— Нам треба поговорити, — сказав він, стоячи в дверях. В очах — розгубленість, у руці — букет білих хризантем.
Аліса не зрушила з місця. Лише довго, повільно подивилася на нього.
— Ти сам зачинив ці двері. А тепер хочеш зайти, ніби нічого не було?
Він пройшов на кухню, сів. Квіти поклав на стіл.
— Я був дурнем. Я все усвідомив. Мені потрібна ти. Мені потрібен Тим. Я хочу повернути все назад.
— Повернути? — гмикнула Аліса. — Це тобі не ключ загубити. Ти розбив. А розбите не лагодять — його викидають.
Він підвів очі.
— Я змінився. Мені не вистачає дому, тебе. Мені зле без вас.
— А мені було добре, коли ти сміявся в сторіс з дівкою на вокзалі? Чи коли «літав у Казань» з її номером у багажнику?
Він замовк. Підвівся знову.
— Але ж ти любила мене.
— Любила. Поки не розлюбила. — Вона кивнула на двері. — Йди.
Наче просила зачинити вікно. Або винести сміття.
Та в її очах… щось тріснуло. І вже не зліпити.
Це було не перша його «відрядження». Якось він збирався начебто в інше місто: чемодан, діловий вигляд, «зв’яжемось ввечері!» — і зник на дві доби. Повернувся серед ночі, пахнув не дорогою, а чужими парфумами. Аліса мовчки дістала з його куртки чек з ресторану столичного. Навіть не спромігся вигадати нове алібі.
Вона не влаштовувала сцен. Просто поклала чек на стіл. А він глянув, знизав плечима: «Ти знову починаєш…» — і пішов спати. Ніби все нормально. Ніби це не зрада, а поганий день.
Потім була «термінова поїздка в Казань»: два дні, важливий клієнт. Від’їжджав у піджаку, з ноутбуком. А вранці Аліса побачила його у сторіс якоїсь дівчини на фоні столичного вокзалу — він обіймав її і пив шампанське з горла. Аліса не плакала. Закрила ноутбук. Пішла варити вівсянку синові. Як ніби нічого не сталось.
Вони розійшлися більше місяця тому. Без криків і б’ється посуду, просто… ніби догоріло. Але тепер тиша в квартирі дзвеніла особливо. Не було ключа в замку ввечері, не було кроків, не було запаху його лосьйону. І все одно — Аліса ловила себе на тому, що дослухається.
Скільки їх було — таких «відряджень»? Аліса перестала рахувати після п’ятої брехні, шостої жінки, десятої ночі, коли він «затримувався у друзів». І все одно — пробувала. Терпіла. Вірила. До того ранку.
— Мамо, а чому ви з татом… ну, раніше ж були разом, — спитав Тимофій, ріжучи яєчню виделкою прямо на сковорідці. Світла кухня пахла тостами, кавою і чимось ще — знайомим, але неспокійним.
Аліса застигла з чашкою в руках. Піднесла до губ, але не пила. — Іноді люди розуміють, що їм краще окремо, ніж разом.
— А що трапилось?
— У дорослих бувають свої причини, — сказала вона м’яко, дивлячись на сина.
Тим насупився. Він терпіти не міг ухильних відповідей. Тим більше — від мами. Вона завжди була для нього тією, хто не бреше. Навіть якщо правда — як ніж.
— Він тобі зраджував? — спитав раптово і різко.
Аліса здригнулася. Не від питання — від того, наскільки точно він влучив.
— Тим…
— Я не маленький. Я бачив, як ти плакала вночі, коли думала, що я сплю.
І чув, як ти говорила з бабусею. Це ж він усе зруйнував, правда?
Аліса мовчала. Вона не хотіла, щоб Тимофій ріс з образою. З ненавистю. З презирством до батька. Навіть якщо він того заслуговує.
— Іноді дорослі роблять дурниці. Великі дурниці. І потім самі від них страждають. Але ти не повинен страждати разом з ними, — сказала вона нарешті.
— Я просто хочу знати правду, — вперто повторив він. — Я сам її знайду.
