Валерій ще раз пройшовся по ресторану. Сьогодні він остаточно розпустив увесь персонал. В приміщенні залишилося лише трохи продуктів, які він планував передати до притулку в найближчі дні.
Його ресторан проіснував п’ять років. Спершу справи йшли добре, заклад привертав відвідувачів. Однак рік тому неподалік відкрився фастфуд, і клієнти почали переходити туди. Швидка й дешева їжа стала популярнішою за вишукані страви. Валерій сподівався, що мода на фастфуд швидко мине, але ситуація виявилася складнішою. Згодом він зрозумів, що проблема не лише в конкуренції: шеф-кухар збирався піти в інший заклад і перестав слідкувати за якістю страв.
Валерій картав себе за те, що давно не перевіряв їжу перед додаванням до меню. Коли ж він зрозумів, що сталося, відвідувачів майже не залишилося. Звільнення шефа ситуацію не врятувало. Валерій намагався готувати сам, але його навичок не вистачало для ресторанного рівня.
Зрештою, він ухвалив непросте рішення: продати заклад. Кредити, які він взяв на початковому етапі, залишали йому небагато варіантів. Ресторан виглядав занедбано, і без генерального прибирання жоден покупець не погодився б заплатити хорошу ціну.
У дворі Валерій згадав, як офіціантки весело спілкувалися під час перерв, а він чув їхній сміх зі свого кабінету. Зненацька його увагу привернув рух за кущем. Він підійшов ближче.
— Добрий день, вибачте… — пролунало звідти.
Перед ним стояла жінка з настороженим поглядом, а поруч із нею маленька дівчинка, років п’яти.
— Чому ви ховаєтесь тут? — запитав Валерій.
Жінка зітхнула:
— Вибачте нас. Ми не знали, що ресторан більше не працює. Дівчата раніше приносили нам їжу… Ми зараз підемо.
Вона зробила крок, щоб піти, але Валерій її зупинив.
— Зачекайте. У вас немає житла?
Жінка трохи посміхнулася:
— Ні. Але це лише тимчасово. Я щось придумаю.
Валерій бачив у її очах біль, але вирішив не ставити зайвих запитань.
— Хто з дівчат вам допомагав? — запитав він.
— Ви хочете їх покарати?
— Ні, звісно. Просто хотів знати. Це були Тамара, Оля й Світлана?
Жінка кивнула.
— А ви вмієте прибирати?
Вона здивувалася, але відповіла:
— Думаю, це може кожен.
— Тоді ходімо, — запропонував Валерій, вказуючи на ресторан. — Подивіться самі. Тут усе занедбане. Можу запропонувати вам пожити тут і потроху навести порядок. Продуктів вистачить надовго.
— Ми зможемо тут готувати?
— Так, скільки потрібно. Я залишу вам ключ від чорного входу, щоб ви могли виходити. В кабінеті є диван, подушка й ковдра.
Жінка посміхнулася:
— Обіцяю, тут усе буде сяяти.
Валерій показав їй кухню, продукти й засоби для прибирання. Відчуваючи вагання, він запитав:
— Пробачте за відвертість, але… ви не схожі на безхатька.
Жінка, яку звали Лера, опустила очі:
— Мій чоловік привів іншу жінку, і їм не вистачало лише дитини — нашої доньки. Він дбав лише про свій статус. Зараз у мене немає можливості боротися за Риточку, тому ми втекли.
Валерій похитав головою, розмірковуючи, як часто чує подібні історії.
— Я знаю, що ви думаєте, — промовила Лера, ніби читаючи його думки. — Але він не завжди був таким. Ми познайомилися, коли мені було двадцять. Я продала своє житло, яке держава надала сироті, щоб купити будинок. Тепер він має де жити, а в мене нічого немає.
— Гаразд, не буду вас більше турбувати, — відповів Валерій. — У моєму кабінеті є візитки з номером. Якщо що, дзвоніть.
Через три дні Валерій зайшов до ресторану. Всередині все кипіло: столи були посунуті до стін, штори зняті для прання.
— У вас тут справжній трудовий день, — зауважив він.
Лера світилася енергією:
— Так, і обід готовий.
— Ви навчалися кулінарії? — запитав він.
— Так. Я б могла готувати цілодобово, — посміхнулася вона.
Валерій задумався:
— Шкода, що ми не зустрілися раніше. Ви могли б вдихнути в ресторан нове життя.
Лера серйозно поглянула на нього:
— А чому б не спробувати зараз?
— Це надто ризиковано. Якщо не вийде, у мене залишаться борги, які я не зможу погасит,— зізнався Валерій.
Лера тяжко зітхнула:
— Дуже шкода. Мені завжди подобалося це місце. Ми з чоловіком приходили сюди в перші роки після весілля. — Вона відвернулася й непомітно витерла сльози. — Не хвилюйтеся, я встигну все привести до ладу. Тільки попередьте заздалегідь.
Валерій ще кілька разів заїжджав до ресторану, але не заходив усередину. Кожен раз думка про продаж стискала йому серце. Настав день угоди, і він разом із покупцем та його помічниками вирушив до закладу. З покупцем приїхав також представник банку, що мав видати кредит для цієї покупки.
