— Я подаю на розлучення, — Лєна говорила спокійно, але твердо, дивлячись Єгору просто у вічі.
— Та йди ти, — знизав плечима той, вмощуючись зручніше на дивані. — Тільки забудь про дитину. Він залишиться зі мною!
— Це ти помиляєшся. Сам залишишся ні з чим, — відповіла вона й вийшла, навіть не озирнувшись.
Того ранку її розбудив промінь, що пробився крізь щілину між фіранками.
— Лєночко, прокидайся, кохана, — визирнув у кімнату Єгор.
— Доброго ранку, — вона посміхнулась.
— Мама вже сніданок приготувала. Усі чекають на тебе, принцесо.
Здавалося, вона потрапила в казку: затишна квартира біля моря, уважний чоловік, доброзичлива свекруха. Після тяжкого дитинства Лєна почала вірити, що таке життя можливе — спокійне, тепле, справжнє.
Народилася вона у селищі Верхнє Полево, неподалік Єкатеринбурга. Батька вона не знала — він зник ще до її появи. А мати стрімко пішла по похилій: працювала прибиральницею, постійно змінювала місця, дедалі частіше вдавалася до пляшки, щоб заглушити біль.
— Бідна моя пташечко, — гладила її по спині бабуся, заплітаючи рідке волоссячко в хвостик. — Зараз посмажу тобі котлеток…
Бабуся померла, коли Лєні було шість. Потім почалося справжнє пекло: холод у хаті, порожній холодильник, п’яна матір. Іноді, коли отримувала допомогу, приносила цукерки — з того часу Лєна терпіти не могла запах карамелі. Єдине місце, де вона могла поїсти, була школа.
Одного дня до їхнього дому прийшли вчителька і жінка з опіки. В хаті — холодно, а мати «спала» під ковдрою з пляшкою в руці. Коли Лєну забрали, вона не пручалася — спочатку до лікарні, потім до дитбудинку.
У притулку все було інакше: чисте ліжко, суп із м’ясом, дорослі без запаху спиртного. Там вона познайомилась зі Свєткою. Разом вступили до коледжу громадського харчування. Після навчання Лєна працювала в їдальні, а згодом — у ресторані «Рів’єра» на узбережжі.
— У вас новий кухар? Покличте його! — сказав Єгор, власник СТО, який часто обідав у «Рів’єрі».
— Це я. Щось не так? — вийшла з кухні Лєна.
— Навпаки. Це найкращі пельмені в моєму житті. Ви — справжня знахідка для ресторану.
З того моменту він почав заходити частіше. Потім були прогулянки набережною, поїздки в гори. Через рік зізнався в коханні й запропонував жити разом.
Переїзд до його матері, Марини Костянтинівни, минув напрочуд спокійно. Всупереч словам подруг, та виявилася не змією, а врівноваженою господинею. З нею Лєна ладнала.
— Дівчата, в мене чоловік — золото, а свекруха — нормальна, — розповідала вона подругам.
— Не будь наївною, — хитала головою Свєтка. — Свекруха завжди отруту в душу капає. Запам’ятай.
Минув рік. Лєна освоїлася, навчилась радіти стабільності, і коли побачила дві смужки на тесті, не повірила. Єгор став ставитися до неї, як до кришталевої вази.
— Буде син, сто відсотків! У нас усі чоловіки — хлопці народжуються!
— А якщо дівчинка?
— Не жартуй, навіть не розглядається, — сміявся він, цілуючи її.
Марина Костянтинівна була в захваті. Вмовила Лєну звільнитися: мовляв, здоров’я важливіше. Лєна не пручалась — їй було по-справжньому добре.
Вагітність минала спокійно. В ніч пологів Єгор розгубився, але швидко привіз у пологовий. Через кілька годин народився Артем — міцний і рожевощокий малюк.
Лєна поринула в материнство: пляшечки, пелюшки, колискові. Від нього пахло молоком і теплом. Світ звузився до його очей і маленьких долоньок. Та вже за місяць вона почула від свекрухи:
— Лєночко, ти б у дзеркало глянула. Що це за вигляд? Ні парфумів, ні блиску. І чоловіка свого зовсім забула…
— Мені б хоч раз виспатись, — втомлено посміхалась Лєна.
— Так не можна. Єгор — чоловік. Має відчувати себе бажаним. А ти…
Лєна помічала зміни: він менше обіймав, усе частіше затримувався на роботі, щоп’ятниці виходив із друзями. Вона не здогадувалась, а от Свєтка насторожилась:
— Лєн, а ти впевнена, що в нього нікого немає?
— Не знаю… — вперше злякалась Лєна.
Одного разу, повернувшись із прогулянки з Артемом, вона тихенько відчинила двері. Син міцно спав у колясці. Та в кімнаті почула голоси.
— Мам, я більше не можу з нею. Подивись: стара якась, сірість. Ні запаху, ні блиску. Лише про дитину й говорить.
— А Артем?
— Він мій син. Я з Кристиною буду. Вона дітей не має — тож Артем залишиться зі мною. Суд її не підтримає: ні житла, ні роботи, ще й минуле проблемне.
Лєна гримнула дверима — аби знали, що вона вже вдома. Єгор вийшов з натягнутою усмішкою.
— Як погуляли?
— Добре, — стримала сльози.
— Свєта, я на межі.
— Не хвилюйся. Квартира вже є — за програмою для сиріт. Нова, на Сонячній. Я домовилась, щоб поряд із моєю.
Лєна обійняла подругу — вона дійсно була єдиною, хто залишився. За тиждень пролунав дзвінок:
— Лєна, це Михайло Сергійович. Ви у нас колись працювали. Власник відкриває дитсадок. Можемо взяти вашого сина. А вам — місце у ресторані. Терміново.
Так вона повернулась на роботу — у ранкові зміни. Артем пішов у садочок. Лєна ожила. Усміхалась, навіть одягла стару сукню й відчула себе живою. Одного дня в ресторан зайшла Свєта:
— Вітаю! Ключі в руках. У тебе тепер справжній дім.
За місяць Лєна переїхала. І мала останню розмову з Єгором:
— Ти мені чужий. Ми різні.
— Сама винна. Стала сірістю. Ніякого вогню.
— Тоді все. Я подаю на розлучення.
— Іди. Але син залишиться зі мною.
— Ні, Єгоре. Я йду і забираю Артема. А ти забудь про нього.
—
Суд тривав менше години. У Лєни — квартира, робота, характеристика. Артем — прив’язаний до неї. Суддя був здивований її готовністю.
Єгор залишився з Кристиною, але щастя не здобув. Квартира в кредиті стала тягарем. Кристина вимагала дедалі більше.
Марина Костянтинівна згодом прийшла до Лєни:
— Лєночко, дозволь мені бачити Артемчика. Він мій єдиний онук…
— Ви вважали, що я — з поганого роду. Що я не гідна. Але Артем — мій син. І в ньому — мої гени теж.
Марина опустила очі. Але Лєна дозволила — з власної волі.
Тепер вона — шеф-кухар у новому ресторані. Артем мріє про космос і потяги. Свєта поруч. Життя налагодилось.
Нещодавно Лєна познайомилась з Олексієм — архітектор, добрий і спокійний. Вони зустрічаються, але Лєна не поспішає. Вперше в житті вона знає: щастя — це її особистий вибір.
