Я поклала конверт до сумки. І пообіцяла собі, що не чіпатиму його. Але він був надто тонким. Надто легким. Надто… гучним.
Я розгорнула його в маршрутці. І вже не змогла більше дивитися чоловікові у вічі.
Коли три роки тому я переїхала до Микити, я навіть уявити собі не могла, що колись сидітиму на кухні поруч із його першою дружиною. Квартиру вони купували ще в шлюбі, але після розлучення Микита викупив у Олени її частку і самостійно сплачував іпотеку.
Коли я вперше почула про Олену, вона здавалася мені чимось туманним, тривожним, оповитим недомовками. Микита майже не говорив про неї. Але коли таки згадував, його плечі напружувалися, а слова підбирав дуже обережно, наче боявся промовитися зайвого.
Я ніколи не думала, що ми зустрінемося.
Все почалося з несподіваного дзвінка у двері минулого вівторка. Я працювала вдома. Уже два роки займалася перекладами медичних текстів для фармацевтичної компанії.
Робота не захоплювала, але забезпечувала стабільний дохід і давала свободу у плануванні часу. На вихідні до нас приїжджав дванадцятирічний Міша, син Микити від першого шлюбу. Спочатку було важко знайти спільну мову, але з часом ми звикли одне до одного.
На порозі стояла жінка років тридцяти п’яти, з коротко підстриженим каштановим волоссям і несподівано спокійним поглядом.
— Добрий день, ви, напевно, Ніна? — запитала вона, нервово поправляючи браслет на зап’ясті. — Я Олена, колишня дружина Микити.
Я застигла на місці. Усередині все стиснулося, подих перехопило.
— Так, я Ніна, — розгублено відповіла я. — Микита зараз на роботі.
— Я знаю, — кивнула вона. — Я хотіла поговорити саме з вами.
Це була довга розмова.
Ми сиділи на кухні. Я машинально заварювала чай, намагаючись приховати тремтіння в руках. Олена говорила спокійно, майже відсторонено. Наче розповідала історію, що сталася не з нею.
Вона розповідала, як тринадцять років тому вони з Микитою познайомилися в черзі до окуліста. Як швидко вирішили жити разом. І як після народження Міші їхні стосунки почали тріщати по швах.
— Я не прийшла скаржитися чи щось вимагати, — сказала вона, відсуваючи незайману чашку. — Просто думаю, ви маєте знати дещо.
Тоді вона й дістала конверт.
— Просто не відкривайте його при чоловікові, — промовила, дивлячись мені просто у вічі.
Після її відходу я ще довго сиділа за кухонним столом, крутячись у руках той білий безіменний конверт. Усередині щось шаруділо, але він був надто тонкий для листа. Фото? Документи?
Я вирішила не відкривати його. Олена сказала, що я маю знати щось важливе про Микиту. Але потрібно було принаймні підготуватися до цього.
Микита повернувся додому пізно. Він керував відділом у компанії з виробництва медичного обладнання, тож затримки були частими. Я намагалася поводитися звично, але виходило погано.
— Щось трапилося? — спитав він за вечерею, помітивши, як я без апетиту ворушу їжу на тарілці.
— Ні, просто втомилася, — збрехала я, уникаючи його погляду. Вперше за наші стосунки я не могла бути відвертою, і це було неприємно.
Ми зустрічалися чотири роки. Два роки тому побралися. Я була певна, що знаю про нього усе важливе.
Наступного ранку, щойно Микита пішов на роботу, я витягла конверт із сумки й поклала на стіл. Довго дивилася на нього. І все ж вирішила не відкривати вдома — взяла його з собою, коли їхала в офіс замовника здавати переклад.
У маршрутці було людно, але мені вдалося зайняти місце біля вікна. Руки тремтіли, коли я розкривала клапан.
Усередині був тонкий аркуш, складений учетверо. Я розгорнула його — і застигла.