Номер батька Тимофій знайшов випадково. Або майже випадково.
Мамин старий телефон лежав у шухляді серед дротів, флешок і мотлоху.
Шукав карту пам’яті для школи. А знайшов контакт: «Ілля (не дзвонити)».
Набрав. Спершу скинув. Потім знову. Серце билося шалено.
— Тим? — голос знайомий, але чужий. — Сину, це ти?
— Так.
— Боже… Я думав, ти не хочеш мене чути.
— Я просто хочу знати. Чому ти пішов? Чому ти обіцяв — і забував?
— Це неправда! — спалахнув голос. — Я завжди хотів бути поруч. Просто… мама твоя… вона все зруйнувала.
Клац.
В голові замкнувся перший замок.
Тимофій мовчав.
— Вона казала, що ти зраджував. Це правда?
Тиша.
— Все було непросто. Але вона мене доводила. Вона контролювала, істерила. Я не витримав. Але це не означає, що я поганий батько!
— А де ти був, коли я стояв під дощем на футболі, чекав тебе?
— Я… запізнився, але…
— Ти не прийшов.
— Ти знайшов його номер? — Аліса стояла у дверях, тримаючи в руках той самий телефон. — Він передзвонював.
Тимофій кивнув. Не ховався.
— Я хотів поговорити. Зрозуміти.
— І зрозумів? — її голос був не осудливий, а втомлений.
— Він каже, що винна ти. Що ти його контролювала.
Аліса сумно усміхнулась.
— Можливо. Я просто намагалася врятувати те, що вже давно згасло. Знала про його зраду ще до того, як він пішов. Але намагалась — заради тебе. А він пішов. Бо так простіше.
— Ти не заборониш мені з ним говорити?
— Ні. Це твій вибір. Але… не обманюй себе. Він не зміниться.
Тимофій опустив погляд.
— Він казав, що хоче поїхати зі мною. Як ми колись мріяли.
Аліса мовчки пройшла на кухню. Увімкнула чайник.
— Мрії — це добре. Але обіцянки дорослих повинні бути як квитки на потяг: з датою і часом. Не варто чекати потяга, що ніколи не приїде.
Через три тижні у Тимофія були змагання.
Він чекав батька. Навіть залишив вільне місце на трибуні.
Ілля не з’явився.
Потім подзвонив.
— Вибач, робота… начальник викликав, не міг відмовити.
— Звісно, — спокійно відповів Тимофій. Надто спокійно. — У тебе завжди хтось важливіший.
Батько замовк.
— Але ж ми домовлялися. Я все влаштую — квитки, готель…
— Коли?
— Ну… як тільки зможу. Скоро.
— Не треба.
— Що?
— Не треба обіцяти, якщо не збираєшся виконувати.
І поклав слухавку.
Увечері Тимофій мовчки зайшов на кухню. Сів.
Аліса прасувала сорочки. Одну з них — його.
— Мам…
— Ммм?
— А давай ми самі з’їздимо туди? Без нього.
Вона подивилася на нього. Він дорослішав просто на очах.
— Це недешева подорож.
— Я можу економити. Менше купляти в їдальні.
— Я теж щось відкладу, — м’яко сказала вона. — Але їдемо звичайним поїздом. Без люксів, без готелів. Просто — ми двоє.
Тимофій вперше за довгий час усміхнувся.
— Я тебе люблю, мамо.
— І я тебе. Більше, ніж ти уявляєш.
Подорож почалася в майже порожньому плацкартному вагоні, де пахло залізом, чаєм у склянках з підсклянниками і якоюсь здобою, яку хтось приніс у пакеті. Тимофій вмостився на верхній полиці, дивився у вікно, поки повз проносилися станції й обмерзлі платформи. Аліса читала, але час від часу піднімала погляд — просто щоб переконатися, що він поруч. Він вже не був тим хлопчиком, що прокидався від нічних кошмарів. Але й дорослим — ще не став.
Він був десь посередині. І саме в цій точці вона могла бути йому потрібною. Бути поряд.
