Тиша в її душі була першою пам’яттю. Не спокійна, умиротворена тиша, а тиша спорожнілого гнізда, відлуння якого залишилося назавжди. Аліса не пам’ятала облич, не пам’ятала голосів. Лише уривки понять: «геологи», «гори», «обвал». І безмежне, пронизливе відчуття втрати, увібране з молоком, якого їй також колись бракувало. Вона була маленьким островом, що відколовся від великого материка й загубився у бурхливому океані системи опіки.
Як опинилася в дитячому будинку «Надія» — пам’ять її не зберегла. Мозок оберігав тендітну дитячу психіку. Вона лише знала, що родичів у неї не лишилося. А може, десь і була далека тітонька, але не кожен здатен прийняти на себе тягар чужої трагедії. Не кожному вистачить серця, щоб впустити в дім дівчинку з вічно сумними очима, яка ночами тулила до грудей потерту фотографію незнайомих людей на тлі суворих гірських вершин.
Єдиною її опорою у світі стала кухарка дитбудинку — Марфа Семенівна. Вона нагадувала добру фею, що панувала у царстві смачних запахів: тут пахло ваніллю, свіжою випічкою, наваристими щами й чимось невловимо домашнім. Аліса постійно крутилася поруч із нею, наче хлопчик-мізинчик біля велета, ловлячи кожен рух, кожне слово, кожен секрет.
— Іди-но сюди, моя золота рибко, — кликала її Марфа Семенівна густим, теплим, мов мед, голосом. Її руки — шорсткі від праці, але напрочуд лагідні — клали дівчинці в долоньку ще теплу, рум’яну ватрушку або дві карамельки, що блищали, як самоцвіти. — Підкріпись, ростеш же.
— Дякую, тітко Марфо! Я тебе дуже люблю! Ти в мене найкраща у світі! — дзвеніло у відповідь, і дівчинка щасливо тулилася до її широкого боку, вдихаючи знайомий запах дріжджів і доброти.
Любов до кулінарії зростала в ній щодня. Чи то спадковість давала про себе знати, чи то диво, яким щедро ділилася Марфа Семенівна, навчаючи своїм премудростям: як замісити тісто, щоб воно «дихало», як на слух визначити готовність пирога, як з любов’ю приправити суп лавровим листком. Інколи, у великі свята чи просто на вихідних, кухарка брала Алісу до себе в маленьку затишну квартиру, заставлену глиняними горщиками з геранню.
— Ну що, Алісочко, я випросила в нашої Анни Вікторівни дозвіл. Хочеш до мене в гості? На пиріжки з капустою?
— Авжеж, хочу! — очі дівчинки сяяли, мов новорічні вогники, а її маленька ручка повністю губилася в великій, надійній долоні Марфи Семенівни.
Дорога здавалася подорожжю до іншого світу. Вийшовши за ворота дитбудинку, Аліса роззиралася широко відкритими очима: ось магазин із вітринами, ось сквер із голубами, ось просто люди, які кудись поспішають. Усе навколо було сповнене життя й свободи. А вдома у тітки Марфи пахло старим деревом, сушеними травами й абсолютним щастям.
Сидячи на кухні за чашкою чаю з малиновим варенням, Марфа Семенівна часто зітхала, і в її очах з’являлася непролита сльоза:
— Ех, дитино моя, золото моє… Носила б тебе при собі все життя. Та вік мій, наче прокляття, не дозволяє взяти тебе під опіку. Не дадуть…
Аліса вже закінчувала школу, готувалася до іспитів і разом із тіткою Марфою мріяла про майбутнє, коли сталося непоправне. Велике, добре серце кухарки зупинилося. Інфаркт. «Швидку» викликали надто пізно. Світ Аліси знову обвалився, втративши свій стрижень, свій магніт, найтепліший куточок. Вона плакала тихо, по-дорослому, бо кричати вже не мало сенсу.
Та сила, закладена в ній тією жінкою, не дала їй зламатися. Після школи Аліса, зціпивши зуби й витерши сльози, подала документи до кулінарного коледжу. Це була їхня спільна мрія. І коли прийшов заповітний конверт із повідомленням про зарахування, вона першою справою поїхала на цвинтар.
