— Я йду до молодої! — заявив дідусь шістдесяти п’яти років, намагаючись втиснути в чемодан клітчастий плед, який явно опирався переїзду.
Віталій Петрович промовив це так, ніби оголошував про політ на Марс або відкриття нового материка. Голосно, з надривом, розраховуючи на ефект розірваної бомби.
Але бомба не вибухнула й навіть не зашипіла.
Його дружина, Галина Сергіївна, стояла біля прасувальної дошки і методично водила праскою по його, Віталія, парадній сорочці. Пара з шипінням виривалася назовні, порушуючи спокій квартири.
— Я чую, Віталію, — спокійно відповіла вона, не піднімаючи очей. — Труси з начосом поклав? На вулиці листопад, твоя молода тобі нирки лікувати не стане.
Віталій Петрович завмер, а рука з стиснутим вовняним носком зависла в повітрі. Він очікував чого завгодно: розбитого посуду, серцевого нападу, благання залишитися чи погрози викликати дітей.
Але аж ніяк не цього буденного запитання про нижню білизну.
— При чому тут труси, Галя?! — завив він, відчуваючи, як обличчя червоніє. — Я тобі про кохання, про нове життя, про… ренесанс!
Нарешті він запхав плед, навалився на кришку всім тілом і дернув блискавку. Чемодан скрипнув жалобно, нагадуючи суглоби самого Віталія Петровича, але зачинився.
— А ти мені про начос! Оце в тобі все! Приземлена, нудна! — він перевів подих. — А там — політ! Там — енергія!
— Ім’я-то хоч є у цієї енергії? — Галина обережно повісила сорочку на плічки й протягнула чоловікові. — Чи просто «Зайка» в телефоні?
— Її звати Елеонора! — гордо випрямився Віталій, беручи сорочку. — І вона не просто жінка, вона — муза.
Галина хмикнула, прекрасно знаючи, що єдина поезія, яку любив Віталій, — це тости на ювілеях друзів.
— Елеонора, значить. Красиво. І скільки років твоїй музе?
— Двадцять вісім! — випалив дідусь, дивлячись на дружину викликом.
Галина Сергіївна навіть відклала праску і довго, уважно подивилася на чоловіка. Як дивляться на старий, але улюблений шафу, у якого раптом відпала дверцята.
— Віталію, — сказала вона м’яко, але у голосі відчувалася сталь. — Тобі шістдесят п’ять. У тебе радикуліт від довгого сидіння у туалеті і дієта номер п’ять через печінку.
Вона зітхнула й додала:
— Що ти робитимеш із двадцятирічною Елеонорою? Вірші читатимеш?
— Не твоє діло! — огризнувся він, хапаючись за ручку чемодана. — Ми будемо подорожувати! Гуляти під місяцем! Насолоджуватися життям! Я ще ого-го!
Він спробував ривком підняти чемодан, але той виявився зрадницьки важким. У спині закололо, але Віталій Петрович, стискаючи зуби, утримав обличчя.
Не можна показувати слабкість перед колишньою. Тепер вже майже колишньою.
— Таблетки від тиску не забудь, герой-коханець, — кинула Галина, повертаючись до прасування наволочки. — Вони в верхній шухляді комода. І мазь для суглобів.
— Мені не потрібні таблетки! — збрехав він, хоча серце калатало десь у горлі. — Біля неї я відчуваю себе на тридцять! Все, Галя. Прощай. Квартиру залишаю тобі, я благородний.
— Дякую, годувальник, — кивнула вона. — Ключі на тумбочку поклади. І сміття візьми, раз вже по дорозі.
Це добило його остаточно. Жодної драми, жодного закручування рук. Просто «візьми сміття».
Він схопив пакет біля дверей і, гордо задерши підборіддя, ступив на сходову площадку. Двері за ним не грюкнули, а тихо щелкнули замком.
