— Мені потрібен твій підпис, — Гліб кинув теку на мій кухонний стіл, щойно переступивши поріг.
Він поводився так, ніби не минуло шести місяців відтоді, як виставив мене за двері заради своєї нової двадцятирічної пасії.
Наче це досі його квартира, а я — лише частина інтер’єру, яку можна прибрати на час, а потім повернути на місце.
— Привіт, Глібе.
Мій голос звучав рівно, без жодної тремтячої ноти. Я не підвелася, продовжуючи помішувати ложкою в чашці з трав’яним чаєм.
— Так, привіт. Тут по старому кредиту, юрист сказав, без тебе ніяк.
Він не дивився на мене. Його погляд блукав по моїй орендованій квартирці-студії з відвертою відразою. Він оцінював простенькі меблі, стопку книжок на підвіконні, дешеві шпалери.
Порівнював зі своїм величезним будинком, у якому я колись пів року витратила на вибір відтінку фарби для стін у вітальні.
— Ти міг би надіслати кур’єра.
— Я вирішив заїхати сам, упевнитися, що ти зовсім не зникла, — у його голосі прозвучала усмішка. — Усе ж таки я за тебе у відповіді.
Ця фраза, «я за тебе у відповіді», була його улюбленою зброєю. Вона означала, що я мала бути вічно вдячна за те, що він не викинув мене на вулицю без грошей, а милостиво дозволив забрати свої старі речі.
Я повільно піднялася. Взяла зі столу ручку. У мене був диплом економіста з відзнакою, який десять років припадав пилом у шухляді, бо Гліб вирішив, що його дружина працювати не повинна. Він будував свою імперію, а я — затишок у його тилу.
— Де підписати?
Саме в цей момент він і озирнувся. І завмер.
Його погляд, лінивий і зневажливий, раптом сфокусувався. Він ковзнув по мені згори донизу. По строгій чорній сукні, що сиділа ідеально. По тонкій талії. По обличчю, з якого зникли набряки від сліз і вічний вираз пригніченої образи.
Він побачив не ту Кіру, яку пам’ятав. Не повну, незграбну жінку в безформенному халаті. Перед ним стояла інша. Спокійна. Упевнена. І, як він із запізнілим жахом усвідомив, красива.
— Ти… — він ковтнув, — що це з тобою?
— Я просто почала жити, Глібе. Для себе.
Він зробив крок до мене. Потім ще один. У його очах з’явилося те, чого я ніколи не бачила за десять років шлюбу, — паніка. І жадібність власника, який раптом зрозумів, що викинута ним річ виявилася антикваріатом.
— Кіро… — прошепотів він, простягаючи руку, щоб торкнутися мого плеча.
Я відступила.
— Не треба.
Його рука застигла в повітрі. Погляд метушився по моєму обличчю, фігурі, по цій крихітній, але моїй квартирі. Він раптом усвідомив, що втратив не просто зручну дружину. Він втратив актив. Цінний актив, який по дурості списав.
— Я був дурнем, повернися! — слова вирвалися в нього задушеним хрипом.
Це було не каяття. Це був наказ відчайдушного бізнесмена, який зрозумів, що упустив головну угоду свого життя.
Я мовчки взяла теку. Відкрила на потрібній сторінці й поставила свій підпис. Чіткий, упевнений. Новий.
— Уже пізно щось міняти, Глібе.
Я простягнула йому документи.
— Твій юрист мав рацію. Без мене справді ніяк. А тепер, будь ласка, йди.
Він не взяв теку. Він дивився на мене, і в його очах розгубленість змінювалася гнівом. Гнівом людини, чию гру перервали посередині.
— Що означає «пізно»? Ти моя дружина, Кіро.
— Колишня, — поправила я, поклавши документи на край столу. — Ми в розлученні вже три місяці.
— Це просто папірець! Десять років життя не стираються одним підписом!
Він почав ходити по моїй крихітній кухні, немов тигр у клітці. Його дорогі туфлі зі шкіри страуса виглядали тут безглуздо.
— Хто він? Хто тобі запудрив мізки? Ти сама б до такого не додумалася.
Стара пісня. Для нього я завжди була «дурненькою», нездатною прийняти жодного рішення самостійно.