Сидячи на холодній землі біля скромного пам’ятника, гладячи шорсткий граніт, вона шепотіла:
— От, тітко Марфо, як ми й хотіли. Поступила. Вивчуся, буду готувати, як ти. Стану найкращим кухарем. Нашу мрію я здійсню. Обіцяю. Дякую тобі за все.
Минуло кілька років наполегливого навчання. І ось уже Аліса, дипломований кухар, проходила практику в престижному ресторані «Гранд-Шеф». Вона вкладала у кожну страву всю душу, усю накопичену любов, що жила в ній роками. І ось одного разу, коли вона з філігранною точністю викладала на тарілку компоненти десерту, у кухню зайшов шеф.
— Алісо, тебе кличе відвідувач. Стіл номер п’ять.
Серце впало кудись униз. Думка одна: скарга. Напевно, щось не так — пересолила, переперчила, не догодила. З тремтячими руками й холодним потом на спині вона вийшла до залу. Біля вікна сидів молодий чоловік. Не просто привабливий — він мав ту рідкісну, світлу красу, що йде зсередини. І дивився він на неї не зі звинуваченням, а з таким захопленням, що в Аліси перехопило подих…
— Добрий день! Дозвольте представитися — Степан. А вас як звати?
— Аліса, — прошепотіла вона, і власний голос здався їй чужим.
— Аліса… — повторив він, наче пробуючи на смак рідкісне вино. — Прекрасне ім’я. І, вибачте за пафос, але у вас — чарівні руки. Я абсолютно серйозно. Цей трюфельний суп… Я об’їздив пів Європи, але такого смаку, такої глибини… Це не просто страва. Це справжнє мистецтво. Ви неймовірно талановита.
Вона не вірила своїм вухам. Здавалося, що це сон — яскравий, ароматний, сповнений трюфельного аромату й надії.
— Та що ви, — зніяковіло опустила очі Аліса. — Я просто готую, як навчали…
Але між ними вже промайнула та сама, невидима, майже відчутна іскра. Її серце, яке звикло битися у ритмі самотності, затанцювало в новому, святковому темпі.
— Алісо, я розумію, що це трохи несподівано, але… може, сьогодні після вашої зміни прогуляємось? Якщо, звісно, ви не проти і маєте час, — він нахилився трохи ближче, і в його очах сяяла щира доброта.
Серце калатало так сильно, що здавалося, його чутно навіть серед гамору ресторану.
— Ні, я не проти. Думаю, знайдеться хвилинка, — відповіла вона сміливіше, ніж почувалася насправді.
Так усе й почалося. Степан виявився надзвичайно цікавим співрозмовником. Навчався в аспірантурі історичного факультету, підробляв репетитором.
— Гуманітарій до кінчиків пальців, не те, що ви — чарівниця з кулінарії, — сміявся він.
Вони зустрічалися близько пів року — шість місяців абсолютного щастя, доки одного дня Степан, тримаючи її руку, не сказав:
— Завтра поїдемо до мене. Познайомлю тебе з мамою.
Холод пробіг по її спині.
— Степо, може, зарано? Мені… мені страшно. Я ж знаю, як буває…
— Не бійся, моя боягузко, — ніжно торкнувся її щоки. — Я з тобою. Все буде добре.
Мати Степана, Елеонора Вікторівна, викладала в університеті. Висока, з ідеальною поставою і пронизливим, оцінювальним поглядом. Вони жили вдвох у великій квартирі в старовинному будинку з ліпниною на стелі. Коли Аліса переступила поріг, її очі округлилися від захоплення: тут було все, про що вона колись лише мріяла — стабільність, затишок, відчуття дому.
— Добрий день, — несміливо промовила вона, відчуваючи себе сірою мишею перед королевою.
— Добрий, — коротко кинула Елеонора Вікторівна, швидко окинувши її з голови до ніг холодним поглядом, і пішла на кухню, навіть не запропонувавши сісти.
Під час чаювання, який здався Алісі найгіркішим у житті, свекруха з точністю досвідченого слідчого дізналася все — і про дитячий будинок, і про покійну кухарку, і про навчання. Її погляд став ще жорсткішим. Вона зиркнула на сина з таким докором, що повітря між ними стало крижаним. Степан, однак, залишався спокійним, усміхненим, розповідав щось весело, наче не помічав напруги.
Коли він проводжав Алісу, у прихожій вона почула розмову за відчиненими дверима.
