Вечірня зміна в ординаторській районної лікарні завжди нагадувала невелику виставу. Медсестри змінювали одна одну, обмінювалися втомленими поглядами, передавали справи, мов естафету, і заодно ділилися останніми новинами.
Ольга поправляла медичну шапочку перед тьмяним дзеркалом, критично оглядаючи своє відображення. Кутики губ ледь сіпнулись у непевній усмішці:
— Знову виглядаю так, ніби ніч провела не в ліжку, а в картоплі.
Поряд на стільці, закинувши ногу на ногу, сиділа Аліна. Її погляд блукав кімнатою, зупинившись на новенькій санітарці — Марині, яка мовчки розкладала чисті халати по полицях.
— Поглянь на неї, — прошепотіла вона до Ольги, нахилившись ближче. — Волосся зібране, жодної косметики… Наче не на роботу прийшла, а на іспит.
Ольга тільки знизала плечима:
— Вона ж працювати прийшла, а не блищати красою. Кому тут принцеса потрібна?
Аліна пирхнула, все ще вдивляючись у Марину:
— Ти знову її захищаєш? Не інакше, як уже подружками стали. А я просто кажу — надто вже вона тиха. З такими треба бути обережною.
— А ти надто часто шукаєш, до кого б причепитись, — м’яко відповіла Ольга, злегка усміхнувшись. — Може, досить?
Аліна надулася, але в її очах майнула ледь помітна образа.
— Не подобається вона мені. Навколо неї забагато мовчання.
Марина, ніби й не чула їхнього шепоту, продовжувала старанно розкладати халати. За вікном згущалися сутінки, у коридорах ставало гамірно — голоси, кроки, звуки вечірнього лікарняного життя.
— Сьогодні консиліум щодо тієї дівчини з реанімації, — раптом сказала Аліна. — Чула, батьки зранку ледь не побилися?
— І не дивно, — зітхнула Ольга. — У кого б нерви витримали таке? А ти б змогла вирішувати долі людей?
Аліна задумливо зиркнула в стелю:
— Не знаю… Напевно, ні. Я й сама смерті боюся.
— А я понад усе боюсь байдужості, — тихо мовила Ольга.
У той момент у коридорі пролунало різке:
— Санітарка! Де санітарка?!
Марина швидко зібралася й вийшла, залишивши по собі легкий запах мила та ледь відчутну тривогу в повітрі.
— От і пішла, — кивнула їй услід Аліна. — Тиха, а все одно впадає в око.
— Можливо, саме в цьому її сила, — задумливо сказала Ольга.
Півтора місяця тому ранок почався з виття швидкої. Марина, тоді ще зовсім нова, стояла біля вікна й дивилася, як біля входу збирається натовп — хтось кричить, хтось ридає. В центрі — двоє: жінка з розкуйовдженим волоссям і чоловік, що стискав кулаки до білого.
— Ліза! — зірвався з натовпу розпачливий крик. — Тільки не вона…
Ліза була студенткою, донькою заможних батьків. Завжди усміхнена, активна, з довгим світлим волоссям і вічним блокнотом віршів. Вона обожнювала мотоцикли, а її хлопець Нікіта був таким же вільним духом — гонщиком, який мріяв виграти міський кубок.
Того дня на дорогу вибіг звірятко. Нікіта крикнув, але Ліза не встигла звернути. Мотоцикл перевернувся. Дівчину доставили у важкому стані. Батьки звинуватили в усьому Нікіту.
— Це він її втягнув! — плакав батько. — Якби не він, вона б зараз була вдома!
Нікіта став постійним гостем біля лікарні. Вночі сидів на лавці, вдень благав дозволити хоч поглянути на Лізу. Іноді писав крейдою на асфальті: «Ліза, тримайся». Його обличчя стало частиною лікарняного пейзажу — бліде, виснажене, з червоними від сліз очима.
Увечері Марина зайшла до палати Лізи. Там панувала тиша, лише монітори рівно пищали, і в повітрі витав ледь відчутний запах ліків. Вона обережно мила підлогу, намагаючись не створювати шуму. Час від часу поглядала на дівчину — гарну, навіть у комі.
