— Що ви зараз сказали? — Люся здивовано подивилася на молоду елегантну жйнку, яку бачила вперше. — Що означає «заберемо будинок»?
— Все просто, Людмило… Вас же так звати? — Оксана зверхньо поглянула на дівчину, яка стояла перед воротами затишного заміського котеджу в Павловській Слободі. — Після розлучення ви за законом отримали авто як частину спільно нажитого майна та справедливі аліменти. А будинок… Будинок мій Пашенька залишив вам просто як бонус. Тимчасово. I ось цей час добігає кінця.
— Що ви таке говорите? — Люся зніяковіла, не розуміючи, як реагувати.
— Кажу, як є. У вас місяць, щоб знайти нове житло, — холоднокровно відповіла Оксана, не приховуючи зловтіхи. Вона просто обожнювала принижувати людей під маскою ввічливості. Це була її iдея — забрати будинок у колишньої дружини Павла до того, як дiти стануть повнолітнi.
— Почекайте, — нарешті Люся опанувала себе. — У мене з батьком дiтей була домовленість, що ми житимемо тут, поки дiти не закiнчать школу й не вступлять до унiверситету. Тут наша школа, гуртки… Ми не поїдемо нікуди!
— Це вже не вам вирiшувати, — протягнула Оксана з посмiшкою. — У нас скоро весiлля, а далi все. Ви збираєте речi та з’їжджаєте. До речi, навчальний рiк закiнчиться, i у вас буде цiле лiто, щоб облаштуватися на новому мiсцi.
— Це нiсенiтниця… Так, я негайно телефоную Пашi! — Люся не вiрила своїм вухам. Вона дiстала телефон i набрала номер колишнього чоловiка. Павло вiдхилив виклик.
— Вiдхилив, — розгублено промовила Людмила i спробувала ще раз. Але Павло знову не вiдповiв.
— Авжеж вiдхилив, — самовдоволено мовила Оксана. — Пашенька зараз дуже зайнятий на роботi, а ви його вiдволiкаєте всякими дурницями.
Люся хотiла щось сказати, але жiнка, яка приїхала на розкiшному червоному кабрiолетi, перебила її.
— Власне, я приїхала не на вас дивитися. Вiдчиняйте ворота, хочу роздивитися свої майбутнi володiння.
— Що?! — Людмила вражено витрiщилася на нахабну незнайомку. — Геть звiдси! Розвертайся й провалюй! — вона перейшла на «ти», її голос затремтiв.
— Не раджу вам пiднiмати голос, — холодно промовила Оксана. — Iнакше я поговорю з Пашею, i у вас залишиться не мiсяць, а лише один день на збори.
— Виїжджайте, — вже спокiйно сказала Люся.
— Я сюди приїхала не вас слухати. Вiдчиняйте ворота, — вимогливо повторила Оксана.
Люся розгублено вiдчинила. Оксана повiльно пройшлася подвiр’ям, зробила кiлька фото.
— Непогано, пiдiйде. А тепер показуйте, що всерединi, — сухо наказала вона…
Людмила неохотно пустила Оксану в дом.
— Обуйте, будь ласка, — попросила Людмила, але Оксана її не почула або не захотіла слухати. Вона безтурботно ходила по кімнатах, мов Наполеон по Петровському палацу. Людмила з трудом намагалася йти за нею.
— Мамо, а хто це? — запитав старший син Ілля, коли Оксана зайшла до його кімнати зі словами: «Не дуже він схожий на батька, але точно від Паші».
— Ніхто, знайома твого батька, займайся уроками, синку, не відволікайся, — Людмила стала між сином та Оксаною. — Все подивилась?! — Внутрішньо Людмила від обурення була приголомшена.
— Я не просто знайома твого батька, хлопчику, я його майбутня дружина. І саме я заберу ваш будинок. Бо твій тато мене любить більше за вас, — Оксана вирішила сказати саме так. — Так, я побачила все, що мені потрібно. Проводжати не треба, сама знайду вихід.
— Мам, що вона таке говорить? — Перелякано запитав Ілля, коли Оксана вийшла з кімнати.
— Нічого, не звертай увагу, любий. Вона просто жартувала. У деяких людей гумор дуже поганий. Займайся уроками, — Людмила поцілувала сина і ринула слідом за Оксаною.
Людмила дуже хотіла переконатися, що Оксана більше не заподіє їй шкоди. Коли Людмила вибігла на ганок, Оксана вже сідала у своє авто. Оксана спокійно помахала Людмилі та голосно рушила з місця.