Віталій Петрович опинився у під’їзді, де пахло котячою безнадією та смаженою картоплею від сусідів. Чемодан тягнув руку, спина нила, а в кишені вібрував телефон.
Це, мабуть, писала Елеонора, чекала свого лицаря.
Він викликав ліфт і, поки чекав, дістав смартфон, серце солодко здригнулося. Повідомлення в месенджері: «Любий, ти скоро? Я вже забронювала нам столик. До речі, невелика накладка…».
Віталій уважно прочитав текст: «Мені терміново треба перевести п’ять тисяч на карту мамі, вона ліки купити не може, а в мене ліміт. Скинь, будь ласка, при зустрічі віддам!»
Віталій нахмурився. П’ять тисяч. Дивно. Вчора було три тисячі на таксі. Позавчора — дві на інтернет. А тиждень тому він перерахував десять на «курси натхнення».
Ліфт приїхав. Віталій затягнув чемодан у кабіну, натиснув кнопку першого поверху. У дзеркалі відобразився поважний літній чоловік у кепці, з червоним обличчям і розгубленим поглядом.
«Я йду до молодої», — подумки повторив він, але фраза чомусь втратила свій героїчний блиск.
На вулиці було мерзло: дрібний дощ і вітер, що зривав останнє листя. Віталій тягнув чемодан до зупинки, бо Елеонора жила на іншому кінці міста, у новобудовах.
Він сів на мокру лавку під навісом і дістав телефон, щоб перевести гроші. Пальці замерзли й погано слухалися. Він зайшов у додаток банку.
Баланс: 4800. Пенсія тільки через тиждень.
— Чорт, — пробурмотів він.
Набрав повідомлення: «Елечка, сонечко, у мене зараз на карті мало. Я приїду, принесу готівкою, у мене є схованка».
Відповідь прийшла миттєво: смайлик із закатаними очима. А далі: «Віталік, ну що ти як малий? Позич у когось! Мамі погано! Якщо ти мене любиш, знайдеш спосіб!»
«Віталік». Не Віталій, не коханий, а «Віталік». Як сусідського кота.
Щось неприємне зашевелилося в грудях. Не любов, а якесь липке підозріння.
Він раптом згадав, що жодного разу не говорив з Елеонорою по відеозв’язку. У неї завжди «зламана камера» або «поганий інтернет». Зате фото у профілі були шикарні, модельні.
Він вирішив зателефонувати, просто щоб почути голос. Набрав номер — довгі гудки, потім скинули.
І повідомлення: «Я не можу говорити, я плачу!»
Віталій Петрович сидів на зупинці, обіймаючи ручку чемодана. Мимо проносилися машини, обдаючи його брудними бризками.
Холод пробирав до кісток, незважаючи на парадну сорочку та осінню куртку. Спина боліла так, що хотілося ви.
— Елеонора, — сказав він уголос, пробуючи ім’я на смак. Воно віддавало пластиком.
Раптом телефон знову ожив: «Ну що? Перевів? Якщо ні — можеш не приїжджати. Мені не потрібен чоловік, який не може вирішити елементарну проблему».
Віталій дивився на екран, літери розмивалися.
Він згадав Галю. Як вона вчора мовчки намазала йому спину, коли його прихопило. Як готувала парові котлети, які він терпіти не міг, але їв, бо печінка не казенна.
Як знала, де лежать його шкарпетки, краще за нього самого.
«Мені не потрібен чоловік…»
Він уявив себе в квартирі цієї Елеонори. Чужий диван, чужий запах, чужі правила. І необхідність постійно відповідати, бути «ого-го».
Платити, платити, платити. За право бути поруч із молодістю.
А потім він уявив, як у нього прихопить спину там, у Елеонори. Чи буде вона мазати його поганою маззю? Чи скаже «фу» і піде в іншу кімнату?
Віталій Петрович повільно піднявся, коліна хрустіли, як сухі гілки. Він глянув на під’їжджаючий автобус, який рушав у бік новобудов, але так і не зрушив із місця.