Вони домовилися спершу оглянути ресторан, а вже потім обговорювати вартість. Валерій сподівався продати заклад за гарну суму, але покупець досі не погоджувався на його умови.
Усередині ресторану було ідеально чисто: на столиках стояли свіжі квіти. Представник банку здивовано глянув на Валерія:
— Ваш ресторан точно закритий? Тут атмосфера, як у найкращих працюючих закладах.
— Сьогодні зробили виняток, спеціально для вас, — відповів Валерій, запропонувавши присісти.
Він пройшов на кухню. Риточка малювала в його кабінеті, де був увімкнений мультфільм. Лера виглядала стомленою й блідою.
— Щось сталося? — стурбовано запитав він.
— Так… серед ваших гостей — мій колишній чоловік. Той самий, хто хотів позбавити мене доньки й залишив нас без дому.
— Ти впевнена? Хто саме?
— У синьому костюмі.
— Це і є покупець.
— Цікаво, звідки у нього гроші на покупку ресторану?
— Він бере кредит. Залиш це мені, я все вирішу, щоб він тебе не побачив.
Через деякий час в залі запанувала тиша — усі зосереджено їли. Один із гостей раптом вигукнув:
— Це просто неймовірно! Я навіть не помітив, як усе з’їв.
Представник банку, схвально кивнувши, додав:
— Якщо ви вирішите купити цей ресторан, переконайте людину, яка це готувала, залишитися. Без неї вам буде важко.
Усі погляди звернулися до Валерія, але той зам’явся, не знаючи, що сказати. Раптом Лера вийшла до зали.
— Добрий день, — тихо промовила вона.
Покупець підхопився з місця, вражений її появою:
— Лера! Що ти тут робиш?
— Я тут готую. Не кричи, — відповіла вона спокійно.
— Як?.. Звідки в тебе така сміливість?
Лера знизала плечима:
— Можливо, після того, як ти привів у наш дім іншу жінку? Або коли залишив мене і доньку на вулиці?
— Як ти смієш! — розлютився чоловік. — Ти викрала доньку!
Представник банку втрутився:
— Вибачте, але з такими людьми я не хочу мати справ. Кредит не схвалю.
Валерій спокійно сказав:
— Знаєте, я передумав продавати ресторан. З таким шеф-кухарем ми повернемо його славу.
Покупець зневажливо кинув:
— Ви про це пожалкуєте. А ти, Лера, ще дізнаєшся, що таке втрати.
— Ти помиляєшся, — твердо заявив Валерій. — Лера тепер моя наречена, а Рита — під моїм захистом.
Три місяці потому ресторан відкрився з новою енергією. Лера і Рита оселилися у Валерія. Разом вони почали нове життя, залишивши минулі негаразди позаду.
Напередодні відкриття на кухні вирувала робота. Валерій кілька разів намагався туди зазирнути, але його одразу ж виганяли. Він сів у залі, окинувши поглядом все навколо. Усе виглядало ідеально, і він розумів, що це заслуга Лери, яка ніби відчувала кожну дрібницю.
До нього підсіла Рита й, підтримуючи розмову, сказала:
— Тебе теж не пускають на кухню?
— Не пускають, — зітхнув Валерій.
— Не сумуй, мене теж не пускають, — Рита посміхнулася, роблячи вигляд, що дуже серйозна. — Коли мама готує, вона взагалі нікого навколо не помічає.
Валерій усміхнувся:
— Навіть тебе?
— Навіть мене, — серйозно відповіла Рита. — Але я не ображаюся. Мама така натхненна, коли працює.
Валерій зрозумів, що Рита, можливо, не до кінця розуміє все, що каже, але її щирість була настільки зворушливою, що він не зміг стримати усмішку.
Рита та Лера оселилися у Валерія. Він забрав їх одразу після того, як Рита вперше зустрілася зі своїм батьком. Валерій найняв адвоката і взявся за поділ майна Лери, хоча її колишній чоловік усіляко намагався завадити цьому процесу. Лера ще не знала, але сьогодні вона офіційно стала вільною, і її колишній перевів їй компенсацію за частку в квартирі.
— Рит, як щодо морозива? — запропонував Валерій.
— Давай! А то чого просто так сидіти? Ми все одно на кухню не можемо потрапити. Тільки щоб мама не побачила! Вона завжди каже, що солодке ввечері шкідливе, — відповіла Рита.
За годину Лера зайшла до кімнати. Вона помітила, як Валерій і Рита з апетитом їдять морозиво, і, побачивши порожні упаковки на столі, ледь не втратила дар мови:
— Ви що, з глузду з’їхали? Ви все з’їли!
Рита швидко кинула погляд на Валерія й розсміялася, а потім кинулася за ним, коли він, жартуючи, побіг до дверей. Вони разом пішли до набережної. Лера наздогнала їх, зупинилася, переводячи подих, і пішла поруч із Валерієм.
Несподівано він зупинився, подивився на Леру й, усміхаючись, сказав:
— Знаєш, сьогодні ти офіційно вільна. Все скінчилося. Напевно, тепер ти з недовірою ставитимешся до шлюбу?
— Не знаю, навіть не думала про це, — відповіла Лера.
— Тоді подумай, — Валерій обережно повернув її до себе й ніжно поцілував.
— Тільки не дуже довго. Я вже купив каблучку…
