Вечір заливав кухню теплим, густим світлом, немов розлитим медом, що повільно стікав по запилених шибках. Кімната була простою, але бездоганно чистою, сяючою після прибирання. У повітрі витають аромати вчорашнього борщу та щось дитяче — суміш паперу, олівців і невинності. Маргарита, тридцятичотирирічна жінка з втомленим поглядом і легким відтінком тривоги в очах, застібала потерте пальто. Її семирічна донька Альона сиділа за столом, підперши щоку кулачком, і зосереджено гортала товсту книгу без жодної картинки.
— Мамо, а ти знала, що у восьминогів три серця? — раптом запитала вона, не відриваючись від тексту. — Було б круто, якби і в тебе було три. Одне — для мене, друге — для роботи, а третє — просто щоб ти могла відпочивати.
Маргарита усміхнулася. Ця тендітна дівчинка з серйозним, майже дорослим поглядом була її опорою, її маяком у бурхливому морі самотності. Батько — тема, якої вони торкалися рідко й завжди однаково: «виїхав і загубився». Колись сказане в хвилину відчаю, це стало їхньою родинною легендою — зручною і зрозумілою.
Відтоді вони були тільки вдвох — проти всього світу. Вдень Маргарита прибирала палати в районній лікарні, виконуючи важку, малопрестижну роботу санітарки. Вночі, коли Альонка засинала, вона сідала за ноутбук і перекладала сухі технічні документи, борючись з втомою й відчуттям, що життя проходить повз.
— Ну що, мій маленький мислителю, готова? — Маргарита поправила доньці шапку, пригладивши неслухняні пасма.
— Готова, — зітхнула Альона, захлопнувши книгу. — Мамо, а ти не думаєш придивитися до дяді Валери? Ну, сантехніка. Так, він пахне мастилом, але ж усе поремонтує. І вуса в нього — як у кота з мультика.
— Альонко, досить, — лагідно усміхнулася Маргарита.
— Ну а що? Я ж хочу, щоб ти була щаслива. Дядя Валера — не варіант, добре. А листоноша? Він тобі щодня усміхається!
Маргарита похитала головою, стримуючи сміх. Останнім часом Альона «перевірила» всіх чоловіків у окрузі, але жоден не пройшов її внутрішній тест на «гідного тата». І знову, як учора і як буде завтра, вони вийшли з дому разом — Маргарита на нічну зміну, а Альона — в крихітну комірчину поруч з медпунктом, бо лишити її не було з ким.
Лікарня зустріла їх звичною атмосферою — тьмяне світло, запах антисептика, шепіт кроків у коридорі. В напівтемряві Маргарита зіткнулася з Санею — двадцятитрирічною медсестрою з пишним рудим чубчиком і вічною усмішкою. Вона мріяла стати хірургом і підробляла в лікарні, щоб оплатити навчання.
— Рит, привіт! Чула про нового пацієнта в п’ятій палаті? — швидко прошепотіла вона. — Дмитро Сергійович, якийсь багатий бізнесмен. У комі після ДТП. А його дружина — Марина — просто жах! Надушена, одягнена, ніби на подіум, а плаче так, ніби серце розривається. Фальш, суцільна фальш.
Маргарита кивнула, подякувала за інформацію і повела Альонку в їхній тимчасовий притулок — крихітну комірчину за швабрами, де стояв старий диван. Дівчинка вмостилася на ньому з книжкою, але сьогодні читати не хотілося. Букви розпливалися, а тиша лікарні тиснула. Олівці залишились удома — і це стало останньою краплею. Зітхнувши, Альона зістрибнула з дивана й навшпиньках вирушила шукати маму.
По дорозі вона пройшла повз п’яту палату. Двері були прочинені, і зсередини лунав тихий жіночий голос. Цікавість перемогла обережність. Альона прослизнула всередину й заховалася за медичною ширмою. На ліжку лежав чоловік, підключений до проводів і трубок. Поруч стояла жінка — елегантна, з бездоганною зачіскою і дорогим пальтом. Це була та сама Марина. Альона завмерла, затамувавши подих.
— Ну що, любий, спиш? — прошепотіла жінка, і в її голосі не було жодної скорботи, лише холодний, розважливий тон. — Скоро ти підеш назавжди. А я, нарешті, стану вільною… і дуже багатою. Залишилось трохи почекати.