Це була роздруківка профілю із соціальної мережі. Дівчина років двадцяти з яскраво-рудим волоссям, надзвичайно схожа на Микиту. Під фото ім’я: Софія. І кілька коментарів під постами, серед яких виділявся один від користувача з ініціалами Н.К. — тими самими, що у мого чоловіка. У коментарі було написано: «Молодець, донечко. Пишаюся тобою».
До роздруківки була прикріплена записка від Олени: «Будь ласка, поговоріть із Микитою. Ви маєте право знати».
Щоки залило жаром. Повітря у маршрутці стало душним. Виходило, що весь цей час у Микити була донька? Доросла донька, про яку я нічого не знала?
Думки закрутилися вихором. Чому він приховував це? Вона з’явилася нещодавно чи була завжди? Вони спілкуються постійно?
Наші стосунки завжди будувалися на довірі. Принаймні, так мені здавалося.
Спершу я хотіла зателефонувати йому негайно, але стрималася. Треба було спершу розібратися самій.
Я повернулася додому й увімкнула комп’ютер. Спробувала знайти сторінку Софії, але її профіль був закритим — доступ мали лише друзі.
Тоді я зважилася на інший крок. Ми з Микитою користувалися спільним ноутбуком, і я знала його пароль — він сам мені його довірив. Я ніколи не заходила до його профілю без дозволу, але тепер це здавалося виправданим.
У його пошті не було нічого, пов’язаного із Софією. Якщо це його донька — чому немає переписки?
Увечері я була, мов на голках. Коли Микита повернувся, я ледь не виговорила все одразу, але стрималася.
— Давай на вихідні кудись поїдемо? — запропонував він, обіймаючи мене. — Тільки ти і я.
Я кивнула, відчуваючи себе зрадницею. Він помітив мою нещиру посмішку.
— Ніна, що відбувається?
— Нічого, — відповіла я, відводячи погляд.
Він довго дивився на мене, але нічого більше не сказав.
Я не спала всю ніч.
Поруч рівно дихав Микита. А я лежала, втупившись у стелю, і думала: наскільки добре ми насправді знаємо тих, із ким ділимо життя?
Вранці я вирішила діяти. Без криків, без сварок — лише пряме питання.
Він зав’язував краватку перед дзеркалом, коли я встала в дверях спальні, стискаючи той самий аркуш.
— Микита, нам треба поговорити.
Він обернувся. І коли побачив у моїх руках роздруківку, його обличчя змінилося.
— Що це? — спитав він, хоча очима видав — він усе знає.
— Хто така Софія? І чому ти називаєш її дочкою?
Він сів на край ліжка, плечі опустилися.
— Звідки це у тебе?
— Олена приходила. Передала конверт.
— Олена? — його обличчя сіпнулося. — Навіщо?
— Вона вважає, що я маю знати.
Він довго мовчав, потім підвівся й витягнув телефон.
— Я покажу.
У галереї були фото: дівчинка у шкільній формі, випускниця з атестатом.
— Це Софія, — сказав він тихо. — Моя донька.
Я дивилася на нього, не розуміючи.
— Чому ти ніколи не казав?
Він провів рукою по обличчю.
— Це сталося до Олени. Я був студентом, зустрічався з Валерією. Коли вона завагітніла, я злякався. Ми розійшлися. Я знав, що у мене є донька, платив аліменти, але участі в її житті не брав.
Три роки тому вона сама мене знайшла. Їй було вісімнадцять.
— Чому ти мовчав?
— Боявся. Ми щойно почали зустрічатися. А потім стало надто пізно зізнаватися.
Він витер сльозу.
— Я допомагаю їй. Вона вчиться на медика. Ми бачимося раз на місяць.
Я дивилася на фото. І бачила, як з кожним роком Софія все більше ставала схожою на Микиту.
— Чому Олена вирішила розповісти зараз?
— Софія хоче познайомитися з тобою. Вона приїде на вихідних.
Я не знала, що відчувати. Розчарування? Полегшення? Змішані емоції вирували всередині.