Людмила знову подзвонила чоловікові, але Павло скинув дзвінок.
— Це правда? Вона забере наш будинок? Як ми будемо жити? — Людмила вже годину сиділа в кріслі, пильно дивлячись у одну точку. — Паша не може так вчинити. Так, він майже не спілкується з дітьми… Але завжди вчасно відправляє гроші, і ніколи не говорив, що ми повинні звідси виїхати…
Тривале й важке мовчання перервав телефонний дзвінок. Це був Павло.
— Люсь, ну чого ти дзвониш? Якщо я не беру, значить, я зайнятий. Що сталося?
— Паша, сьогодні до мене приїхала жінка, Оксана. Вона сказала, що ви одружуєтесь, і що ти забереш у мене й у дітей будинок, — хвилюючим голосом сказала Людмила, — Паша, як це розуміти?
— Чорт, що її потягло приїхати, не слухає нікого! Я ж їй казав, що сам з тобою поговорю! — Павло проворчав і пом’якшав в голосі. — Люся, так, мені доведеться забрати будинок. Я хотів це пояснити тобі спокійно, але, бачиш, Оксана мене випередила.
— Як забрати будинок? — Перелякано вигукнула Людмила, яка до останнього не вірила, що слова молодої модно одягненої жінки — це правда.
— У дітей школа… Ілюші ще п’ять класів, а Ірочці сім. Тут кружки, друзі, тут усе життя, моя робота, зрештою, — дрожачим голосом додала Людмила.
— Розумію, що тобі буде важко, але будинок мені потрібен, — холодно відповів Павло. — Через місяць я його заберу. А ти вже сама думай, де жити будеш. Ти і так там три роки жила… Пора і честь знати.
— Що значить «честь знати»?! — Вигукнула Людмила. — Там живуть твої діти, якими ти навіть не займаєшся. Тільки гроші пересилаєш. Ти навіть доньку з Днем народження не привітав.
— Я вже починаю сумніватися, що це мої діти, — сухо відповів Павло. — Треба буде тест ДНК зробити. До речі, давно хотів. А то я кожен місяць гроші плачу… А якщо діти не мої, то це взагалі інша розмова з тобою буде.
— Як ти смієш так говорити? — Людмила, яка, на відміну від Павла, завжди була йому вірною, заплакала. — Я любила тебе! Я намагалася в наших відносинах…
— Любила чи не любила — вже не важливо! Все, мені пора. Потім поговоримо, — Павло кинув слухавку.
Людмила сиділа в кріслі й ридала.
— Господи, що з ним сталося? Як він став таким жорстоким?
Немного заспокоївшись, Людмила вирішила з’ясувати, що відбувається у житті Павла, і подзвонила його сестрі Галині, з якою в неї були хороші стосунки.
— Галю, привіт, це Люся. Як ти?
— О, Люсечко, привіт. Все добре, йду за маленькою в садок, а ти як? — Відповіла привітним голосом Галя.
— Галочка, у мене біда. Павло нас виселяє. Каже, щоб ми через місяць звільнили будинок. І в нього ця нова наречена… Оксана… Ти з нею вже знайома? Що там у Паші відбувається? — Запитала Людмила, збентежена.
— Ох, Люся, ми самі в розгубленості. Мого брата після знайомства з цією дівчиною, ніби підмінили. Вона його налаштувала проти всіх родичів, — Галя важко зітхнула.
— З мамою Павло страшенно посварився, коли вона сказала, що їй не подобається Оксана, і привела тебе в приклад… З докором, яке золото він втратив… — Додала жінка.
— І прямо так і сказала? — Людмила було приємно здивована, що колишня свекруха на її боці.
— Так, Люсик, ти ж знаєш, що вона до тебе завжди добре ставилась, а ця молода змія крутить Пашею, як їй заманеться. Він у неї глибоко під каблуком. — Галі було образливо за брата, і вона не приховувала роздратування.
— Машину їй подарував, дуже дорогу… А зараз хоче їй віддати будинок, в якому ти живеш. Щоб вона привезла своїх батьків із свого міста… Ось такі справи, Люся… — Галя знову важко зітхнула.
— Але ти ж розумієш, що це неправильно? У дітей тут життя, все налагоджено… Як можна все це перечеркнути… — Недоумівала Людмила.
— Видно, що батьки нової дружини для нього важливіші… В мене іншої відповіді немає, — з сумом сказала Галя.
— Треба щось із цим робити, — рішуче відповіла Людмила.
