Ігор впустив вилку.
Вона дзенькнула об тарілку, залишивши на білому фаянсі жирну смугу від соусу.
Він навіть не звернув уваги.
Його погляд був прикований до екрана телефону, а на губах застигла дивна, відсутня посмішка.
— Щось цікаве? — запитала я, намагаючись, щоб голос звучав якомога безтурботніше.
— А? Та ні, по роботі, — він неохоче відклав телефон. — Знову ці звіти, цифри… Як же це все набридло.
Він зітхнув так важко, наче ніс на собі весь світ.
А я дивилася на нього й думала, як сильно він змінився за останній рік. Наш рік.
Коли ми одружилися, він був іншим.
Або ж я просто хотіла вірити, що він саме такий.
Він говорив про кохання, про те, що йому байдуже, хто я і скільки заробляю.
А я — звичайний бухгалтер у крихітній фірмі «Роги й копита» — вірила.
Мені так хотілося в це вірити.
— Уявляєш, у нашого комерційного, Вітьки, дружина собі нову машину купила.
Просто так. Захотіла, — Ігор з огидою покрутив виделкою в тарілці з охололою куркою. — А ми з тобою коли востаннє на морі були?
Я промовчала.
Питання не потребувало відповіді.
Це був докір. Камінь у мій город. У наш город.
У нашу маленьку, затишну квартиру на околиці міста, яку він називав «шпаківнею».
Останнім часом такі розмови стали для нас звичними.
Він усе частіше говорив про гроші.
Про чужі гроші.
Про красиве життя, яке проходить десь там, за вікнами нашої «шпаківні», і до якого ми, за його словами, не маємо жодного стосунку.
— Я сьогодні познайомився з такими людьми! — раптом пожвавішав він, і в його очах загорівся той самий вогник, який я колись плутала з коханням. — Серйозні інвестори.
У них такі проєкти, такі можливості!
Він говорив довго і захоплено.
Про одну з них — особливо.
Карина. Розумна, амбітна, успішна. Живе одна, всього досягла сама.
— У неї квартира в центрі, уявляєш? З панорамними вікнами, вид на все місто. Дизайнерський ремонт, меблі з Італії… — він закотив очі, ніби смакував кожне слово.
Я слухала його, і всередині щось повільно стигло, перетворюючись на кригу.
Він так захоплено описував квартиру в ЖК «Аквамарин», що я одразу її впізнала.
Як же не впізнати — адже саме я здавала її в оренду тій самій Карині.
— Нам до такого — як до Місяця, — з гіркотою підсумував він, окинувши поглядом нашу кухню. — Іноді мені здається, що я просто тону в цій… простоті. У цій безнадії.
Він подивився на мене.
У його очах не було тепла.
Лише холодна, розважлива оцінка.
Наче він підраховував мою «вартість». І, очевидно, результат його не влаштовував.
— Невже це все? — тихо, майже пошепки, запитав він, дивлячись крізь мене. — Невже це і є наше життя?
Мій експеримент, який я затіяла рік тому, провалився з гучним тріском.
Моя наївна мрія — щоб мене любили не за татові мільйони, а за мене саму — розбилася об звичайну людську жадібність.
Ігор виявився не тим, ким прикидався.
Або, що ще гірше, саме тим, ким був завжди — просто я не хотіла цього бачити.
Він став повертатися все пізніше.
Від нього пахло чужим, дорогим парфумом — я знала цей аромат, пам’ятала.
Разом із ним у дім заходили холод і відчуження.
Наша «шпаківня» тепер викликала в нього фізичне відторгнення.
— Невже не можна купити нормальну кавоварку? — морщився він вранці, дивлячись на нашу стареньку крапельну машинку.
— У Карини машина сама меле зерна, робить десять видів кави. Ми у неї обговорювали бізнес.
— А ця варить не каву, а якусь брунатну бурду, — відрізав він.
Карина стала мірилом усього.
Карина носить бренди.
Карина вечеряє в мішленівських ресторанах.
Карина їздить на останній моделі «Ауді».
Карина, Карина, Карина…
Він говорив про неї так, ніби вона богиня, що зійшла на землю, щоб показати йому, бідоласі, як виглядає справжній успіх.
