Сімейне життя Ігоря та Олени давно нагадувало продавлений диван з минулого: звично, стабільно, але зовсім без іскорки. За 26 років подружнього буття вони так звикли одне до одного, що окреме існування вже й уявити не могли — та й разом були скоріше як співмешканці, ніж як подружжя.
Їхні ранки були схожі один на один. Будильник дзвенів, тапочки шурхотіли, чайник шипів, у фоні — млява телефонна балачка. Усе, як у заїждженому серіалі: знайомо, прісно, передбачувано.
Хоча колись усе починалося інакше — ще в 80-х, коли вони були молодими, амбітними й повними мрій. Ігор працював інженером з перспективою, а Олена — бухгалтером із вогником в очах. Познайомилися на заводських зборах, закрутилася романтика, побачення, букети, мрії про спільне майбутнє. Через рік — весілля, ще за два — народилась донька Аня.
Перші десять років пролетіли насичено: подорожі, робота, сміх, гості. Їх вважали ідеальною парою. Але роки йшли, запал згасав, романтика зникала, поступаючись місцем побуту. Ігор ніби втратив колишній драйв: досяг «стелі» у професії, зник ентузіазм, почав товстіти й віддалятися. Телевізор став для нього вікном у світ, диван — троном, а холодильник — головною розвагою.
Олена ж, навпаки, ніби розквітала. Уся підвіконня в квітах — це стало її пристрастю. Вона дбала про дім, допомагала доньці, була втомлена, але зібрана, уважна. Вона навчилась бачити світлі моменти навіть у сірості: чоловік не п’є — вже плюс, не буянить — дякувати богу, приносить зарплату — чудово, не зраджує — і на тому добре.
Їхній шлюб нагадував стару пружинну канапу: поскрипував, але тримався. Вони жили без сварок і без близькості — просто поруч. Олена давно прийняла: ідеального не буває. Хтось лається, хтось б’є посуд, хтось зраджує. А в них — просто тиха співіснування.
Та одного ранку все змінилося. Щось незвичне витало в повітрі. Ігор, зазвичай заглиблений у телевізор, виглядав напруженим. Ходив по кімнаті, зітхав. У суботній ранок Олена, як завжди, поралася біля квітів — свого затишного світу. І тут він, з’ївши бутерброд, почухав живіт і сказав:
— Може, розлучимось?
Олена остовпіла. Подумала — жартує. Але він повторив упевненіше:
— Справді. Давай розлучимось.
Вона сіла на табурет і подивилась прямо:
— Чому?
— Ну що тут дивного… — позіхнув він. — П’ятдесят мені вже. А я все тут. Телевізор, чай, тапочки. Життя минає повз. Ти — зі своїми квітами, я — з пультом. Ми як квартиранти.
— Говори про себе, — відрізала Олена. — Я, на відміну від тебе, живу. Справи, дім, сім’я. А ти лише лежиш.
Ігор знизав плечима:
— Мені нудно. Хочу змін.
Вона мовчала. Не боляче, не страшно — просто дивно. Цей, що завжди уникав рішень, раптом наважився на розлучення?
— Я подумав, — продовжив він. — Продаємо трикімнатну, беремо дві однокімнатні. Ти — в одну, я — в іншу. Все чесно.
— Почнемо з кухні, — кивнула вона. — Тобі — мікрохвильовка, мені — холодильник.
Ігор пожвавився. Почав ділити речі: меблі, килими, ложки, навіть тапки. Коли діло дійшло до квітів, Олена мовчки підвелась і сказала:
— Квіти ділитиме суд.
Мовби протяг холодний пройшов кімнатою. Ігор притих. Потім буркнув:
— Добре. Я зберу речі.
Через пару годин він пішов із двома валізами. Навіть намагався усміхнутися:
— Ну… я пішов. Вільний.
— Чудово, — сухо сказала Олена.
Він чекав сліз, докорів. Але вона лише розвернулась і пішла на кухню. А він — за двері.
Минуло два дні. Дзвінок. Нотаріус повідомив, що померла двоюрідна тітка — сестра батька. Майже незнайома Олені жінка залишила у спадок дві квартири в центрі. В одній жила сама, іншу здавала. Тепер обидві належать Олені.
Новина швидко розлетілась. І ось — Ігор знову на порозі, сяє, як нова монета:
— Леночко… я все обміркував. Ми ж стільки разом… це не можна отак просто кидати…
— А я от думаю, що можна, — холодно відрізала вона.
— Але ж ми сім’я! Я просто розгубився…
— Ти не розгубився, — урвала вона. — Ти зібрав речі, поділив ложки й намагався забрати мої квіти. А тепер, дізнавшись про спадщину, прийшов з розкаяним обличчям?
Він опустив очі.
— Йди до своєї коханки.
— Не можу… Вона мене вигнала.
— Ну от і чудово. Тепер ти справді вільний. Але не для мене. У моєму житті тобі місця більше нема.
— Але ж це наша квартира…
— Уже ні. Ми продали її. Гроші — порівну. Усе чесно.
Йому нічого було сказати. Він пішов.
Розлучення оформили швидко. Олена більше не цікавилась його долею. Вона облаштувалась в одній з квартир, іншу здавала. Курси садівництва, дача, книги, тиша, квіти — її дні тепер належали тільки їй. Без докорів, без скандалів, без чоловіка на дивані.
Вона більше не жила в тіні. Лише у власному світлі.