— Це я сама, Глібе. Я згадала, що маю мозок. І почала ним користуватися.
— У цій халупі? — він обвів кімнату рукою. — Це ти називаєш «новим життям»? Кіро, схаменися. Та вертихвістка нічого не значила. Я можу все пробачити. Твою дурість, твою «зраду»… Просто повертайся додому.
Він говорив про зраду так, ніби це був доконаний факт. Наче сама думка про те, що я можу бути з кимось іншим, давала йому право на праведний гнів.
У цей момент на моєму телефоні, що лежав на столі екраном догори, спалахнуло повідомлення. Лист від Ігоря Єфремова. Гліб мимоволі кинув погляд на екран.
Його обличчя скам’яніло.
— Єфремов? Той самий Єфремов? Генеральний директор «Горизонту»? Твій начальник?
Я спокійно взяла телефон і поклала його в кишеню сукні. Я не збиралася нічого пояснювати.
— Ти що, спиш із ним? — прошипів він. — Вирішила зробити кар’єру через ліжко? Я завжди знав, що ти на таке здатна!
Його голос наповнився отрутою. Він шукав, за що зачепитися, як мене болючіше вколоти.
— У тебе п’ять секунд, щоб піти звідси, Глібе.
— А то що? Покличеш свого нового «папіка»? Думаєш, він тебе захистить? Ти без мене — ніхто, Кіро. Просто зручна підстилка: спершу для мене, тепер для нього.
Я мовчки дивилася на нього. Раніше я б розплакалася. Почала б кричати, що це неправда. Тепер я просто чекала. Моє спокійне обличчя злостило його набагато сильніше за будь-які сльози.
— Ти ще приповзеш до мене, — кинув він, нарешті схопивши зі столу папку. — Коли він награється і викине тебе. А я вже не прийму.
Двері грюкнули за ним.
Я почекала кілька хвилин, дослухаючись до його кроків, що віддалялися. А тоді дістала телефон і набрала номер.
— Ігоре, привіт. Він був тут. Так, усе гаразд. Чекаю тебе ввечері.
Увечері Ігор приїхав із моїм улюбленим чізкейком і величезним букетом півоній. Він ні про що не розпитував, просто обійняв мене, і напруга дня почала відступати.
Я познайомилася з ним на співбесіді. Він особисто переглядав кандидатів на посаду керівника нового проєкту. Він ставив запитання не за резюме, а по суті.
Він побачив у моїх очах не розпач покинутої жінки, а замкнений на десять років інтелект.
Він дав мені шанс, і я вчепилася в нього. Наша любов виросла з довгих робочих вечорів, з поваги й віри в мене, яка виявилася цілющішою за будь-яких психотерапевтів.
— Кіро, мені треба тобі дещо сказати. Сьогодні Гліб приходив до мене в офіс.
Я завмерла з чашкою в руках.
— Що йому було потрібно?
— Він прийшов «рятувати» мене від тебе, — Ігор усміхнувся, але в його очах був холод. — Розповідав, яка ти наївна дурепа, що потрапила під вплив хитрого начальника. Що ти мисливиця за грошима. Пропонував «вирішити питання по-чоловічому» й забрати тебе назад, аби позбавити мене проблем.
Він говорив, а я відчувала, як усередині мене щось обривається. Остання ниточка, що ще зв’язувала мене з минулим. Він не просто принизив мене. Він прийшов до чоловіка, якого я кохаю, і спробував виставити мене річчю.
— Він сказав, що ти пошкодуєш про свій вибір, — закінчив Ігор. — Що він знайде спосіб «відкрити мені очі».
Все. Досить.
Це було не рішення, а радше видих. Усвідомлення того, що напівзаходи закінчилися. Він перейшов межу.
Я глянула на Ігоря. На його спокійне, мужнє обличчя. Він чекав моєї реакції.
— У його компанії є контракт із «Горизонтом»? — тихо спитала я.
— Так. Великий. На постачання обладнання. Закінчується через два місяці, але передбачено автоматичне продовження. І він головний претендент.
Я кивнула. План визрів миттєво. Рішучий і безповоротний.