— Я б із задоволенням вигнала цю Оксану мітлою… Але здається, що вона сама на метлі до Паші й прилетіла, — Галя сумно посміхнулася.
— Давай зустрінемося і поговоримо з Тамарою Іванівною? Раз твоя мама на нашій стороні, у нас більше шансів придумати, що можна зробити, — в розпачі запропонувала Людмила.
— Давай, я тільки за! Не хочу, щоб мій брат згнив під каблуком тієї стервою, яка людей ні в що не ставить. Як він взагалі з нею зв’язався?! Точно приворот. Зараз наберу мамі і домовлюсь про зустріч, — Галя тепло попрощалася з Люсею.
Наступного дня Тамара Іванівна та Галя приїхали до Люди, щоб побачити дітей і обговорити неприємну ситуацію. Будинок був придбаний Павлом ще до шлюбу. Впливати на його рішення, звертаючись до жалості, було так само ефективно, як робити операцію на мозку гаечним ключем після сорокакілометрового марафону.
— Щоб мої внуки залишились без даху над головою через те, що мій син без мозку та совісті… не буде цього! — Рішуче сказала Тамара Іванівна, коли Ілюша та Даша доїли її котлети та весело побігли грати на подвір’ї.
— Але що я можу зробити, у мене тут немає ніяких прав, — сумно відповіла Люда. Галя питанням подивилася на маму.
— Значить так, дівчата, ось що ми зробимо, — Тамара Іванівна розповіла свій план, над яким думала всю дорогу.
Павло сидів у ресторані і обідав з Оксаною. В цей момент в затишний та тихий зал увійшли Людмила, Галя та Тамара Іванівна.
— Мамо, Галя і… Люся… що ви тут робите? — Павло здивовано подивився на трьох жінок, які наближалися до столика.
— Ось і твоя родина, з’явилася, не витирай, дивись, як насупились, — язвительно, з посмішкою сказала Оксана.
— Встала і вийшла звідси! Мені з братом треба поговорити, — Галя поклала руку на плечо Оксані.
— Руку забери, я нікуди не піду! — Фыркнула Оксана.
— Ти не зрозуміла? Я зараз бокал тобі в обличчя закину! — Галя взяла бокал з шампанським і, виливши рідину на красиве плаття Оксани, направила його в бік її обличчя.
Зляканий офіціант хотів підбігти до столу, але Тамара Іванівна зупинила його жестом. — Родинні розборки, не втручайтесь. Все культурно. — Подивившись на Оксану, жінка додала:
— Дівчино, тобі пора в туалет висушити плаття. А потім не забудь перевірити свою машину. Коли ми проходили мимо парковки, хтось написав на капоті непристойне слово. — Тамара Іванівна силою допомогла ошелешеній Оксані відірватися від столика.
— Може, ще десь щось написали або колеса прокололи… Так що свою машинку перевір, — додала жінка, сівши на місце Оксани.
Оксана, кинувши салфетку на салат, пішла в туалет змивати плаття, по дорозі кинувши Павлу: «Я від тебе такого не очікувала, як ти міг таке допустити».
Тамара Іванівна завжди була впевненою в собі жінкою. Працюючи в дев’яностих адвокатом по кримінальних справах, вона і не таке бачила. Оксану вона абсолютно не боялася. Людмила і Галя також сіли на вільні місця.
— Мамо, це що зараз було? — Павло не приховував обурення. — Галя, я від тебе не очікував… Як ти смієш так поводитися з моєю нареченою… Люда, а ти взагалі, що тут робиш?
— Синку, помовчи і послухай маму. — Тамара Іванівна суворо подивилася на сина через окуляри. — Бачиш ось цю папку? — Жінка вийняла з сумки велику зелену папку з документами.
— Тут всі твої офіційні та неофіційні доходи за останні десять років. У мене є своя людина в потрібному кабінеті, яка знайшла все, включаючи і твої таємні рахунки.
— Що? — Павло з недоумінням подивився на маму.
— Те, що ти присилаєш Людмилі, називаючи це аліментами… Це копійки порівняно з тим, скільки ти їй насправді винен за законом і всім правилам, — додала жінка.
Павло замовк, бо знав, що мати говорить правду. Він справді приховував більшість своїх доходів, навіть від Оксани. Тамара Іванівна продовжила.
— За законом, який на нашій стороні, твої внуки дуже багато чого не доповзяли. Ми, коли почали рахувати, у нас волосся стало дибки. — Мама Павла виразно подивилася на Галину і Людмилу. Жінки схвально кивнули.