Автобус від’їхав, обдавши його вихлопними газами.
Він ще хвилину постояв, дивлячись на порожню дорогу. Потім розвернувся, підхопив важкий чемодан і попрямував назад. До дому.
Зворотній шлях здавався нескінченним. Ліфт не працював — класика жанру. Довелося тягти чемодан на третій поверх пішки.
На кожній площадці він зупинявся, важко дихав і витирав піт з чола. Серце калатало вже не від кохання, а від тахікардії.
Біля дверей власної квартири він зупинився, поставив чемодан і натиснув на дзвінок. Тиша, ніхто не відчиняв.
Хвилею накрила паніка — холодна і липка. А раптом вона пішла? Раптом образилася серйозно? Можливо, змінила замки?
Адже ключі він залишив, як дурень, на тумбочці! Він натиснув ще раз, довго і наполегливо.
— Галя! — покликав він хрипло. — Галя, відчини!
Щелепнув замок, і двері відчинилися. На порозі стояла Галина Сергіївна, така ж спокійна, у домашньому халаті.
Віталій Петрович стояв перед нею — мокрий, брудний, з кепкою, змоклою від дощу, у руках. По щоках текли сльози.
Справжні, гіркі сльози образи на самого себе, на власну дурість, на старість, що підкралась не з мудрістю, а з маренням.
— Я… — почав він, голос зірвався. — Я, Галя… Там автобус… І дощ… І я подумав…
Він не міг сказати правду. Не міг зізнатися, що його Елеонора виявилась порожньою, тією, що потребує грошей. Було б занадто принизливо.
Галина подивилася на нього, потім на чемодан і зітхнула.
— Сміття викинув? — спитала вона.
Віталій розгубився й поглянув на вільну руку. Пакета не було, він забув його на лавці на зупинці.
— Забув… — прошепотів, опустивши голову.
Галина покачала головою і відійшла вбік, пропускаючи його.
— Заходь вже, Ромео. Чай остигне. І руки помий, ти весь у бруді.
Він увійшов у прихожу, затягнув проклятий чемодан. Знайомий запах дому — свіжої білизни і трохи ліків — вдарив у ніс.
Це був найкращий запах на світі.
Віталій розувся, пройшов у ванну. У дзеркалі на нього дивився старий, втомлений чоловік. Він умився крижаною водою, змиваючи сльози й приниження.
Коли він увійшов на кухню, Галина вже наливала чай у його улюблену велику кружку. На столі стояла тарілка з паровими котлетами.
— Галь, — тихо промовив він, сідаючи за стіл. — Пробач мене. Старого дурня. Біс поплутав.
— Їж, — коротко відповіла вона, не обертаючись. — Остигне.
— Ні, правда. Яка Елеонора? Яка муза? Я ж без тебе… Я ж не знаю, де поліс лежить.
— У папці з документами, у верхньому шухляді, — машинально відповіла вона, сідаючи навпроти. — Віталію, я тебе благаю, не починай цей спектакль вдруге. Повернувся і повернувся.
Він жував прісну котлету, і вона здавалася йому смачнішою за будь-який ресторанний делікатес.
— А вона… Елеонора та… — раптом насмілився збрехати, щоб хоч трохи зберегти обличчя. — Виявилась не такою, як я думав. Курить, уявляєш? І лаються.
Галина подивилася на нього поверх окулярів. У її очах гралися крихітні іскорки, які вона ретельно приховувала.
— Треба ж, який жах, — цілком серйозно сказала вона. — А ти, звісно, як істинний естет, не зміг цього витримати.
— Звичайно! — підбадьорився Віталій. — Я їй кажу: «Сударыня, ваш лексикон не відповідає вашому вигляду». А вона…
Він махнув рукою:
— Загалом, я зрозумів, що помилився. Душевна пустка, Галь. Повний вакуум.
