«Чекай…» — чоловік наздогнав худорляву жінку з папкою. — «А можна я сам понесу?»
— Звичайно, — вона передала йому пластикову папку з документами. — Там все: свідоцтво, довідка про смерть, список необхідних підписів…
Він кивнув, ввічливо подякував і залишився стояти один на ганку сільради. Вітер ворушив поділ його чорного пальта. Навколо панувала тиша, яку порушував тільки скрип флюгера та рідкісне щебетання птахів. Травень був прохолодним, повітря — вологим.
Він озирнувся. Ті самі лавки біля магазину, той самий колодязь, іржавий паркан і зношений дерев’яний будинок на розі — все залишилося. Лише бабусі на лавці біля воріт вже не було. І її голос вже не покличе: «Ти що, знову не поїв, Сергійко?»
Він підійшов до воріт, відчинив. Скрип залишився тим самим. Навіть навіс не змащений. На ганку — стара лійка, облущене відро, чоботи біля дверей. Все, як при ній.
Всередині пахло пилом, лушпинням цибулі і чаєм. На столі — вишита серветка. В кутку — старенький приймач. На стіні — фотографія мами. Він підійшов ближче. Та сама, з випускного: темне волосся, чолка, очі — як у нього. Він не міг довго дивитись. Опустив погляд.
У залі стояла труна. Відкрита.
Він не плакав. Ні вчора, ні сьогодні. Ні коли йому подзвонили. Просто мовчки сів на табурет біля узголів’я. Взяв бабусю за руку. Холодну, легку, майже прозору. І прошепотів:
— Прости за все. Якби був еліксир безсмертя, але, на жаль, його не існує…
Двері тихо скрипнули. Вошла сусідка, стримано кивнула, поклала квіти на тумбочку.
— Сергію… Ти тримайся, чуєш? Вона тобою завжди гордилася. Всім розповідала, що ти — її сенс. Єдина людина, заради якої вона все.
Він кивнув. Потім запитав:
— А ще хтось буде?
— Ми з Михеєвими прийдемо. Інші… Ну, не знаю. Родини в неї майже не залишилось. А ті, хто залишилися…
Сусідка не закінчила фразу. Але він зрозумів.
Він згадав: нікого не було, коли йому було п’ять. Тільки вона. Батько сказав: «Я не потягну.» Тітки качали головами: «Що нам з ним робити?» І тільки бабуся підійшла, обняла і сказала:
— Мій він тепер. Я його вирощу.
Тоді він не зрозумів, наскільки велика була її жертва.
А зараз — зрозумів.
Він пам’ятав день, коли світ став тихішим. Маму забрали на швидкій вночі. Він тоді не зрозумів — просто не стало запаху її парфумів, не стало її пісні на ніч і голосу на кухні вранці. Він бігав по дому, заглядав під стіл, кликав її в ванну — і тільки бабуся підійшла, пригорнула до себе:
— Все, Сергійко… Мама поїхала далеко. Тепер я з тобою.
Потім був суд. Офіційні слова, дорослі обличчя, а він — в кутку залу, в курточці з ведмедиком. Батько сидів осторонь, поруч з новою тіткою, красивою, але чужою. Говорили, що він «устроївся», що у нього «нова сім’я». Мальчику було все одно. Він просто хотів додому. В дім, де пахне кашею, де під ковдрою тепло і мама гладає по голові.
— Ну так що з хлопчиком? — запитала жінка з серйозним обличчям. — В інтернат, виходить?
— Почекайте, — сказала бабуся. — Я його вирощу.
Слово прозвучало просто. Як «підемо воду набирати». Але воно все вирішило.
З того часу вони були удвох.
Спочатку йому снилися кошмари. Він прокидався, кличучи маму. Бабуся вставала, наливала молоко, сідала поруч. Іноді просто тримала його за руку. Іноді гладила по спині. Вночі вона говорила вголос, думаючи, що він спить:
— Потерпи, доченька. Я з ним. Я його не віддам. Хто, якщо не я?
Вона перестала працювати. Платили їй мало — пенсія і скромна допомога по опіці. Але він ніколи не відчував себе обузою. Навпаки — все було з якимось щемливим достоїнством. Вона пекла оладки, вчила читати, водила за руку в дитсадок. У садочку говорили: «Ну що, бабуся, важко з хлопчиком?» А вона тільки усміхалася: «Це мій герой. Без нього я б давно зламалася.»
Він виріс тихим. Трохи сутулим. Знав, як вимикати телевізор, щоб не заважати бабусі. Знав, як налаштовувати антену, де у неї лежать таблетки і що вона любить чай з двома ложками варення. Він ніколи не просив іграшок — вона сама одного разу принесла йому машинку з барахолки. І сказала:
— Я знаю, ти б не попросив. А дарма. Дитинство — воно швидко, Сергійко. Не терпи все підряд. Навчись хотіти.