— І я не кажу, що при розлученні і поділі майна ти сховав свої накопичення. Роками копив, як щур, а Люді говорив, що нічого немає, — Тамара Іванівна зневажливо подивилася на сина.
— Будинок купив до шлюбу, потім тобі, бачте, не пощастило… А як розлучився, раптом став дуже багатим. — Сказала Тамара Іванівна і додала з жалем. — Мені слід було раніше втрутитися в це питання.
— Мамо, як ти смієш так говорити? — злісно прошипів Павло.
— Смію! У цій папці всі докази. І тут стільки злочинів, що Люда може тебе сміливо відправити в тюрму, а суд і закон швидко заберуть у тебе все на її користь, — відчеканила Тамара Іванівна.
— Ти не посмієш, — гнівно крикнув Павло.
— Посмію, якщо забереш будинок і посмію, якщо зв’яжешся з цією Оксаною, — грізно відповіла Тамара Іванівна.
— Паша, вона тобою вертить, а ти не помічаєш, — Галина втрутилася в розмову.
— Без грошей ти був потрібен тільки мені, — тихо сказала Людмила.
— Значить так, сину, мені треба думати про внуків і продовження роду. І якщо зі мною не вийшло, я не дозволю, щоб і внуки виросли зіпсованими. Не в мою зміну, — Тамара Іванівна попросила офіціанта принести їй склянку води і продовжила.
— Ось як ми вчинимо. Зараз поїдемо до нотаріуса, і ти підпишеш Людмилі дарчу на будинок. Всі документи ми вже підготували. Це покриє все те, що ти їй насправді винен, — Тамара Іванівна ковтнула води, поправила окуляри і додала.
— Моєму внукові кожен місяць будеш відправляти в три рази більше грошей. І це я ще по-божому. Ми не збільшимо суму в десять разів при одній умові… — Мати Павла зробила паузу і додала.
Ти ж розумієш, що заробляєш набагато більше. А ми це вже з’ясували, — Тамара Іванівна потрясла папкою перед обличчям сина.
— І так умова, — додала жінка. — Ніякої Оксани. Вона погано вчинила з Людою і з тобою погано чинить. Ти не бачиш, а ми бачимо. Доведеться вибирати… або вона, або гроші. Як я тобі сказала, Люда може забрати в тебе набагато більше. І будуть проблеми з законом.
— Рішення треба приймати зараз, брате, — додала Галина. — Гроші чи Оксана.
— Хочеш йти проти сім’ї та роду, значить, будуть наслідки, — залізним голосом додала мати. — Ламати життя моїм внукам я тобі не дозволю.
— Вибираю гроші, — тихо сказав Павло.
— Таких, як Оксана, пруд прудить, коли є гроші. А без грошей у мене точно не складеться з цією шикарною і владною жінкою, — подумав про себе чоловік.
— Люся, ти записала розмову? — Тамара ласкаво подивилася на Людмилу.
— Так, Тамара Іванівна, кожне слово, — Людмила урочисто помахала телефоном.
— Ось і славно. На випадок, якщо ця курка ще раз до тебе сунеться, тобі буде що їй дати послухати, — з усмішкою сказала Тамара Іванівна Людмилі і, подивившись на сина, додала. — Якщо з Оксаною сам не попрощаєшся, там, сміливості тобі не вистачить чи ще чогось, ми тобі допоможемо.
Всі жінки схвально кивнули.
— Ну що, синку, проси рахунок. Нотаріус тебе вже чекає, — Тамара Іванівна прибрала папку в сумку і усміхнулася Галині та Людмилі.
— Тамара Іванівна, ви свята жінка, як вам це вдалося?! Він все підписав… і дарчу, і нову угоду по аліментам… Це ж чудо якесь, — Людмила зі сльозами обняла колишню свекруху.
— Мамо, а все-таки, що в папці? Що ти такого викопала, — Галина повернулася з переднього сидіння і запитливо подивилася на матір.
Тамара Іванівна посміхнулася і простягла дочці папку.
— Мамо, але тут же… це ж розклад фільмів супутникових каналів, які я тобі роздрукувала на минулому тижні. А де всі докази?
— А їх і не було, дочка. Я просто дуже добре знаю свого сина. — Жінка хитро підморгнула.
Машина повернула. Травневе, вечірнє сонце приємно освітило обличчя всіх пасажирів. Сонце, яке завжди безпристрастно пестить обличчя як добрих, так і злих людей.
