Я доглядала за старенькою, яка ставилася до мене, як до сміття, але її заповіт вразив мене до сліз.
«Я мстилася тобі за свою доньку. Замість того щоб доглядати мене особисто, вона вирішила найняти чужу людину. Приїжджає раз на місяць — лише передати гроші. Відірвала онуків від бабусі, ніби я якась ганьба, тягар, який треба сховати подалі. Я сподівалась, що якщо ти підеш, вона, нарешті, піде на примирення зі мною…»
— Це ще хто? Молдаванка? О Господи! Молдавани, цигани… Ти хочеш, щоб ця жінка мене обікрала? — закричала старенька, щойно побачила мене.
Так, я приїхала з Молдови. Мені було двадцять сім, а в родині тоді була біда: маму чекала складна операція, і ми ще виплачували іпотеку. Тому я зібрала речі й поїхала на заробітки. Відвела собі термін — рік або півтора. Потім планувала повернутись до звичайного життя.
За порадою своєї роботодавиці — 60-річної Алевтини Олександрівни — я почала працювати доглядальницею для її матері, 84-річної Віри Іванівни. Це було зовсім нелегко. Я допомагала їй митися, розчісувала волосся, прала речі, готувала дієтичні страви, купувала ліки та продукти. Але бабуся залишалася холодною, непривітною, часто грубою.
Щоранку було дедалі важче прокидатися й іти на цю роботу. Лежачи в ліжку, я чула, як Віра Іванівна шаркає тапочками, кашляє й бурмоче щось на кшталт: «Оця нероба з Молдови». Робота була не для слабких. Окрім постійних докорів та зневаги, я майже не висипалась. Увечері, коли старенька лягала спати, я прибирала квартиру, готувала наперед або ходила в нічний магазин — удень її не можна було залишати ні на хвилину.
Щодня доводилося змушувати себе залишитися. Лише думки про родину давали сили терпіти.
Але й моє терпіння вичерпалось. Через пів року Віра Іванівна звинуватила мене в тому, що я нібито вкрала у неї п’ять тисяч рублів. Я пояснила, що нічого не брала — я щодня протираю поверхні, і точно помітила б купюру.
— От саме! — просичала вона. — Ти навмисно так часто прибираєш, щоб винести те, що я забуду сховати!
Я була приголомшена. Ця жінка не мала жодного бажання бути справедливою. Почався справжній скандал. Вона подзвонила доньці, та приїхала, викликала поліцію. Після обшуку (особливо ретельного в моїх речах) гроші знайшли в її власній сумці. Поліція пішла, Алевтина також, але вибачень від Віри Іванівни не було. Вона просто мовчала, з піднятою головою, зневажливо.
Це стало останньою краплею. Сили закінчились.
— Я йду, — оголосила я й почала збирати валізу — одяг, документи, розкидані речі в кімнаті, де я жила.
— Хочеш кинути хорошу роботу в місті? — фиркнула вона, стоячи в дверях. — А як же ваше життя в Молдові? Ви ж там і так жебраки.
— Якось обійдемося, — спокійно відповіла я. — Я знайду іншу роботу. Я впораюся.
— То навіщо ж ти приїжджала, якщо не вмієш долати труднощі? — скривила губи вона.
— Щоб заробити на мамину операцію і погасити іпотеку, — вирвалося в мене, хоча раніше я б ніколи не поділилася з нею особистим. Просто нерви не витримали. — Але я більше не хочу тут залишатися. Хай платять менше, зате ніхто не буде мене принижувати й називати злодійкою. Шукайте іншу помічницю. Шкода лише її…
Ми довго дивились одна на одну. Вона була нижча за мене, тендітна, бліда, вся в зморшках. Але її погляд був настільки пронизливим, що міг розбити найтвердішу броню. Та я вже не боялась. Це був кінець. Я йду.
Я вже знову взялася за валізу, коли почула її несподівано тихе запитання:
— Ти все це терпиш, щоб врятувати маму?
Її слова вразили мене до глибини душі.
Я очікувала нової образи чи насмішки, але голос Віри Іванівни звучав зовсім інакше…
У її погляді більше не залишилось ані зверхності, ані холоду — тільки подив, розгубленість… і, здавалось мені, навіть крапля жалю.