Альона з жахом побачила, як жінка дістала з сумочки шприц і ввела рідину в систему крапельниці. Серце дівчинки забилося так, ніби хотіло вирватися з грудей.
Марина сховала шприц, поправила зачіску, і в наступну мить її обличчя змінилося. Губи затремтіли, очі наповнились сльозами. Вона вийшла з палати, голосно схлипуючи і притискаючи до обличчя шовкову хустинку, зображаючи скорботну вдову перед медсестрою, що проходила повз…
Дорогою додому Альона мовчала. Вона сиділа біля вікна в автобусі, вдивляючись у темряву, а її очі, зазвичай живі й допитливі, стали тьмяними та сумними. Щось у ній зламалося. Вперше вона побачила справжнє зло — не у книжці, не в мультику, а насправді: холодне, байдужe, загорнуте в маску жалоби. Маргарита одразу помітила зміну.
— Альонко, що сталося? Чому ти така тиха? — запитала вона, коли вони зайшли у квартиру.
Дівчинка мовчки зняла взуття, пройшла до кімнати й сіла на ліжко. Лише після довгих вмовлянь, тремтячи й схлипуючи, вона розповіла, що бачила. Її мова була збитою, дитячою, але в ній звучав справжній жах.
— …вона сказала, що він помре, а вона стане багатою… і щось у трубку ввела, мамо… я все бачила…
Спершу Маргарита хотіла заспокоїти дочку: «це був просто страшний сон, ти втомилася». Але Альона описувала все з лячною точністю — і шприц без голки, і як рідина потрапляла у крапельницю, і навіть, як змінилося обличчя жінки після того, що вона зробила.
Маргарита застигла. Сумніви розвіялись. Погляд дитини не брехав. Там був не вигаданий страх, а жах свідка. Вона не знала, що робити, але одне зрозуміла точно — мовчати не можна.
Наступного дня в голові крутилися тривожні думки. Іти до поліції? Але хто повірить дитині? Її назвуть фантазеркою, а Маргариту — неадекватною. І тоді вона згадала. У юності, до шлюбу й материнства, вона захоплювалась туризмом. Десь у старій коробці на антресолях мала лежати маленька екшн-камера — подарунок колишнього чоловіка.
Увечері перед зміною Маргарита знайшла її, заряджала й заховала у кишені халата. На роботі, коли в коридорі запанувала тиша, вона непомітно проникла до п’ятої палати й встановила камеру на полицю між коробками з ліками — так, щоб об’єктив дивився прямо на ліжко пацієнта. Серце гупало від страху, але також — від надії.
Альона знала про план. І коли ближче до опівночі почула стукіт каблуків, зрозуміла — Марина знову прийшла. Жінка зайшла, оглянулась і дістала шприц. У цей момент Альона рішуче з’явилася у дверях.
— Тітонько, ви не бачили мою маму? — гучно запитала вона з дитячим жалібним тоном. — Я хочу пити… і в туалет треба…
Марина здригнулася, з роздратуванням обернулася. Альона теребила рукав, нудила, відволікала її, не даючи зосередитись. Жінка розгубилась, злякалася, не встигла закінчити задумане.
Вранці Маргарита дістала камеру. Руки тремтіли. Вона переглянула запис — усе було: шприц, слова, жести. Вона вирушила з ним до головного лікаря, Юрія Павловича — суворого, але справедливого. Того, хто мав репутацію людини честі.
Спершу він дивився з недовірою. Але коли переглянув відео, його обличчя зблідло. Він мовчки підняв слухавку і, ніби крізь камінь, промовив:
— Викликайте поліцію.
За кілька днів лікарня нагадувала розворушений вулик: люди у формі, пошепки, тривожні погляди. Усі відчували — сталося щось велике й незворотне.
— Рит, ти чула? Марину арештували! Просто в холі! — влетіла Саня, захекана. — Кричала, що це змова! Кажуть, вона місяцями підмішувала чоловікові якийсь рідкісний препарат, що маскує отруєння під ускладнення від коми!
Маргарита виглянула в коридор. Двоє поліцейських виводили Марину — бліду, скажену, вона чіплялася за стіну, кричала, звинувачувала всіх: лікарів, поліцію, долю. Але її вистава була завершена. Маска злетіла.
