– Мамо, привiт! Ти не повiриш, але я щойно на ринку бачила свою точну копiю!
– Кого-кого?!
– Ну, як тобi пояснити? Себе. Дiвчина виглядала, нiби моя двiйниця.
Скiльки себе пам’ятала, Олена завжди перебувала пiд пильним контролем матерi. Вона саме так це називала, адже слова «турбота» i «любов» не могли передати всього обсягу материнської тривоги.
Валентина Олексiївна буквально задихалася вiд занепокоєння:
«Де ти була?», «З ким?», «Куди зiбралися?». Жорсткий контроль не давав дiвчинi можливостi зробити й кроку без материних дозволiв. Олена почувалася пiд цiлодобовим наглядом, наче за нею стежила сторожова собака.
Перший серйозний конфлiкт через надмiрну опiку стався пiсля шкiльного балу, коли її додому проводив хлопець на iм’я Сергій.
Бiля пiд’їзду на неї вже чекала мати:
– Де ти ходиш?! Я вже годину не знаходжу собi мiсця! А це ще хто?
– Мамо, не хвилюйся. Я ж попереджала: ми були на зльотi вiдмiнникiв, а потiм у нас був бал. А це Сергій, вiн навчається в iншiй школi, ми познайомилися на зльотi.
Валентина Олексiївна прискiпливо оглянула хлопця:
– Теж вiдмiнник? А може, вiн тебе чiплявся? На побачення кликав? За собою на край свiту манив? Йди геть, хлопче, i бiльше не наближайся до моєї доньки!
Спантеличений Сергій швидко попрощався й зник.
У квартирi розмова продовжилася:
– Запам’ятай, Олено: нiяких хлопцiв, вечiрнiх прогулянок, незнайомих компанiй! І щоб додому поверталася засвiтла!
– Мамо, ну скiльки можна? Мені вже шiстнадцять, я давно не маленька!
– Маленька! I не сперечайся. Для мене ти завжди залишишся дитиною. Принаймнi, поки я не передам тебе в надiйнi руки чоловiка.
Суперечки на тему «де ти була?» не припинялися, хоч Олена i намагалася не засмучувати матiр. Вона знала, що та просто дуже її любить.
А потiм у життi дiвчини з’явився Микола. Вони зустрiлися на заходi, i вже на третiй день вiн зробив їй пропозицiю. Олена повiрила йому i вийшла замiж.
Згодом у них народилися сини-близнюки.
Валентина Олексiївна нарештi заспокоїлася i з грiзного охоронця перетворилася на лагiдну бабусю.
Коли Олена по телефону сказала, що бачила свою копiю, мати ледь не зомлiла:
– Як це — себе? Олено, що ти таке кажеш?
– Та я й сама в шоці. Пiшла сьогоднi на ринок, а там на виходi цигани розклали лотки — продавали в’єтнамки та iншi дрiбницi.
– До чого тут цигани?
– Не перебивай, мамо. Пiдiйшла я до лотка, щоб собi капцi обрати — якраз мiй улюблений колiр. Вибираю, а продавчиня питає: «Братимеш, дiвчино?». Пiдводжу очi — i немов у дзеркало подивилася. Виглядає точнiсiнько, як я, лише волосся чорне! Я аж злякалася. Нiчого не купила, вiдiйшла до зупинки. Стою, придивляюся. А в неї навiть рухи, як у мене! Мамо, у неї зеленi очi, як i в мене!
– Олено, а скiльки їй рокiв?
– Приблизно стiльки ж, як менi, десь 28.
– Чекай мене, я зараз буду!
Валентина Олексiївна примчалася хвилин за двадцять, не пошкодувавши грошей на таксi.
– Розкажи ще раз, що ти бачила, але докладнiше.
Олена повторила все, згадавши ще декiлька деталей, якi її здивували. Дiвчина за лотком постiйно поглядала через плече, а волосся поправляла лiвою рукою…
Валентина Олексiївна замислилася i надовго замовкла. Потiм раптово промовила:
– Поїхали на ринок. Не можу довго пояснювати, але, можливо, ти зустрiла свою сестру.