— Що в цьому дивного? — спокійно відповіла я. — Вона ж моя єдина мама. Хоча слово «врятувати» — це занадто. У мами просто катаракта, зір став гіршим. Але це лікується. Звичайна операція — під наркозом, тридцять хвилин, і готово.
— А чому не зробити це безкоштовно? — здивовано спитала вона. — У вас що, нема державної медицини?
— Є, звичайно, — кивнула я. — Але чекати треба довго. А я не хочу, щоб мама відмовлялася від улюбленого — читати, розгадувати кросворди, насолоджуватися книжками. Жити з поганим зором — це важко. Вона ж усе життя працювала, не шкодуючи себе. Тепер хочеться, аби хоч на пенсії їй було добре…
Я обірвала фразу на півслові. Побачила, як в очах старенької блиснули сльози. Вона нахилила голову, але по тремтінню плечей було зрозуміло — плаче. І тоді мене огорнуло неочікуване відчуття жалю. Вся образа, яка роками накопичувалась, раптом щезла.
Я обережно обійняла її, боячись, що вона знову зреагує злістю. Віра Іванівна напружилася, ніби хотіла вирватися, але потім раптово пригорнулася до мене всім тілом. Я була вражена. Вона ридала, не в силах зупинитись.
— Пробач мене, — прошепотіла вона після довгої паузи. — Я була несправедливою. Не знаю, що на мене найшло… Та я ж насправді не така вже й зла…
— Та нічого страшного, — тихо мовила я, проводячи рукою по її сивому волоссю.
Мені стало трохи ніяково — переді мною була нова, м’яка, вразлива жінка. Хотілось якось розрядити цю раптову ніжність:
— Просто ми одразу не знайшли спільної мови. Не зійшлись характерами, як то кажуть…
— Ні! Це зовсім не те! — вигукнула вона, вирівнюючись і вивільняючись з моїх обіймів.
Я злякалась, що зараз вибухне гнів. Але Віра Іванівна лише міцно стисла мою руку й, трохи тремтячи, сказала:
— Я мушу тобі зізнатись… Я мстила тобі за свою доньку. Алевтина не захотіла бути поруч. Вона приходить раз на місяць — просто передати гроші. Внуків вона віддалила, ніби я якась ганьба, щось таке, що треба заховати. Вона соромиться моєї старості. І, мабуть, десь в глибині душі я сподівалась: якщо ти підеш, вона нарешті забере мене до себе…
Ми сиділи й плакали разом. І саме з того вечора наші стосунки змінились. Спочатку говорили обережно, добираючи слова, а згодом — довірливо, як подруги. Вона згадувала, як самотужки виховувала доньку, як боролась за її майбутнє. А я розповідала про свій шлюб на відстані: мій чоловік працював на будівництві в іншому місті, щоб закрити кредит за квартиру, а я — тут. Дітей у нас ще не було, бо фінансово не тягнули. Хоч дуже хотіли.
З часом ми стали майже рідними. Коли я повідомила, що мамі успішно зробили операцію, Віра Іванівна щиро зраділа. Питала, скільки ще залишилось сплатити за кредит, і навіть дала мені премію — щоб я змогла поїхати до чоловіка на кілька днів.
Але це неочікуване тепло тривало недовго. Через чотири місяці після нашого примирення Віра Іванівна пішла з життя. Спокійно, уві сні.
Коли її тіло забрали, я наводила лад у квартирі, збирала речі й ледве стримувала сльози. Здавалося, пішла справді близька людина.
Несподівано у двері подзвонили. На порозі стояла стривожена Алевтина, поруч із нею — чоловік у костюмі, який представився адвокатом покійної.
Я насторожилась, очікуючи на нову порцію докорів. Та почула зовсім інше:
— Я мушу повідомити вам про заповіт Віри Іванівни. Вам передається… — і він назвав суму.
Це була саме та сума, якої не вистачало, щоб остаточно виплатити кредит за квартиру.
— І які ж прийомчики ти знаєш, щоб моя мати залишила тобі такі гроші? — злісно кинула Алевтина.
Я здивовано подивилась на неї.
— Прийомчики? А зараз покажу! — з усмішкою сказала я і раптом міцно обійняла її.
Вона заверещала від обурення, вириваючись з моїх рук, а я вже йшла до телефону — треба було терміново зателефонувати чоловікові й сказати: ми нарешті повертаємось додому.