— Ти що, зовсім здурів? Привів у мій дім якусь безрідну сироту? Без роду, без племені?!
— Мамо, досить! — його голос зазвучав твердо, металево. — Я дорослий чоловік і сам вирішую, з ким мені бути. І мої наміри серйозні. Ми з Алісою одружимося. Подобається тобі це чи ні. Я люблю її, а не ту Катю, доньку твоєї подруги, яку ви мені вже ледь не «висватали»!
Двері грюкнули, і Степан, вийшовши до Аліси, лише міцно обійняв її.
— Пробач. У неї свої демони. Її подруга мріє видати дочку за мене. Мама вважала це вигідною партією. А я зруйнував їхній план — ось вона й скаженіє.
— Це я все зруйнувала, — тихо прошепотіла Аліса.
Свадьбі Елеонора Вікторівна завадити не змогла, але сприйняла її як особисту образу. Молодята змушені були жити в її квартирі, і для Аліси почалося справжнє пекло. Щодня — докори, колючі зауваження, приниження.
— І це ти називаєш чистотою? Пил у кутках! Прати не вмієш! Що з тебе взяти — дитбудинківська! І говориш як селянка! Готувати? Мій син тебе шкодує, ось і хвалить!
Аліса мовчала, терпіла — заради Степана. Не хотіла ставити його між собою і матір’ю. Її єдиною надією була черга на квартиру як для сироти.
Коли дізналися, що скоро стануть батьками, обоє плакали від щастя. Вони сміялися, кружляли по кімнаті, мріяли. Наївно вірили, що новина про онука розтопить кригу в серці свекрухи. Але все стало навпаки.
— Внук? Від тебе?! Від безрідної сироти?! — кричала Елеонора. — Я мріяла про інше життя для мого сина! А ти…
— Замовкни, мама! — Степан вперше підвищив голос. — Ніколи не смій так говорити про мою дружину! Ми їдемо звідси. Алісі потрібен спокій.
Вони зібрали речі й переїхали в маленьку орендовану квартирку. Було тісно, важко, але тихо й по-домашньому. Елеонора Вікторівна обірвала всі контакти.
Коли Аліса була на шостому місяці вагітності, Степана відправили на двотижневі курси в інше місто. Вони щодня телефонували одне одному. Та одного вечора їй подзвонили з невідомого номера:
— Це швидка допомога. За вашим номером надходили виклики. Ми виявили жінку без свідомості біля під’їзду — Елеонора Вікторівна Соколова. Ми веземо її в реанімацію.
Аліса, ледве дихаючи, кинулася до лікарні. Там їй повідомили:
— Інфаркт. Стан важкий, але ми врятували.
— Слава Богу, — вирвалося у неї.
— Це ваша мати? — здивувався лікар.
— Свекруха. Чоловік у відрядженні… я сама…
— Вам не можна хвилюватися, — м’яко сказав лікар. — Але ви переживаєте за неї, наче за рідну. Це рідкість.
Відтоді вона щодня приходила до лікарні: приносила дієтичні страви, поправляла подушки, допомагала медсестрам. Перші дні свекруха відверталася до стіни. Та Аліса просто була поруч — мовчки, спокійно, з любов’ю.
На четвертий день Елеонора глянула на неї по-іншому.
— Сідай, — прохрипіла. — Алісо… пробач мені. Я ненавиділа тебе з першого дня. А ти… щодня приходиш, ще й вагітна… Моя «ідеальна невістка» навіть не зателефонувала. Поверніться додому. Прошу.
— Дякую вам, Елеоноро Вікторівно. Головне — вам одужати.
Коли Степан повернувся і побачив матір, що тримала руку його дружини, він не міг повірити.
— Сину, — прошепотіла вона крізь сльози, — як же тобі пощастило з дружиною. Кращої не знайти.
Минуло кілька років. Вони й досі живуть утрьох. Елеонора обожнює внучку Софійку, водить її на заняття, допомагає з уроками і щоранку готує каву для Аліси. Іноді, дивлячись на молодих, вона з тривогою питає:
— Ви ж не з’їдете, правда?
А ті лише усміхаються. Бо саме тут, у колись холодній квартирі, вони знайшли справжній рецепт сім’ї — трішки прощення, жменю терпіння і велику ложку любові.