Тоді він не зрозумів.
Зрозумів тільки пізніше, коли перший раз закохався. Коли не наважився підійти. Коли знову все «промовчав».
А бабуся помічала все. Навіть його перший щоденник знайшла, пролистала, нічого не сказала — просто одного разу протягнула:
— Синочку… Ну якщо коли-небудь стане нестерпно — пам’ятай: ти не один. Я з тобою.
Він почав дорослішати. Спочатку — повільно, як вода в каструлі: здається, все те ж, але ось-ось закипить. Потім — стрімко.
В школі він вчився непогано, але завжди сидів з краю. Друзі були, але не справжні. Його не запрошували на дні народження, але просили списати. Він не скаржився. Прийшов додому, їв бабусині щі, сідали робити уроки. Вечорами читав, бабуся в’язала. Тиша у них була особлива — спокійна.
Іноді його дражнили. «Сиротка», «бабкин внук», «маменькин синочок», хоча мами давно не було. Він мовчав. Мовчав — і стискав кулаки в кишенях. Один раз вдарив. Один — і вистачило. Не за правилами. Йому потім снився цей розбитий ніс. Бабуся нічого не сказала, коли дізналася. Просто наклала на руку компрес і тихо сказала:
— Сильний той, хто вміє стриматися.
У п’ятнадцять він вирішив піти до батька. Сам. Знайшов адресу, подзвонив.
Батько вийшов на поріг у спортивних штанах і з подивом подивився:
— Сергій? Ти чого?
— Можна я у тебе поживу трохи? — запитав він. — Я хочу спробувати…
Батько постояв, потім пустив. В будинку було чисто. На столі — паста, котлети, руки жінки в фартусі. Його — ігнор. Тільки ввічливе «кушай».
Пройшло три дні.
— Ти ж розумієш, що в мене сім’я. В мене робота, плани. Ти вже майже дорослий, Сергій. Нам не по дорозі.
Він вийшов і сів на зупинці. Плакати не хотілося. Хотілося назад — в будинок з облупленою фарбою, до лампочки під стелею, до бабусі, яка поставить чайник і скаже: «Знову дунуло. Треба вікна утепляти.»
Він повернувся вночі. Довго стояв у воротах. Не знав, спить вона чи ні. Потім все ж зайшов. В сінях — світло. Бабуся сиділа на стільці, кутаючись у платок. Побачила його — не сказала ні слова. Просто розігріла щі. Поставила чай. Сіла навпроти. І тільки коли він доїв, запитала:
— Ти поїв. А тепер спати. В своїй кімнаті. Все на місці.
Він тоді вперше зрозумів, що любов — це не слова.
Потім були екзамени, технікум. Навчання. Він мив підлогу в місцевій поліклініці, підробляв кур’єром, продавав яблука з бабусиного городу. Все віддавав їй, вона — назад: «Ти що, дурничок? На книги копи.»
Коли він вперше отримав стипендію, купив їй теплий платок. Бабуся наділа і сказала:
— Гарний. Тільки не наряд, а турбота гріє, Сергійко.
Вона все частіше втомлювалася. Спина боліла. Руки тремтіли. Але вона трималася. Навіть коли він одного разу привів дівчину і сказав: «Бабуся, це Лена», — вона встала, поправила фартух і сказала:
— Проходь, Леночка. Тут у нас тісно, але по-справжньому.
Вони прожили разом ще майже десять років. Він працював, вона — сиділа біля вікна. Зимою в’язала. Літом — окучувала грядки. А потім сталося те, чого він боявся більше за все: інсульт.
Він не розгубився. Викликав швидку, поїхав з нею. Тримав за руку. Вона не говорила, тільки дивилася. Він читав їй вголос, приносив бульйон, на ніч включав радіо, як вона любила.
Коли її виписали, він влаштував вдома спеціальну ліжко. Брав вихідні, мив, годував, допомагав. І кожен вечір сидів біля її ліжка.
— Баб… А пам’ятаєш, як я в перший клас пішов?
Вона слабко кивала.
— А пам’ятаєш, як на Новий рік ти мені вирізала ялинку з картоплі?
Її пальці трохи тремтіли. Він гладив їх і шепотів:
— Дякую тобі. За все.
В останній вечір вона відкрила очі. Довго дивилася. А потім раптом видихнула — тихо, як ніби пташка махнула крилами. І все.
Він не кричав. Просто сидів і тримав її руку. До самого ранку.
Він не хотів нікого кликати. Ні тих, хто одного разу сказав «нам не до нього», ні тих, хто колись радив «не триматися за старе», ні навіть знайомих. Хотів тиші. Тільки він і вона.
