Дзвінок телефону застав Еліота Роу біля плити. На сковороді смажився омлет, наповнюючи кухню ароматом часнику та розтопленого масла. Він витер руки об рушник і кинув роздратований погляд на екран — номер був невідомий.
— Алло? — коротко відповів він, продовжуючи стежити за стравою.
— Містер Роу, це ваш сімейний нотаріус. Завтра вранці вам потрібно приїхати до мене. Є спадкова справа. Потрібно підписати документи.
Еліот замислився. Його батьки були живі та здорові, то від кого ж йому могло дістатися спадщину? Він навіть не став задавати питань — просто мовчки кивнув, наче співрозмовник міг його побачити, і поклав трубку.
Наступного ранку було похмуро і туманно. Поки Еліот їхав через місто, легке здивування поступово переросло в розчарування. Біля входу в нотаріальну контору його вже чекав сам нотаріус.
— Проходьте, Еліот. Я розумію, що все це звучить дивно. Але якби це було щось звичайне, я б не турбував вас у вихідний.
Кабінет був порожній. Зазвичай тут панувала ділова метушня, але зараз лише лунали кроки по дерев’яній підлозі, порушуючи тишу. Еліот сів на стілець навпроти столу, склавши руки на грудях.
— Справа стосується вашого дядька — Уолтера Джонаса.
— У мене немає дядька на ім’я Уолтер, — одразу заперечив Еліот.
— Тим не менш, він завіщав вам все своє майно, — нотаріус акуратно поклав перед ним старовинний ключ, пожовклу карту і листок паперу з адресою. — Особняк на воді. Тепер він належить вам.
— Вибачте… Ви серйозно?
— Будинок знаходиться посеред озера Конамах, в центральній частині Коннектикуту.
Еліот взяв ключ. Він був важким, покритим вицвілим візерунком. Ні про людину, ні про це місце він ніколи не чув. І все ж усередині нього щось клацнуло — той самий момент, коли цікавість бере верх над здоровим глуздом.
Через годину в його рюкзаку вже лежали пара футболок, пляшка води і трохи їжі. За даними навігатора, озеро було всього в сорока хвилинах від дому. Це тільки посилило інтерес: як він міг не знати, що зовсім поруч ховається таке місце?
Коли дорога закінчилася, перед ним розкинулося озеро — похмуре, нерухоме, як дзеркало. Посеред нього піднімався будинок — величезний, темний, ніби виріс прямо з води.
На террасі кафе біля води сиділи старики з чашками кави. Еліот підійшов до них.
— Вибачте, — почав він, — цей будинок на озері… Ви знаєте, хто там раніше жив?
Один з чоловіків повільно поставив чашку.
— Ми не говоримо про це місце. Туди не ходимо. Воно мало б зникнути багато років тому.
— Але ж там хтось жив?
— Ми не бачили нікого на березі. Ніколи. Тільки вночі до нас доходять шурхоти човнів. Хтось поповнює запаси, але ми не знаємо хто. І знати не хочемо.
У пристані він помітив вицвілу табличку: «Човни Джун». Внутрішньо її зустріла жінка з втомленим обличчям.
— Мені потрібен човен до того будинку посеред озера, — сказав Еліот, простягнувши ключ. — Я отримав його у спадок.
— Туди ніхто не їздить, — холодно відповіла вона. — Це місце багатьох лякає. Мене теж.
Але Еліот не відступав. Його слова ставали все наполегливішими, поки вона, зрештою, не погодилася.
— Добре. Підвезу. Але чекати тебе не буду. Завтра повернуся.
Будинок піднімався над водою, як забута фортеця. Дощатий причал хитався під ногами. Джун обережно пришвартувала, кинула мотузку.
— Прийшли, — пробурмотіла вона.
Еліот зійшов на хиткий настил, хотів подякувати їй, але човен вже відпливав.
— Удачі! Сподіваюся, завтра ти будеш чекати мене тут, — крикнула вона і зникла в тумані.
Тепер він був один.
Рука потяглася до замка. Ключ увійшов легко. Глухо клацнуло, і двері повільно розчинилися, скриплячи.
Всередині пахло пилом, але дивно свіжо. Великі вікна, щільні штори та безліч портретів. Один особливо привернув увагу — чоловік біля озера, за спиною якого височів цей самий будинок. Підпис: «Уолтер Джонас, 1964».
В бібліотеці стіни були заставлені книгами з помітками на полях. В кутовому кабінеті стояв телескоп і акуратні стопки блокнотів — записи спостережень і погоди, найсвіжіші датувалися минулим місяцем.
— Що він шукав? — прошепотів Еліот.
В спальні — десятки зупинених годинників. На комоді — медальйон. Всередині — фото малюка з написом: «Роу».
— Він стежив за мною? За моєю родиною?..
На дзеркалі висіла записка: «Час розкриває те, що здавалося давно забутим».