Одного вечора я почула, як він говорить телефоном у сусідній кімнаті.
Він сміявся — так легко й щасливо, як давно вже не сміявся зі мною.
— Та ні, звісно, вона нічого не підозрює, — знизив голос. — Вона надто… проста для цього.
Розумієш? У ній немає польоту, немає амбіцій.
З нею можна лише животіти.
Я стояла за дверима, і в мене ніби земля з-під ніг ішла.
Проста. Це слово боліло більше, ніж пряма образа.
Уся моя гра, всі спроби побудувати чесні стосунки — все це знецінилося одним цим словом.
Я вирішила, що пора ставити крапку.
Увечері, коли він повернувся, я чекала його на кухні.
Він зайшов, не глянувши на мене, кинув піджак на стілець.
— Нам треба поговорити, Ігорю.
— Про що? — він відкрив холодильник, глянув усередину і з огидою грюкнув дверцятами. — Знову про те, що в нас немає грошей? Я втомився.
— Я хочу, щоб ти пішов.
Він повільно обернувся до мене.
На його обличчі було не здивування, а скоріше полегшення.
Наче я позбавила його від обов’язку почати цю розмову першому.
— Ти серйозно? — він усміхнувся. — Ти мене виганяєш? Із цієї клітки?
Він зневажливо оглянув нашу кухню.
Погляд зупинився на мені — повен презирства й ледь стримуваної радості.
— Та я й сам збирався йти! — голос його зірвався. — Думаєш, я хочу доживати життя тут, рахуючи копійки?
Я зустрів жінку, яка мене цінує!
Яка може дати мені все, про що я мріяв!
Я йду до багатої, а ти сиди в злиднях!
Він випалив це з такою злістю, з таким задоволенням, ніби мстився мені за всі свої невдачі.
Він стояв у дверях — красивий, самовдоволений, упевнений у своїй правоті.
Ще не здогадувався, що його нове «багате» життя проходитиме в моїй квартирі.
І — за моїми правилами.
Я дала йому дві години на збори.
Сама просто переодяглася.
Зняла свій «скромний» бухгалтерський костюм і вдягнула кашемірову сукню.
Замовила таксі бізнес-класу.
За сорок хвилин я вже була біля житлового комплексу «Аквамарин».
Я не подзвонила у домофон.
Відчинила двері власним ключем і піднялася на потрібний поверх.
З-за дверей лунала музика і сміх. Їхній сміх.
Я знову скористалась ключем.
Двері відчинилися тихо.
Вони стояли біля панорамного вікна з келихами шампанського.
Ігор обіймав Карину за талію і щось нашіптував їй.
Вона сміялася, відкинувши голову назад.
— Сподіваюся, я не завадила, — сказала я, зачиняючи за собою двері.
Музика обірвалася.
Вони різко озирнулися.
На обличчі Ігоря спочатку з’явилось здивування, потім — злість.
— Це ти? Що ти тут робиш? Як ти сюди зайшла?! — він зробив крок уперед.
— У мене є ключі, — я спокійно поклала сумку на дизайнерську тумбу в коридорі. — Від усіх моїх квартир.
Карина дивилася то на мене, то на Ігоря.
Її келих помітно здригнувся в руці.
— Що це все має означати, Ігорю? — запитала вона крижаним тоном.
— Це… це моя дружина, — ледь вимовив він. — Колишня.
— Поки що — ні, — поправила я. — Формально ще чинна. Але це — деталі. Головне — не статус. Головне — ця квартира. Гарна, правда?
Я оглянула вітальню.
Ігор застиг, як камінь.
Здається, до нього почало доходити.
— Що за маячня? Це ж квартира Карини, — просичав він.
— Помиляєшся. Це моя квартира. Я її здаю в оренду вашій Карині, — я подивилася на неї. — До речі, Карина, у вас прострочена оплата за комуналку за минулий місяць.
Але це вже не має значення.
Згідно з договором, я маю право розірвати його в односторонньому порядку, якщо порушено умови проживання.
А проживання з одруженими чоловіками — саме такий пункт.
У вас є двадцять чотири години, щоб з’їхати.