Похорони були скромні. Кілька сусідів, дві-три бабусі з вулиці, та сама медсестра, що навідувала їх останні місяці.
— Вона як рідна, — тихо сказала та, складаючи руки на грудях. — Завжди стримана. Але таких, як вона… більше не роблять.
Він стояв поруч, мовчки. Потім сам заколотив кришку труни. Руки тремтіли. Удари були глухими, як серце в грудях.
На кладовищі було сиро, грязь налипала на черевики. Пахло чорноземом і весною. Сніг ще не весь розтанув, але земля вже приймала.
— Спи спокійно, бабуся, — тільки й вимовив він.
Наступного дня він почав розбирати будинок. Повільно. З кожним предметом — як ніби перелистував сторінки книги. Ось альбом з фотографіями: мама в шкільній формі, бабуся молода, в косинці, у печі. Ось коричнева каструля, з якої він їв борщ все дитинство. Ось її окуляри, покладені на газету.
На полиці — зошит. Її почерк: великий, твердий. Записка.
«Сереженька. Якщо ти читаєш це — значить, я вже не з тобою. Не плач. Я жила довго і по-своєму щасливо, тому що в мене був ти. І якби мені запропонували прожити все знову — я б нічого не змінила. Ти — мій найкращий день.»
Він сидів, уперши лоб у сторінку. Зошит пахнув варенням і кропом. Він не знав, скільки так просидів.
Потім пішов в сарай. Там — стара мильниця, алюмінієві тазики, відро. І в кутку — коробка. Дитяча. Його малюнки.
Один — особливо яскравий. Олівцями, кривувато. Він — в синіх штанах. Бабуся — з косинкою і в халаті. Тримаються за руки. Сонце над ними і напис зверху, як умів:
«Моя сім’я — це баба.»
Він не витримав. Заплакав. По-справжньому. Не від горя. Від чогось глибшого. Від пам’яті.
Він зрозумів: не було у нього нічого важливіше. Ніякі квартири, кар’єри, міста не значили б нічого, якби тоді, в п’ять років, вона не сказала ті слова:
— Мій він тепер. Я його вирощу.
Через тиждень він закрив будинок. Повісив замок. Забрав альбом, зошит, коробку з малюнками. Інше — нехай залишається. Там, де все було по-справжньому.
Перед від’їздом він знову пройшовся по городі. Потримав палку, якою бабуся розмічала грядки. Усміхнувся.
Потім — до зупинки. Вітер бив у обличчя, дорога була в ямах, автобус запізнювався. Він стояв, один. І тільки шептав:
— Дякую. За все.
Через місяць він повернувся. Без зайвого шуму. Не по справах — за покликом.
На автобусній зупинці стояла старенька з теліжкою. Він допоміг донести до магазину. Вона придивилася:
— Серіжка? Це ти?
— Я, — усміхнувся він.
— А я ж думала, ти назавжди…
— Назавжди не їдуть, — сказав він. — Звідси — ні.
У будинку все було так само. Трохи пильніше. Він протер підвіконня, заварив чай. Сів біля вікна.
За воротами — хлопчисько з м’ячем, сонце, в повітрі — димок від вогнища. Весна остаточно вступила в силу.
Він не став нічого міняти. Ні штор, ні покривала, ні чашок. Кожна річ — як якір. Як пам’ять. Як вона.
Вечором ліг в стару бабусину ліжко. Довго дивився в стелю. Прислухався. Здавалося, за дверима — її кроки. Зараз увійде, скаже: «Ти що, не укрився?»
Він усміхнувся. Не сумно. Тихо.
Перед сном взяв ту тетрадь. На останній сторінці — приписка, наче в поспіху:
«Живи не як усі. Живи як відчуваєш. І не забувай — тебе колись дуже любили.»
Він закрив очі. І вперше за багато років — заснув спокійно.
І таких, як Сергій, — тисячі. Ми бачимо їх кожен день: на зупинці, в черзі, в метро. Вони мовчать. Не скаржаться. Просто живуть. Знімають квартиру, ходять на роботу, усміхаються невпопад. А в душі у них — бабуся. Тихий будинок з облупленою фарбою. Дитячі малюнки. І пам’ять — не про казку, а про порятунок.
Ми не знаємо, що у них за плечима. Хто в п’ять років витер їм сльози. Хто сказав: «Ти тепер мій». Хто варив їм кашу і вчив жити по совісті.
Серіжки виростають. Роблять вигляд, що міцні. Що дорослі. А всередині — все ще хлопчик, який шукає долоню. Ту, яка колись не відпустила.
Бережіть своїх. Обіймайте бабусь. Навіть якщо давно не діти.