І раптом почула:
— Нікіта…
Марина здригнулася, ганчірка випала з рук. Серце застрибало десь у горлі. Вона завмерла, прислухалася — показники на приборах не змінилися, все було, як і раніше.
— Здалося, — прошепотіла вона. — Просто втомилась…
Закінчивши прибирання, Марина поспішила вийти. У коридорі ледь не зіткнулася з Аліною.
— Може, хоч очі відкриєш, куди йдеш? — кинула та з іронією.
Цього разу Марина відповіла впевнено:
— Вам теж не завадило б бути уважнішою.
Аліна на мить здивувалася. А Марина пройшла повз, вперше відчувши: щось у ній змінюється. Страх відступав, поступаючись місцем рішучості.
Сьогодні у відділенні панувало незвичне напруження — всі обговорювали приїзд професора Євгена Пархоменка. Колишній завідувач реанімації, нині — керівник столичної клініки. Усі чекали на його вердикт, сподіваючись на бодай крихту надії для Лізи.
— Як думаєш, він зможе щось зробити? — спитала Ольга в Аліни. — Чи вже все вирішено?
— Важко сказати, — зітхнула та. — Кажуть, суворий, але справедливий. Може, й трапиться диво.
Коридорами метушились делегації з Києва, звучали прізвища знаних фахівців. У повітрі віяла тривога.
Віра Всеволодівна, мати Лізи, сиділа на лавці, міцно стискаючи в руках зім’ятий рушник. Марина підійшла й подала склянку води.
— Дякую, — прошепотіла жінка. — Можеш трохи посидіти зі мною?
Марина мовчки сіла поруч. Довго мовчали, аж раптом Віра заговорила:
— Знаєш, колись один лікар забрав у мене батька. Його звали Євген Пархоменко. Він прийняв рішення відключити апарат. Мені тоді було років п’ять. І з того часу я не могла йому пробачити… Хоча розумом розумію — він зробив як треба.
Вона подивилась на Марину з теплою сумною усмішкою:
— Коли тебе гризе провина, це значить, що ти любиш. Інакше боліло б менше.
Марина зтисла пальці:
— Я теж себе не можу пробачити. Хоча знаю — врятувати не вийшло б. Але серце вперто не слухає.
— Надію втрачати не можна, — зітхнула Віра. — Інколи вона — єдине, що в нас лишається.
Ще трохи посиділи в тиші, ділячись болем і крихтою віри. Обидві розуміли: скоро консиліум. І, можливо, прозвучить найстрашніше.
Коли Марина вийшла, біля вікна стояв Никита — виснажений, з погаслим поглядом. Віра, проходячи повз, сказала:
— Щодня приходить. Не відходить від лікарні ні на крок.
Марина різко зупинилась. У пам’яті сплив той ледь чутний шепіт у палаті.
— Я чула, як Ліза сказала його ім’я, — прошепотіла вона. — Це був не сон. Вона його кликала. Пам’ятала…
Віра схопилась за серце:
— Ти точно впевнена? Справді чула?
Марина кивнула, стискаючи кулаки:
— Так! Вона назвала Никиту. Я не могла помилитись. Її не можна відключати — вона жива!
— Тоді діємо негайно, — твердо відповіла Віра. — Кожна секунда важлива.
Марина кинулася коридором, ніби гналася за самим життям. Думки плутались, ноги підкошувались, але вона не зупинялась.
Аліна стала на заваді, криво посміхаючись:
— Куди це ти, героїне? Рятуєш світ?
— Відійди! Це серйозно! — вирвалась Марина й кинулась у кабінет, де вже зібралися лікарі: Борис Олександрович, Пархоменко та інші.
— Не вимикайте апарати! — вигукнула вона. — Я чула її голос! Вона була при свідомості!
Борис Олександрович скептично зморщив лоба:
— А прилади б це зафіксували. Це лише вигадка.
Пархоменко підняв руку:
— Послухаймо її.
Голос Марины тремтів, але слова звучали чітко. Вона описала, як Ліза прошепотіла ім’я коханого. Дехто з лікарів перезирнувся, хтось покрутив головою.
— Неможливо, — пробурмотів один. — Це б зчитали монітори.