— Зрозуміло, — кивнула дружина. — Добре, що ти це зрозумів на зупинці, а не в РАГСі.
Вона встала, підійшла до шафки і дістала тюбик мазі. Поклала перед ним на стіл.
— Спину, мабуть, прихопило, поки чемодан тягав?
Віталій почервонів.
— Трошки.
— Роздягайся. Намажу.
Він зняв сорочку, кряхтя і морщачись, і відчув на спині знайомі, впевнені руки дружини. Вона втирала мазь сильними, звичними рухами.
Пекло, але це було приємне печіння, лікувальне.
— Галь, — пробурмотів він до столу.
— Що?
— А ти ж знала, що я повернуся?
— Звичайно знала.
— Чому?
Галина ляснула його по здоровому плечу, даючи зрозуміти, що процедура завершена.
— Тому, Віталію, що у тебе в чемодані не було ні трусів, ні шкарпеток, ні ліків.
Вона посміхнулася куточками губ:
— Туди ти втиснув плед і мою стару шубу, яку я просила віднести в хімчистку.
Віталій Петрович завмер і повільно повернув голову.
— Шубу?
— Шубу. Я ще зранку бачила, як ти її туди трамбував. Думав, я не помічу? Ти ж сліпий, як кріт, без окулярів.
На кухні повисла пауза. Віталій переварював інформацію: він йшов у нове життя з дружиною шубою і пледом.
Раптом він почав сміятися. Спершу тихо, потім голосніше. Смех перетворився на кашель, потім знову на сміх.
Галина дивилася на нього, і куточки її губ теж здригнулися.
— Ну ти й старий пень, — беззлобно сказала вона. — Ладно, мандрівник. Доїдай котлету. Завтра на дачу їхати, треба банки в погріб спустити. Там тобі і фітнес, і свіже повітря.
— Поїдемо, Галочка. Обов’язково поїдемо, — кивнув Віталій, витираючи сльози від сміху.
Телефон у кишені штанів знову завібрував. Віталій дістав його, подивився на екран. «Елеонора: Ти де?? Мама помирає!! Скинь хоч тисячу!!».
Він впевнено натиснув кнопку «Заблокувати». Потім натиснув «Видалити чат». Поклав телефон на стіл екраном униз.
— Галь, а може, ну їх, ці банки? — раптом запропонував він, дивлячись на дружину зовсім іншими очима. — Може, просто шашлик пожаримо? Я м’ясо замариную. Сам. Як ти любиш, з цибулею.
Галина Сергіївна здивовано підняла брови. Це було щось новеньке, адже Віталій не підходив до мангалу вже десять років.
— Шашлик? — перепитала вона. — А печінка?
— А к чорту печінка, — махнув він рукою. — Один раз живемо.
Він взяв її руку — ту саму, шорстку від роботи і прання, — і незграбно, але щиро поцілував.
— Дякую, що відкрила, Галь.
Вона звільнила руку, але не різко, а якось навіть сором’язливо.
— Їж давай, Дон Жуан. А то зовсім остигне.
За вікном посилювався дощ, вітер стукав гілками по склу, але на кухні було тепло і світло. На стільці висіла парадна сорочка, пахло лікувальною маззю і чаєм.
І цей запах був кращий за будь-які духи.
Віталій Петрович дивився на дружину і думав, що двадцять вісім років — це, звісно, добре.
Але хто ще знатиме, що він помилково може запакувати в чемодан шубу, і все одно його пустять назад додому?
— Галь, — окликнув він.
— Ну що ще?
— А шубу в хімчистку все-таки треба здати. Я завтра завезу.
— Завези, — погодилася вона. — Тільки чемодан спершу розбери. І плед дістань. А то ноги мерзнуть.
Віталій кивнув і з апетитом відкусив шматок парової котлети.
Життя тривало, і воно, чорт забирай, було зовсім не таке вже й погане.