Того ж дня Дмитра Сергійовича, який насправді виявився Михайлом Аркадійовичем, перевели до спеціалізованої клініки. І вже незабаром надійшли гарні новини: токсин більше не надходив у кров, і чоловік почав поступово, але впевнено одужувати. Перші слова, які він вимовив, були:
— Дякую… дівчинці… з лікарні.
По лікарні поповзли чутки: у Марини був спільник — чи то аптекар, чи медпрацівник. Ще один гіркий урок для Маргарити: зло рідко діє поодинці — воно маскується, ховається в довірі. Але головне — чоловік залишився живий.
Місяць потому усе вляглося. Одного теплого дня Маргарита з Альоною вирішили влаштувати свято — спекли яблучний пиріг. У квартирі пахло корицею, яблуками й щастям. Вони вже вмостилися на дивані, коли пролунав дзвінок у двері.
На порозі стояли двоє чоловіків. Один незнайомий — високий, стриманий. А другий… Маргарита ледве впізнала бездиханного пацієнта. Тепер перед нею був живий, сильний чоловік — з теплими очима й усмішкою.
— Маргарито? Добрий день, — мовив він, трохи ніяковіючи. — Я — Михайло Аркадійович. А це — мій друг Вадим. Мені сказали, що я зобов’язаний подякувати тим, хто врятував моє життя. Особливо — одній дуже хоробрій дівчинці.
Він усміхнувся Альоні. Та серйозно подивилася на нього і спитала напряму:
— А ви мою маму кохати збираєтеся? Бо вона сумує. Вона у мене одна.
Вадим не стримав сміху. Михайло завмер — а потім розсміявся по-справжньому. І Маргарита вперше за довгі роки розсміялася також — вільно, щиро, з полегшенням.
З того дня Михайло став частим гостем. Спочатку «по справі» — приносив книжки, допомагав із меблями. Але з кожним візитом він ставав ріднішим.
Він влився у їхні ритуали: вечірні чаювання, казки на ніч, прогулянки парком. Вивчав їхню мову — мову турботи й тепла.
Якось він запросив їх на пікнік до озера. Альона будувала замок з гілок, а Маргарита з Михайлом сиділи біля вогнища.
— Знаєш, — тихо мовив Михайло, — до аварії у мене було все. Але я не жив, а існував. А прокинувшись, зрозумів — мені дали другий шанс. І цей шанс — це ви.
Маргарита поділилася своїм болем, своїм страхом і боротьбою. Вони говорили довго, і в тих словах було злиття двох душ.
— Рито, ти більше не одна, — прошепотів він. — Тобі не треба більше воювати самій.
Він поцілував її — не пристрасно, а ніжно. Як обіцянку. Вона відповіла, і лід багаторічної самотності розтанув. Удалині сміялася Альонка. І вони сміялися теж — щасливо, разом.
Пів року потому в затишному ресторанчику грала тиха музика. За столом сиділи Маргарита й Михайло — щасливі, трохи розгублені, але впевнені. Це було їхнє весілля. Альона в білій сукні танцювала з Вадимом. Саня кричала: «Гірко!» й сміялась. Сіра сторінка життя перегорнута.
Тепер у їхньому домі панував сміх. Вечірні фільми, спільні пироги, улюблені книжки — життя набуло нового сенсу. Маргарита залишила нічну зміну й зайнялася перекладами — улюбленою справою.
Одного вечора вона зайшла в кімнату Альони й побачила, як дівчинка щось писала.
— Що це, сонечко?
— Твір, — серйозно відповіла Альона. — Називається: «Як я маму врятувала».
Маргарита зазирнула через плече. Там було написано:
«Моя мама була сумна, бо була сама. А потім я знайшла їй Мишу. Тепер вона усміхається. Я її врятувала».
Маргарита обійняла дочку. Вони стали справжньою родиною. Майбутнє вже не здавалося страшним. Воно було світлим, теплим, надійним.
Альона дивилася на маму й Саню — і вже думала: а хто врятує тепер її? Бо хороша людина завжди стане в пригоді.
А Михайло… Михайло свій перший іспит — той найсуворіший, при дверях їхньої квартири — склав на «п’ятірку». З плюсом.