Вони зупинилися в невеликій квартирі подобово на Ліговці. Скрипкий паркет, важкі штори, запах старого дерева та кави з кафе на першому поверсі — усе це ніби переносило в інший час.
Тимофій уважно розглядав стіни, на яких висіли зістарені чорно-білі фотографії: трамваї, мости, люди в пальтах. Місто — який він був і яким став тепер.
— Куди підемо спочатку? — запитала Аліса, намотуючи шарф.
— На дах. Я знайшов екскурсію. Дивися, там можна побачити все місто зверху.
— Тільки якщо з інструкторами. І з поручнями.
— Мам, мені не шість.
— Знаю. Але мені все одно страшно, — усміхнулася вона.
На даху справді було красиво. Свинцеве небо лягало на сірі будинки, наче ковдра на плечі. З висоти було видно: місто живе своїм життям, де є місце і самотності, і зустрічам, і поцілункам, і чиїйсь тузі.
— Дивно, — мовив Тимофій. — Тут так тихо. Наче весь шум залишився десь унизу.
Він стояв біля краю, тримаючись за поручень, і дивився далеко вперед.
— Мені здається, я почав краще розуміти тебе, мамо.
— Чому?
— Ти ж тоді не просто страждала. Ти залишалась. І жила. Попри все.
Аліса дивилася на нього і відчувала, як щось стихає в грудях. Той тягар, який вона носила роками. Самотність, страх за нього, злість на Іллю, розчарування в собі. Усе, що вона намагалася приховати. Усе, що він тепер зрозумів без слів.
На третій день трапилося неочікуване.
Вони зайшли в книгарню на Невському — просто погрітись, просто переглянути книжки.
Алісу потягнуло до полиць із жіночою прозою — останнім часом їй було ближче саме це. Тимофій десь зник між стелажами з коміксами й історією. Раптом її хтось покликав:
— Алісо?
Вона озирнулася.
Ілля.
Він стояв поруч з іншою жінкою — доглянутою, впевненою. У руках тримав книжку, на обличчі — розгубленість.
— Ти у місті?
— Так.
— І з Тимофієм?
Вона кивнула.
Він озирнувся.
— Я хотів… Я намагався зв’язатися, але…
— Він більше тебе не чекає, Іллю, — спокійно сказала Аліса. — Він виріс.
— Я… я сумую за ним.
— Ти сумуєш не за ним. А за образом, який сам створив і втратив. А він — справжній. І ти його не знав.
Жінка поруч опустила очі. Було видно — вона все зрозуміла.
У цей момент з-за стелажа з’явився Тимофій. Побачив їх. Завмер.
Ілля зробив крок уперед.
— Тим…
— Привіт, — спокійно відповів той. Без злості, без тепла. Просто доросле, рівне «привіт».
— Я… я хотів би…
— Не треба, — перебив його Тимофій. — Я тут із мамою. У нас свої плани.
Він узяв Алісу за руку.
— Пішли?
І вони пішли. Не озирнувшись.
Це не була перемога. І не помста.
Це було дорослішання.
Подорож добігала кінця. Останній вечір вони провели в невеликому кафе біля Фонтанки. За вікном падав сніг. Усередині грала стара музика, пахло ваніллю й глінтвейном.
— Мам…
— Ммм?
— Дякую, що ти завжди була. Навіть коли я злився. Навіть коли не вірив тобі.
— Це нормально. Кожен має пройти свій шлях.
— Але я радий, що пройшов його з тобою.
Вона усміхнулась.
— А я — що ти вирішив залишитися.
На вокзалі, коли потяг рушив, Аліса дивилась у вікно.
Минуле залишилося там — у тому місті. У вигляді випадкової зустрічі, недомовленостей, болю, що більше не ранить.
Тимофій слухав музику в навушниках, але одна сльоза все ж скотилася по щоці. Не від смутку — від полегшення.
Він глянув на маму і прошепотів:
— Ти сильна.
Вона обійняла його за плечі.
— Ми сильні разом.
Вона не мстила.
Життя зробило це за неї.
А потім — дало більше: сина, який подорослішав. І зрозумів найважливіше.
