Вона працювала на кухні престижного ресторану. Заклад був елітним, кухарі — справжні майстри. Про нього ходили легенди, тому столики замовляли заздалегідь, іноді навіть за тиждень. Її посада не вважалася особливо почесною — вона відповідала за салати, тобто готувала тільки закуски. Зарплатня була скромною, тож після зміни вона залишалась прибирати залу. Коли всі йшли, вона виносила сміття, мила підлогу й підмітала. Це приносило невеликий, але необхідний додатковий дохід.
Саме тоді вона й познайомилася з компанією бездомних котів і собак, які терпляче чекали її щоночі — знали: вона принесе щось смачненьке. Годувати тварин суворо заборонялося. Керівництво вважало, що це приваблює пацюків і мишей. Але як пояснити це голодним очам, сповненим благання та надії?
Вона знайшла вихід: відкладала їжу окремо, чекала, поки тварини поїдять, а тоді ретельно прибирала залишки.
Одного разу вона помітила серед собак велику, брудну вівчарку. Вона не розбиралася в породах — та й не це її зацікавило. Собака вибирала найкращі шматки, але ніколи не їла. Брала їх у зуби й зникала у темряві.
Цікавість узяла верх, і через кілька тижнів жінка вирішила простежити за нею. Вівчарка перетнула площу й попрямувала в парк неподалік. Під одним з ліхтарів вона зупинилася біля невеликого металевого столика.
Там сидів чоловік. Судячи з розтріпаної бороди й потертої куртки, він був безхатьком. Собака стала на задні лапи й обережно поклала принесені шматки на стіл.
— Рибко моя! — радісно вигукнув чоловік. — Що б я без тебе робив? Ти моя годувальниця! Він ніжно погладив її по голові й поцілував у ніс. Вівчарка радісно заскавчала, виляючи хвостом.
— Сідай навпроти, Рибко, будемо вечеряти, — додав він, витягаючи з кишені складену газету.
Жінка із завмиранням серця спостерігала, як вони їли разом, а потім рушили далі. Вона вирішила йти слідом.
Парк був порожній. Ховаючись за деревами, вона йшла освітленою алеєю, доки ті не звернули в густі кущі на самому краю.
— У нас є час до п’ятої ранку, — мовив чоловік до собаки. — Потім прийдуть прибиральники й бігуни, треба піти раніше…
Він витяг із заростей кілька картонних коробок, розклав спальний мішок, дістав два старих пледи. Сам заліз у мішок, а собака вмостилася поряд, на пледі. Чоловік укрив її другим.
Рибка тихенько заскиглила, нагадуючи жінці колискову з дитинства.
Вона не знала, як він опинився на вулиці, і не намагалась засуджувати. Перед очима стояла картина: собака приносить людині їжу, сама не їсть, чекає, поки він поділиться, а потім співає йому на ніч.
Відтоді вона залишала Рибці найкращі шматки. — На, Рибочко. Віднеси своєму чоловікові. Собака лизала їй руки, радісно підскавчуючи.
Через два тижні чоловік сам підійшов до ресторану. — Я просто хотів подякувати вам, — сказав він, обережно взявши її руку. Він низько нахилився й з пошаною поцілував пальці.
Вона знітилася. — Та що ви! — вирвала руку. — Мені це нічого не варте. Приходьте самі, я зберу і для вас, і для Рибки.
Чоловік знову дякував, вклонявся. Так і пішло. Вона готувала їм їжу окремо. Але одного разу…
Він не прийшов.
Через кілька днів жінка почала хвилюватися. Рибка також не з’являлася, а коли прийшла — відмовилася від їжі. Вона жалібно скиглила.
Жінка пішла за собакою.
У далекому кутку парку безхатько лежав у своєму мішку, його трясло від ознобу.
— Н-нiчого страшного… — пробурмотів він, але зуби цокотіли так, що слова ледве можна було розібрати. Лоб палав.
Швидка забрала чоловіка. А жінка взяла Рибку до себе. Собака скиглила, рвалася вслід за машиною, але вона заспокоювала її:
— Все буде добре, Рибочко, його вилікують…
Тільки от куди йому йти, коли випишуть?
Вона сама знімала крихітну кімнату, де ледве вміщалося ліжко. Тоді вона наважилася.
