Вона вже вважала себе вдовою. А він чув кожне слово…
Прокинувся. Усе пливло. В очах — туман, у вухах — гул. Хотів щось сказати, але замість слів вийшов лише хрип.
Тіло відчуває, але не слухається — наче в чужій оболонці. Дроти, трубки, крапельниці.
Мерехтіння моніторів, слабке пікання. Отже, живий. Отже, реанімація.
Десь поруч голос. Жіночий. Знайомий. Дуже. Дружина. Лєна.
— А коли можна буде переоформити майно? — почув.
Що?.. Він навіть не одразу збагнув, що мова про нього.
— Так, він вже не жилець. Розумієш, треба все вирішити швидко…
Онімів. Знову гул у голові. Захотів покликати її, але не зміг. Горло сухе, язик — мов наждачка. Хотів води. Хоча б ковток. Хоч когось покликати. Нікого.
— Коли приїдеш? — сказала Лєна з усмішкою в голосі. — Я теж скучила. І нарешті не треба боятись, що він повернеться.
Ось і все. Він зрозумів. Якби помер — їй було б навіть зручніше. Він прикинувся мертвим.
Кроки. Голос Лєни:
— Лікарю, скажіть… Скільки йому ще мучитися?
— Сподівайтеся на краще, — спокійно відповіла молода жінка. — Не чекайте тут, вам усе повідомлять.
Лена мовчки розвернулась і пішла. Каблуки застукотіли по підлозі. У палату зайшла медсестра. Натиснула кілька кнопок на моніторах, кинула погляд на чоловіка.
Губи її трохи скривилися:
— Виживе. На зло всім прогнозам.
Він ледь прочинив очі. Вона побачила це і ледь усміхнулась:
— І не таке бувало.
Згодом зайшли інші. Оглянули, взяли аналізи. Потім вийшли. Залишилась тільки молода санітарка. Піднесла до його вуст змочену ватку. Він жадібно притиснувся губами — хотів хоч краплю вологи.
— Пити поки що не можна, вибачте. Але ви тримаєтеся чудово. Трохи відпочиньте, добре? Я покличу лікаря.
— Дружині… не треба… казати… — прошепотів ледь чутно.
— Ми зрозуміли. Ніхто не скаже, — кивнула дівчина й вийшла.
Через кілька хвилин у палату зайшла лікарка. В коридорі, не соромлячись, прошепотіла:
— Таких до лікарні навіть близько не можна пускати. Мріють лише про одне — вдовою стати. І такі ще по землі ходять…
Максим дивився в стелю. Усередині все палало. Він жив для неї. Працював день і ніч, щоб їй нічого не бракувало. А тепер…
Минуло кілька днів. Стан покращився. Лікарка — Кіра — приходила часто. Сиділа поруч і розмовляла не як із пацієнтом, а як зі знайомим, що пережив щось важке.
— Я більше не можу приховувати від вашої дружини, що ви прийшли до тями, — сказала вона. — Завтра вас переведуть у звичайну палату.
— Розумію. Значить, доведеться дивитись їй у вічі. Хоч і не готовий.
Він замовк. У голові пролунав голос Лени. Ком підступив до горла.
— Я теж чула… — тихо промовила Кіра. — Ніколи не зрозумію, як можна так ставитися до рідної людини.
— Тепер це вже не має значення. Подам на розлучення.
Наступного дня Лена з’явилась у відділенні. Усмішка, вигляд скорботної вдови, покачала головою.
— Я хотіла б дізнатись, що з Макаровим Максимом? — жалісливо поцікавилась вона.
— Його більше немає, — знизала плечима сивочола медсестра.
Лена миттєво скипіла всередині. Різко вийшла, навіть не дослухавши. Вона не побачила Максима, який стояв біля вікна в сусідньому корпусі. Він дивився на неї і ледь усміхався.
Настав час. Лікарям він повідомив, що виписується. Підписав документи. Таксі. Дім.
Відчинив двері. У вітальні — чоловік у трусах.
— Оцей камін треба знести, — розмірковував він. — І сюди — звукосистему. Потужну.
Максим увійшов. Лена побіліла.
— Макс?..
— Мовчи. У вас п’ять хвилин. Потім приїде охорона.
— Я… я не знала… як упоратись із втратою…
— Ага. Тому й завела чужого мужика в дім. Збирай речі, Лено. Спробуєш щось відсудити — ще й борг залишишся.
Він згадав Кіру. Як вона сиділа поруч. Як дивилась йому в очі — чесно, прямо. Саме за таких варто триматись.
Замки в будинку змінив. Охороні наказав слідкувати.
Повернувся в лікарню. Все було легко й щиро. З Кірою говорили просто. Без фальші. Без тиску.
Після виписки почалось розлучення. Лена вимагала частину. Максим нагадав про кредит. Спільний. Вона здалась.
Кричала. Проклинала. Плювалась. А він дивився крізь неї. Порожнеча. Немає більше людини. І не шкода.
Минув час. Він згадав про Кіру. Захотів подякувати. Прийшов у лікарню. Чергування. Операція. Чекав. Годинами.
Вона вийшла. Змучена. В очах — сльози.
— Пацієнт вижив? — запитав він.
— Так. На щастя, все добре.
— Це вам, — простягнув квіти. — Я давно хотів запросити вас на побачення.
Вона усміхнулась.
— З радістю. У мене зміна за пів години закінчується.
— Прогулянка — гарна реабілітація?
— Ще й яка. І для вас, і для мене.
Дякую, що дочитали цю історію. Якщо вона вас зачепила — поставте вподобайку й напишіть у коментарях, що відчули.