— На корпоративі за тиждень буде вся верхівка компанії й ключові партнери? Гліб теж запрошений?
— Авжеж.
— Прекрасно, — я відсунула чашку й уперше за вечір усміхнулася. — Саме там ми й оголосимо про нашу заручину.
Я побачила, як в очах Ігоря подив змінився захопленням. Він зрозумів мій задум. Не просто захиститися. А завдати нищівного удару у відповідь.
— Він хотів принизити мене, виставивши утриманкою, — продовжила я. — А я стану дружиною його керівника. І це буде тільки початок. Він мріяв змусити мене приповзти — натомість сам стоятиме в черзі, щоб мене привітати.
Корпоратив проходив у панорамному ресторані на останньому поверсі хмарочоса. Я була в смарагдовій шовковій сукні. Відчувала на собі погляди, але вони мене більше не бентежили.
Гліба я помітила відразу. Він стояв біля бару, вальяжно розмовляючи з фінансовим директором. Господар життя. Він ще не бачив мене.
Ми з Ігорем вийшли в центр залу. У якусь мить Гліб озирнувся. Його усмішка застигла. Він обвів мене оцінюючим поглядом, перевів очі на Ігоря — і на вустах з’явилася глузлива посмішка.
Він рушив до нас. Хотів принизити мене прилюдно. Але не встиг.
Ігор підняв руку, закликаючи до уваги.
— Друзі, колеги! Хочу скористатися моментом і поділитися особистою радістю. Багато хто знає Кіру як нашого талановитого керівника проєктів. Але для мене вона значно більше. Цього тижня вона погодилася стати моєю дружиною.
Зал вибухнув схвальним гулом. Я дивилася лише на Гліба.
Його обличчя зблідло. Усмішка зникла, лишивши маску розгубленості. Жінка, яку він вважав своєю тінню, за кілька місяців отримає прізвище людини, від якої залежав увесь його бізнес.
Люди підходили, вітали нас. Краєм ока я бачила, як Гліб залишився сам, покинутий співрозмовниками. Його світ обвалився.
Коли потік привітань ущух, він підійшов. Виглядав постарілим на десять років.
— Вітаю, Ігоре Євгеновичу, — ледве видавив він.
— Дякую, Глібе, — рівно відповів Ігор. — Упевнений, ми спрацюємося. Адже тепер ми майже родина.
Остання фраза була ударом під дих. Гліб нарешті підняв на мене очі.
— Ти казав, що я без тебе — ніхто, — тихо мовила я. — А виявилося, що це ти без мене не здатен зробити й кроку.
Я не стала чекати відповіді. Узявши Ігоря під руку, пішла далі — у своє нове життя.
Минуло два роки.
Ми з Ігорем сиділи на терасі нашого заміського будинку. Я гойдала на руках нашого піврічного сина Матвія. Я стала партнеркою в дочірній компанії Ігоря. Тепер я була Кіра Єфремова — професіоналка, чию думку цінували.
Про Гліба я майже не згадувала. Його контракт не просто не продовжили. Новина про його витівку миттєво розлетілася бізнес-колами.
Ніхто не хотів мати справи з людиною, яка плутає особисту помсту з роботою. Його репутація була знищена. Партнери один за одним розривали угоди. Він продав будинок, машину, загруз у боргах.
Якось ми перетнулися в супермаркеті.
Я була з Матвієм у візочку. Гліб працював у залі — розкладав товар по полицях у формі з логотипом мережі.
Він схуд, погляд потух. Побачив мене й завмер. На мить у його очах блиснула стара злість, але відразу змінилася страхом. Він боявся, що я поскаржуся — і він втратить і цю роботу.
Він різко відвернувся. А я просто покотила візок далі.
У мені не було ні злорадства, ні жалю. Нічого. Мій тріумф відбувся не того вечора й не тепер.
Мій справжній тріумф — це кожен день мого нового життя. Там, де мене люблять, цінують і де я сама вирішую, ким бути.
Гліб думав, що, виганяючи мене, він зламає мою долю. А насправді — просто прибрав із мого шляху самого себе. Головну перепону на шляху до щастя.
А ви що думаєте про цю історію? Поділіться своїми думками в коментарях — мені буде дуже приємно!
