. Пробач.
Дід Григорій обережно поставив колиски на лаву біля печі. Я побачила, як налилися кров’ю вени на його шиї.
— Ти що, зовсім здурів, Федю? Залишаєш трьох дітей і дружину? — його голос гримів, мов грім.
— Не втручайся, старий! — огризнувся той і знову повернувся до речей.
— Совісті нема! — дід стиснув його за плече, але той вирвався, застебнув валізу.
— Федю, — я зробила крок уперед. — Подивися хоча б на них…
Він кинув погляд на колиски і мовчки попрямував до дверей. Переступив поріг, пройшов двір, вийшов за хвіртку — і зник у заметілі. Наче його ніколи й не було.
Я опустилася на підлогу й відчула, як всередині мене щось згасає. Дихала — але в душі панувала порожнеча.
Перший рік став справжнім випробуванням — таким, яке не побажаєш навіть ворогу.
Щодня я вставала на світанку і лягала аж за північ. Пелюшки, бодіки, пляшечки, соски. Життя перетворилося на безкінечне коло турбот. Одного годуєш — другий плаче…
Перепеленавши трьох — поверталась знову до початку. Шкіра на руках тріскалася від нескінченної прання, а пальці вкрились мозолями через постійне викручування вологих пелюшок.
Ми виживали завдяки диву. Щоранку біля порогу з’являлося щось нове — то глечик молока, то вузлик із крупою, то в’язка дров. Односельці допомагали мовчки, без слів і пояснень.
Найчастіше приходила Таня. Вона допомагала мити немовлят, навчила готувати суміш, коли мого молока вже не вистачало.
— Тримайся, Валюшо, — казала вона, вправно загортаючи Льошку. — У селі люди не пропадають. А твій Федька — дурень. А ти — щаслива. Бог тобі дітками благословив.
Дід Григорій приходив щовечора — перевіряв, чи натоплена піч, чи не тече дах.
Якось він привів із собою кількох чоловіків — ті відремонтували сарай, замінили гнилі дошки в підлозі, заклали щілини у вікнах.
Коли вдарили перші морози, Віра принесла шерстяні шкарпетки — мініатюрні, по три пари кожного розміру. Малюки росли не по днях, а по годинах — попри обмежене харчування та складнощі побуту.
З приходом весни діти почали усміхатись. Алесю вирізняла врівноваженість, навіть у немовлячому віці вона дивилась на світ, ніби все розуміла.
Віка ж навпаки — була голосною, вимогливою, часто привертала увагу гучним плачем. А Льошка — непосидючий і цікавий, тільки-но навчився перевертатись — одразу заходився досліджувати все навколо.
Того літа я вчилася жити наново. Прив’язувала одну люльку до спини, ще двох малюків саджала в саморобний візочок і йшла на город. Працювала між годуваннями, між пранням, між короткими уривками сну.
Федір не з’являвся. Лише час від часу доходили чутки — бачили його в сусідньому селі: опухлого, небритого, з затуманеним поглядом.
Я вже не сердилась на нього. Гніватись не було сил. Усе, що лишалось — це любов до дітей і боротьба за кожен завтрашній день.
До п’ятої зими життя потроху входило в лад. Діти підросли, ставали самостійнішими.
Вони допомагали одне одному, разом грались, а потім і до дитсадка почали ходити. Я ж влаштувалася на роботу в сільську бібліотеку — хоча б на півставки. Щовечора приносила додому книги й читала дітям перед сном.
Взимку в село приїхав новий слюсар — Андрій. Високий чоловік із сивиною в бороді, зморшками навколо очей. На вигляд йому було під сорок, але тримався він так пружно, що виглядав набагато молодше. Вперше він зайшов до бібліотеки у лютому, коли надворі мела заметіль.
— Добрий день, — промовив він трохи хриплим голосом. — Чи знайдеться щось цікаве почитати вечорами? Може, є Дюма?
Я простягнула йому трохи пошарпаний томик «Трьох мушкетерів». Він подякував і пішов. А вже наступного дня повернувся — з дерев’яною іграшкою в руках.
— Це для ваших малих, — сказав, простягаючи витесаного з дерева коника. — Руки мої до столярки мають хист.