— Можливо, датчики змістились? — припустив Пархоменко.
Борис нетерпляче відмахнувся:
— Ми не можемо приймати рішення на підставі слів санітарки. Марина, ви звільнені. Аліна, виведи її.
Аліна з задоволенням узяла Марину за лікоть:
— Вітаю. Тепер підмітатимеш двір.
Марина опустила очі. Її світ валився.
Вона швидко зібрала речі. Йшла знайомим коридором, не зустрівши жодного співчутливого погляду.
«А якщо я помилилась? Якщо це було лише втомлене марення? Тепер я нікому не потрібна…»
На вулиці вона вдихнула крижане повітря й нарешті дала волю сльозам.
Увечері Марина сиділа вдома, обіймаючи старе фото батька.
— Татку… Я не впоралась. Пробач мені…
У сні він прийшов — такий, яким був у дитинстві — і прошепотів:
— У тебе все вийде, Маришко. Ти сильніша, ніж думаєш.
Вранці її розбудив гучний стук у двері. Серце пришвидшило хід. На порозі стояв Євген Пархоменко.
— Можна? — запитав він тихо.
Марина мовчки кивнула.
Він сів, потер скроні:
— Ліза прийшла до тями. Никита був поряд. Вона його впізнала. Відкрила очі.
— Це правда? — ледь чутно прошепотіла Марина.
— Так. Виявилось, що кілька датчиків були зняті. Тому нічого й не фіксували.
Сльози потекли знову — тепер від полегшення.
— Я боялась, що помилилась…
— Ти не помилилась, — м’яко сказав Євген. — Ти її врятувала.
Він помовчав, потім додав:
— Головний лікар вибачився. Тебе поновлено на посаді.
Марина крізь сльози посміхнулась:
— Дякую…
— Чому саме санітарка? — раптом запитав він. — Ти могла б бути лікарем.
— Я студентка. Третій курс медуніверситету. Влітку підробляю тут, — зізналась Марина.
Євген уважно слухав:
— Хотіла довести мені, що врятувати можливо?
— Я злилась на вас. За тата. Хотіла врятувати когось — і відчути полегшення…
— Не виправдовуюсь, — тихо сказав він. — Але навіть правильні рішення залишають біль.
— Я хочу спробувати пробачити, — прошепотіла Марина. — Може, тоді і себе зможу пробачити.
— Тоді почнемо з вечері. Я давно не їв у приємній компанії, — посміхнувся Євген.
— І я, — розсміялася Марина.
Так почалась нова сторінка їхнього життя.
Ввечері Марина металась по квартирі, вибираючи сукню. Все здавалося або надто простим, або занадто ошатним. Врешті зупинилась на стриманій синій.
— Ти чудово виглядаєш, — сказав Євген, зустрівши її біля під’їзду.
У ресторані грав джаз, світло лагідно огортало обличчя. Вперше за довгий час Марина сміялась щиро.
— Десять разів пошкодував, що мені майже сорок, — признався Євген. — Але я щасливий.
— А я думала, що щастя — це вигадка, — відповіла Марина.
— Завтра заїду. Поговоримо про роботу. Я хочу, щоб ти працювала в моїй клініці.
Цього вечора здавалося — можливо все.
Біля лікарні вже зібрались колеги. Аліна стояла осторонь, з погордою в очах. Та коли Євген відчинив двері й подав руку Марині, всі завмерли.
Ольга схвально посміхнулась. Аліна відвела очі.
До Марины підійшли Віра й Никита. Віра обняла її:
— Дякую. Ти врятувала мою доньку.
— У мене є пропозиція, — сказав Євген. — Спочатку практика. А далі — побачимо.
Марина кивнула. Вона знала: далі — тільки краще.
Минуло кілька років.
Марина працювала поруч з Євгеном. Вони стали родиною. У їхньому домі з’явилась донечка Варя.
Марина ніжно гладила її волоссячко й думала: «Життя вчить не лише приймати рішення, а й прощати. Без цього неможливо рухатись уперед. Іноді найважливіші слова — це «пробач» і «дякую». І ті, хто їх говорить, здатні змінити світ».
А за вікном світило сонце, й Марина знала: нарешті все — по-справжньому добре.