Сіла за стіл, увімкнула камеру на телефоні й записала цю історію. Вона виклала її в мережу.
Ні на що не сподіваючись, лягла спати.
Але вночі кілька разів прокидалася — Рибка металася кімнатою, тривожно скиглила, шукала свого чоловіка. Вона гладила її по голові й обіцяла:
— Ми його знайдемо, Рибочко. Все буде добре.
Вранці, невиспана, вона зібралася на роботу.
— Потерпи, Рибко. Ввечері підемо його провідати…
Весь день вона, як завжди, працювала без упину. Лише кілька разів вдалося вийти на перекур і нашвидкуруч з’їсти бутерброд. Перед самим закриттям у кухню несподівано зайшов метрдотель і, здивовано озирнувшись, назвав її ім’я.
— Це щось дивне, — промовив він. — У залі стоїть група людей, і вони наполягають, щоб ви до них вийшли…
— Я? — здивувалася вона, витираючи руки і швидко пригладжуючи волосся.
Вона попрямувала до залу, мимоволі намагаючись згадати, що такого могла зробити, аби її хтось розшукував. У центрі залу зібралося близько десятка осіб. Щойно вони її побачили, наче пожвавились і почали аплодувати. Весь ресторан миттєво замовк і звернув увагу на цю дивну сцену.
Почервонівши і трохи збентежившись, вона обережно запитала, що сталося. І тоді кожен з присутніх дістав телефон, а на екранах вона з подивом побачила свій короткий відеоролик, де просила про допомогу. Відвідувачі ресторану теж дістали гаджети й почали шукати це відео.
Їй довелося швидко переодягтися і поїхати разом із цими людьми до лікарні. Серед них були просто небайдужі, представники соціальної служби і навіть відома блогерка, яка знімала все, що відбувалося, на маленьку камеру.
Бездомний, якому трохи полегшало, щиро здивувався такому візиту. Він не звик до людської уваги і ніяковів…
Повернувшись до ресторану, вона дізналася, що її просять зайти до власника, який несподівано прибув того вечора.
Занепокоєна, думаючи, що її хочуть звільнити, вона вже морально готувалася до найгіршого, але…
Власник усміхався на всі тридцять два і потиснув їй руку:
— Дякую! Щиро дякую вам! — казав він з ентузіазмом.
Вона розгублено дивилася на нього.
— Ви нічого не знаєте? — здивувався він. — Ми стали відомими завдяки вам. Ми допомагаємо бездомним тваринам і людям!
Потім він сів і вже серйозно поглянув їй у вічі:
— Я не можу вас звільнити, навіть якщо б і хотів. Більше того — ви більше не працюєте на кухні. Тепер ви змінна метрдотель з однією… додатковою місією, чорт забирай…
— Якою саме? — ледве прошепотіла вона.
— Організовуємо кухню для годування бездомних — і тварин, і людей. І спробуйте тільки провалити це! У нас запис столиків на пів року вперед, і всі залишають гроші з проханням нагодувати тих, хто цього потребує.
— Людям, бачте, легше залишити кошти комусь іншому, ніж зробити добру справу самостійно… Але що поробиш.
Вона змогла лише кивнути…
Бездомного з собакою поселили в соціальне житло. Вона регулярно до них навідується. Той підстригся, поголився, переодягнувся й навіть влаштувався на роботу. А собака на ім’я Риба завжди з нетерпінням чекає її візитів і радіє, коли вона з’являється.
Роботи в ресторані та у столовій для безпритульних дуже багато. Вибратись звідти — справжня задача. Власник щоразу їй усміхається, хоча вона й досі не розуміє, чи це щиро. Зарплата у неї тепер більш ніж гідна.
Іноді у вихідні вони з Томом і його Рибою гуляють парком і розмірковують про життя. Том запевняє:
— Ти — мій янгол. Усе сталося тільки завдяки твоєму доброму серцю.
А вона сміється:
— Ні, твій янгол — це Риба. Без неї нічого б не було.
А вівчарці Рибі байдуже до їх філософських розмов. Вона йде поруч і радісно посміхається. Вона вже знає — незабаром у них з’явиться малюк. І Риба уявляє, як гратиметься з ним.
Так про що я? Ах, точно.
То що ж має статися, аби люди захотіли допомогти? Відео в інтернеті? Інакше ніяк?
Де ми звернули не туди?
Де?