Обличчя Карини стало білим, як стіна позаду неї.
Вона подивилася на Ігоря з такою люттю, що той інстинктивно відступив назад.
— Ти… ти мені брехав? — прошепотіла вона.
Але Ігор дивився тільки на мене.
Його очі повнились жахом.
Вся його реальність, побудована на чужих мріях про багатство, розлетілася в пил за одну мить.
Його самовдоволена посмішка зникла, залишивши лише розгублений, нікчемний вираз.
— Почекай… Як так? Ти ж… бухгалтер…
— Я власниця компанії, де числюся бухгалтером, — я знизала плечима. — Мені було цікаво: ти полюбиш мене чи мої гроші.
Експеримент не вдався.
Але я не ображаюсь.
Кожен обирає те, що йому по силі.
Ти вибрав блиск вітрини.
Я розвернулася і пішла до виходу.
— А як же… я? — долинуло мені в спину його зламане голосіння.
Я зупинилася в дверях, не обертаючись.
— А ти сиди в злиднях, як сам хотів.
Тільки тепер — справжніх.
Я вийшла і зачинила за собою двері.
Я не відчувала ані перемоги, ані помсти.
Тільки легку втому.
І дивне, кришталево чисте усвідомлення: не змусиш людину побачити справжнє золото, якщо її очі засліплені блиском мішури.
Перший дзвінок пролунав через три дні.
Я не відповіла.
Потім посипались повідомлення.
Десятки.
У кожному — суміш благань про пробачення, звинувачень і погроз.
Він писав, що я зруйнувала йому життя.
Що він кохав мене, а я його зрадила.
Я читала це байдуже і спокійно.
Блокувала номер.
Але він знаходив нові.
Через тиждень він перестрів мене біля офісу.
Вигляд у нього був жалюгідний.
Дороге вбрання висіло мішком на змарнілому тілі.
В очах — відчай.
— Аню, нам треба поговорити! — він схопив мене за руку.
— Нам нема про що говорити, Ігорю, — я м’яко звільнила руку. — Я подала на розлучення. Документи отримаєш поштою.
— Я не дозволю тобі розлучитися! — вигукнув він. — Я тебе кохаю! Я був дурень, але все зрозумів!
Ця Карина… вона просто запаморочила мені голову! Але я думав про тебе! Про нас!
— Про нас? — я гірко усміхнулася. — Ти думав про себе.
Я була просто незручним додатком, поки не з’явився більш вигідний варіант.
А потім виявилося, що найвигідніший варіант увесь цей час був поруч.
Проблема в тому, Ігорю, що я — не варіант. І не виграшний квиток.
Він дивився, не розуміючи.
Він і досі думав, що вся справа — у Карині.
Але ні. Вся справа — в ньому. В його суті.
— Я все виправлю! — зробив крок. — Я доведу! Скажи, що мені робити?!
У той момент я зрозуміла, що стала вільною.
Не просто від нього, а від тієї наївної дівчини, якою була рік тому.
Я більше не чекала доказів любові.
Я знала, як вона має виглядати. І як — ні.
— Нічого, — відповіла я. — Бо неможливо виправити те, чого ніколи не було.
Між нами не було головного — поваги.
Ти мене не поважав.
Ти зневажав моє «просте» життя, мою роботу, наш дім.
А коли тебе зневажають — тебе не можуть любити.
Я обійшла його і пішла до своєї автівки.
Він щось кричав мені вслід, але я вже не слухала.
Через місяць розлучення було оформлено.
Квартиру в «Аквамарині» я продала. Як і нашу колишню «шпаківню».
Я придбала невеликий будиночок за містом.
Перевела управління компанією в онлайн.
Іноді я згадую його.
Не злісно. Не з жалем.
А з відстороненим спокоєм — як героя книги, яку вже прочитала.
Він отримав саме те, чого хотів понад усе — урок.
Жорстокий, але справедливий.
Урок про те, що погоня за блиском мішури завжди закінчується в темряві.
А справжнє багатство — це не те, що в тебе є.
А те, ким ти залишаєшся, коли в тебе нічого немає.
Напишіть, що думаєте про цю історію. Мені буде дуже приємно!
