Я досi пам’ятаю те ранкове прощання. Нi сварки, нi крику, нi розбитого посуду. Усе вiдбулося мовчки.

Крiс прокинувся, натягнув найкращi джинси й кросiвки, поцiлував дiтей у лоби, мов примара, i тихо зачинив за собою дверi. Без записки, без пояснень, без обiцянки подзвонити. Тiльки ледь чутний клац замка. I тиша.

Спочатку я не злякалася. Коли будинок пахне млинцями, а шiсть пар маленьких рук смикають тебе за штани, прохаючи ще трiшки сиропу, ти просто йдеш уперед, бо мусиш.

Першi натяки на те, що вiн не повернеться, були ледве помiтними. Повiдомлення без вiдповiдей. Зарплати, що так i не з’явилася. Повiдомлення про скасування страховки з жирним червоним “ВIДМIНЕНО”.

Я твердила собi, що йому просто потрiбен час. Простiр. Що життя притисло його до стiни, i вiн просто намагається вдихнути. Та тижнi змiнювались мiсяцями. I я зрозумiла: вiн вдихнув. Але не поруч iзi мною.

Рахунки зростали швидше, нiж гора брудного одягу. Спершу за комуналку. Потiм — їжа. Потiм — iпотека.

Шiсть голодних ротiв. Шiсть дитячих тiл, що ростуть i потребують одягу. I я — у тридцять шiсть, без диплома, без заощаджень, без запасного плану.

Я бралася за будь-яку роботу: офiцiантка, нянька, прибиральниця офiсiв ночами. Працювала до знемоги, доки ноги не кровили у старих кросiвках, склеєних скотчем.

Iнодi я поверталась додому така втомлена, що засинала на пiдлозi вiтальнi, обiйнявши дiтей, мов кошенят.

Ми жили на миттєвiй локшинi, бутербродах з арахiсовою пастою i всьому, що продавалося з великою знижкою.

Будинок розвалювався. Стиралка поламалась першою. Потiм — холодильник. Потiм — забилася каналiзацiя, i кухня смердiла болотом.

Сусiди шепотiлися. Вчителi делiкатно надсилали записки, що дiти приходять до школи голоднi й змученi. Сором був гiршим за голод. Нiби ти тонеш повiльно й принизливо, а всi навколо просто стоять i дивляться.

Якось я знайшла жовтий папiрець, прилiплений до дверей: попередження про виселення. У нас було шiстдесят днiв. А я не мала навiть шести доларiв.

Тiєї ночi я сiла на ганку пiсля того, як уклала дiтей, обхопила колiна i дивилась на зорi. I я зламалась. Ридала так, що не могла дихати. Я ненавидiла Крiса. Мiсто. Себе. За вiру в казки, обiцянки й любов, яка начебто все переживе.

Коли прийшли виселяти, все пройшло спокiйно. Без полiцiї. Просто чоловiк у коричневiй формi викладав нашi речi на тротуар.

Я запаковувала рештки нашого життя в смiттєвi пакети. Iграшки, фото, трохи речей.

Першу нiч ми провели в притулку для безхатченкiв. Сiм душ на двох тонких матрацах на бетонi.

Надiя залишила нас тiєї ночi. Пiшла, як i вiн.

Притулки були пеклом. Таргани. Бiйки. Шепiт: кому можна довiрити дитину, а кому — нi.

Я не вiдходила вiд дiтей. Чергувала за безкоштовною їжею. Стукотiла по дверях соцiальних служб. Прала речi в умивальниках. Розчiсувала волосся зламаними гребiнцями.

Iнодi я думала просто взяти всiх шестеро за руки i зайти в рiчку. Тихо. Без болю. Просто зникнути.

Але дивлячись, як Езра посмiхається у снi, чи як Сарайя хапає мене за палець пухкою долонькою, я розумiла: у них ще є надiя. Навiть якщо в мене — уже нi.

Якось пiдслухала розмову: покинута територiя на околицi мiста. Колись промзона, тепер очищена. Бур’ян, потрiсканий бетон. Усiм не потрiбна.

— Там не можна будувати, земля отруєна, — сказали.

Але в мене блиснули очi. Бо втрачати вже було нiчого.

Наступного ранку я пройшла двi милi в розiрваних кросiвках i знайшла ту землю. Мертва. Забута. Як я.

Того вечора я зiбрала дiтей i показала грубий малюнок: сад. Помiдори, морква, трави. Навiть кури, якщо мрiяти.

— У нас нема насiння, — мовив Езра.

— I лопат, — додав Майка.

— I дому, — прошепотiла Наомi.

— Але є руки. I ми — одна команда, — сказала я. — А це — вже багато.

На наступний день ми пiшли на ту землю.

Старi рукавички. Поламанi граблi. I вперта надiя. Почали копати. Дюйм за дюймом.

Першi мiсяцi були тяжкими. Земля давала тiльки мозолi i поламанi лопати. Скло, iржавi цвяхи — замiсть насiння.

Насмiшки звучали щодня. Один чоловiк викрикнув з машини:

— Красуне, на отруєному не виростеш саду!

Я посмiхнулась i махнула. Бо життя навчило: люди смiються над тим, що бояться спробувати.

Першi сходи з’явилися пiзньою весною. Майка побачив їх першим. Крикнув так гучно, що я подумала: знову змія.

Ми зiбралися навколо: я, Наомi, Езра, Сарайя, Джосайя, Амайя. Бруднi руки. Серця, що стискаються. Це було мало. Але це було життя. Якого нам так бракувало.

Пiшли чутки. Жiнка з притулку принесла старий вiзок. Дiдусь з церкви — торбу насiння. Вчителька-пенсiонерка — iнструменти. Ми розчистили бiльше землi. Зiбрали грядки з пiддонiв.

Продавали овочi на блошиному ринку. Сад рiс. Ми — з ним.

Коли настав перший справжнiй врожай, ми не продали все. Влаштували стiл пiд дубом i написали: «Безкоштовнi овочi для голодних».

Люди приходили. Ми вiддавали їжу з усмiшкою:

— Ми знаємо, що таке бути голодним.

Мiсто звернуло увагу. Журналiст зробив сюжет. З’явилися першi грошi.

Купили теплицю. Завели пасiку. Наомi створила лiтню програму. Майка вчив теслярства. Езра i Джосайя розмалювали стiни. Сарайя — бiблiотеку. Амайя — мегафон i:

— Тут завжди вам радi!

Ми вирощували гiднiсть. Корiння. Гiлки для iнших. Ми оживили мiсце, яке нiкому не було потрiбне.

Через п’ятнадцять рокiв сад рiс на чотири квартали. Кафе, школа, ринок, сонячнi панелi.

I тодi вiн повернувся.

Я складала ящики, коли почула знайомий голос:

— Моє iм’я…

Я обернулась. Крiс. Старiший, худий, зi зiм’ятим капелюхом.

Я не кинулась. Не втекла. Стояла.

Вiн озирнувся:

— Це все ти зробила?

— Нi, — сказала я. — Ми зробили.

— Пробач…