– Яку ще сестру? У мене є сестра?! Мамо, ти що? Поясни нормально!
– Була. Наталя. Вона зникла, коли була ще дитиною. Ладно, все потiм! Якщо вона тебе впiзнає, поясню все. І тобi, i їй. Ходiмо!
Жiнки швидко зiбралися й вибiгли з квартири.
У сонячну червневу суботу на вулицях міста було не надто людно. Мешканці роз’їхалися по дачах та озерах. Лише на ринках завжди було багатолюдно.
Жінки зупинилися неподалік від лотків із літнім взуттям. Валентина Олексіївна придивилася й вигукнула:
– Не може бути!.. Наташо… Лено, підійди до неї, привітайся.
Дівчина підійшла до лотка.
– Здрастуйте, Наташа!
– Мене звати Рита. Що тобі, жінко, потрібно?
– Ваше ім’я Наташа, – Лена зняла темні окуляри, – і ви моя сестра.
Продавщиця здивовано подивилася на неї:
– Ми просто схожі, у мене немає сестри. Я сирота.
– Є! І мама є, – підійшла Валентина Олексіївна. – Наташа, це точно ти. Ось і родимка на лівій щоці. Як на фото – дивись.
Жінка дістала зі сумки стару фотографію. На ній були дві схожі як дві краплі води маленькі дівчинки, приблизно трьох років. У однієї з них на щоці була родимка.
– Рита, Рита! Куди це ти? А хто буде торгувати? – крикнули циганки з сусідніх лотків. Наташа мовчки відмахнулась і пішла слідом за сестрою та мамою.
У квартирі у Лени жінки розташувались на кухні. Чай остигав у чашках, сестри слухали маму:
– …і ось коли настала черга Лени в поліклініці, я попросила жінку, що сиділа поруч у коридорі, прислідкувати за Наташою. Ми були в кабінеті лікаря хвилин десять, не більше. А коли вийшли, ані жінки, ані тебе в поліклініці не було. Що зі мною було! Потім – міліція, питання, допити, пошуки… І жодного результату. Я думала, з розуму зійду.
– Мені казали, що в табір мене привела жінка в червоному светрі, – розповіла Наташа. – Сказала, що я її дочка, і попросила, щоб цигани мене купили – мовляв, з голоду помираємо. Вони не хотіли брати. А ця жінка напилась чогось і, здається, заснула, а насправді померла. Мене бабуся Рада виростила.
Дівчата дивились одна на одну як на диво – не щодня бачиш перед собою свою копію. Їм так хотілося дізнатися одна про одну.
– Мамо, а чому ти ніколи не говорила про сестру? – прийшла до тями Лена.
– Як я могла розповісти про таке страшне горе? Я не могла пробачити себе все життя. Після того, що сталося, чоловік мене покинув. Ми не змогли разом це пережити, не могла його бачити, такою винною себе почувала.
– А тато живий?
– Так, живий і здоровий. Більше не одружувався.
– А ти звідки знаєш?
– Ми інколи телефонуємо один одному, на свята.
– Мамо, подзвони йому!
– Так але…
– Не думай! Подзвони!
Валентина Олексіївна взяла телефон. Дочки, обнявшись, стояли за її спиною.
– Толя, привіт! Тут у нас таке… Наташенька знайшлася, уявляєш? Ми у Лени вдома. Записуй адресу.
Валентина Олексіївна повернулась до дочок із сльозами на очах:
– Зараз приїде…
Повного возз’єднання сім’ї, звісно, не сталося. Проте батько почав з’являтися у дівчат на свята, а у внуків з’явився дід.
Наташа переїхала до матері, вирішила навчатися на продавця – сестра переконала її, що ніколи не пізно змінити своє життя на краще.
Валентина Олексіївна почала активно допомагати церкві: вона була впевнена, що Бог почув її молитви і повернув їй доньку.