Відтоді він став заходити регулярно — то поміняти книгу, то принести нову іграшку.
Льошка прийняв його одразу — кидався до нього, хапав за руку, тягнув до своїх «скарбів». Дівчатка були обережніші, але згодом і вони стали до нього тягнутись.
У квітні, коли сніг вже танув, Андрій приніс мішок картоплі.
— Це вам, — сказав просто. — Добрий сорт, якраз для посадки.
Я зніяковіла — відвикла від чоловічої допомоги після досвіду з Федором.
— Дякую, та я й сама даю раду…
— Знаю, — кивнув. — Усі знають, яка ви сильна. Але іноді прийняти допомогу — це теж сила.
У цей момент з-за рогу вигулькнув Льошка з палицею в руках:
— Дядю Андрію! Дивись, який меч! Зробимо справжній?
— Звісно! — усміхнувся Андрій і присів поруч. — А для твоїх сестер — зробимо щось гарне теж.
Вони рушили до сараю, обговорюючи майбутні вироби. Я дивилась їм услід і вперше за довгий час відчула, як у душі зароджується тепло.
Влітку Андрій навідувався ще частіше. Допомагав у городі, лагодив паркан, проводив час із дітьми.
Алесю й Віку вже не стримувало сором’язливе мовчання — вони ділились із ним своїми секретами. А мені поруч з ним було спокійно — без метушні, без надміру слів.
У вересні, коли діти вже спали, ми сиділи на ґанку. Над головою — зоряне небо, вдалині чулося гавкотіння псів.
— Валю, — мовив Андрій, — дозволь мені бути поруч не просто так. Не як гість. Я люблю твоїх дітей як рідних.
У його очах блищала щирість, і в них не було ні краплі сумніву.
Я мовчала, дивлячись на зорі. Інколи доля щось забирає, щоб дати натомість значно більше. Потрібно лише дочекатись.
П’ятнадцять років з моменту народження малюків минули, мов одна мить. Наше подвір’я змінилось — міцний паркан, нова покрівля, добротний сарай із курми. Андрій збудував веранду з великими вікнами.
Тепер кожен вечір ми проводили там — разом. Льошка, високий підліток, вже переріс Андрія. Його руки вкрились мозолями — все літо працював у кузні.
Алесю готувалась до вступу в педінститут, а Віка — творча, непосидюча, заповнювала зошити віршами.
Я працювала повний день у бібліотеці. Діти звертались до мене з повагою: «Валентино Миколаївно».
Іноді я підміняла вчителів — вела уроки літератури, ділилась думками про життя, вибір, силу духу.
Андрій став майстром на всі руки. Відкрив майстерню, де лагодив усе — від замків до моторів.
Льошка годинами працював поруч — переймав навички. Давно вже звав Андрія «тато», а дівчатка — «наш».
У день випуску Віки, коли ми повертались додому, нас хтось окликнув. Ми озирнулися.
Біля шкільного паркану стояв Федір. Зморщений, виснажений, в потертій куртці. Він зробив кілька кроків.
— Андрюха, виручай. До пенсії — хоч десяточку…
— Мамо, хто це? — Льошка нахмурився.
Серце обірвалося. Син не впізнав рідного батька.
Алесю стала переді мною, мов щит. Віка — обійняла Андрія.
— Зараз, — мовив Андрій, дістаючи десятку.
Федір втупився у дітей. Мабуть, шукав риси знайомі. Але в них уже не було його. Вони стали нашими.
— Ваші? — кивнув він.
— Наші, — твердо відповів Андрій.
Федір взяв гроші, повернувся й пішов. Без слова. Без огляду.
— Мамо, хто це був? — запитала Віка, коли ми увійшли до двору.
— Колись я його знала, — тихо відповіла я, зачиняючи хвіртку. — Дуже давно.
Того вечора все було, як завжди. Сміх, історії, тепло. І спокій — той, що приходить після довгої боротьби.
Коли діти заснули, ми з Андрієм сиділи на веранді. Його долоні стискали мої.
— Про що думаєш, Валю?
— Про життя. Про те, що не кожне падіння — кінець. Часто — це просто новий початок.
І я знала — все, що сталось, було не дарма. І тепер я мала все. Більше, ніж мріяла.