А на горищі лежали коробки з газетними вирізками. Одна була обведена червоним: «Хлопець з Мідлтауна зник. Знайдений через кілька днів без слідів шкоди». Рік — 1997. Еліот поблідів. Це був він.
У їдальні один зі стільців був відсунутий. На ньому лежала його шкільна фотографія.
— Це вже не просто дивність… — пробурмотів він, відчуваючи в голові шум і плутанину думок.
Шлунок стискало від тривоги. Він швидко перекусив консервами, знайденими в старому буфеті, і без єдиного звуку піднявся в одну з гостевих кімнат. Простині були чистими, наче чекали когось давно. За вікном озеро ловило бліде світло місяця, а будинок здавався живим — він немов дихав разом з водною гладдю.
Але сон не приходив. Занадто багато питань. Хто такий Уолтер Джонас? Чому ніхто про нього не чув? Чому батьки жодного разу не згадували про якогось брата? І чому ця таємнича одержимість ними самими?
Коли Еліот все ж провалився в неспокійний сон, в будинку вже панувала справжня темрява — така, де скрип підлоги здається кроком, а тінь на стіні — живою істотою.
Різкий металевий скрегіт прорізав тишу. Він різко сів у ліжку. Другий звук — наче десь внизу розпахнулася масивна двері. Еліот схопив телефон — зв’язку не було. На екрані телефону відбивалися тільки його власні напружені очі.
Він взяв ліхтарик і вийшов у коридор…
Тіні ставали дедалі щільнішими, майже відчутними. Кожен крок відгукувався глухим страхом всередині. В бібліотеці книги злегка похитнулися, наче хтось тільки що пройшов повз. Двері в кабінет залишалися відкритими. Холодне повітря тягло з-за гобелена на стіні, який до цього Елліот навіть не помітив.
Він відкинув тканину — за нею була важка залізна двері.
— Тільки не це, — прошепотів він, але пальці самі потягнулися до холодної ручки.
Двері піддалися з труднощами. За ними починалася спіральна сходи, що вела вниз, під будинок, під воду. З кожним кроком повітря ставало все вологішим, густішим, насиченим запахами солі, металу і чогось давнього, наче він входив у саме серце історії.
Внизу розтягнувся довгий коридор, заставлений шафами і ящиками. Надписи на них були такими: «Генеалогія», «Переписка», «Експедиції».
Один із ящиків був позначений словом: «Роу».
Елліот тремтячою рукою витягнув його. Усередині лежали листи. Всі вони були адресовані його батькові.
«Я намагався. Чому ти мовчиш? Це важливо для нього. Для Елліота…»
— Значить, він не зник. Він писав. Він хотів знати мене, — прошепотів Елліот.
В кінці коридору була ще одна масивна двері з написом: «Тільки для авторизованих осіб. Архів Йонасів». На двері не було ручки, лише сканер для долоні. Поруч була записка: «Для Елліота Роу. Тільки для нього».
Елліот приклав долоню.
Клік. Приміщення м’яко освітилося. Проектор ожив, і на стіні з’явився силует чоловіка.
Сиві волосся, втомлені очі. Він дивився прямо на Елліота.
— Привіт, Елліот. Якщо ти бачиш це, значить, мене більше немає.
Чоловік представився: Уолтер Йонас.
«Я… твій справжній батько. Ти не повинен був дізнатися про це таким чином, але, боюся, ми з твоєю матір’ю скоїли багато помилок. Ми були вченими, одержимими виживанням, кліматом, захистом людства. Вона померла під час пологів. А я… Я злякався. Злякався того, ким можу стати. Тому я віддав тебе своєму братові. Він дав тобі сім’ю. Але я ніколи не припиняв спостерігати за тобою. Звідси. З будинку на озері. Здалеку».
Елліот опустився на лавку, не відчуваючи ніг.
— Це був ти… весь цей час…
Голос на запису затремтів:
«Я боявся зламати тебе, але ти став сильним, добрим чоловіком — кращим, ніж я міг собі уявити. Тепер цей будинок належить тобі, як частина твого шляху, як шанс. Прости мене: за мовчання, за боягузтво, за те, що був поруч, але ніколи по-справжньому поруч».
Зображення згасло.
Елліот не знав, скільки часу він просидів у темряві. Потім повільно піднявся, як уві сні, і повернувся наверх. До світанку Джун вже чекала на нього біля пристані. Побачивши його, вона насупилася:
— Ти в порядку?
— Тепер так, — тихо відповів він. — Я просто повинен був зрозуміти.
Він повернувся додому, щоб поговорити з батьками. Вони слухали мовчки, не перебиваючи. А потім обняли його.
— Прости нас, — прошепотіла мати. — Ми думали, що так буде краще.
— Дякую, — сказав він. — Я знаю, що це було нелегко.
Тієї ночі Елліот ліг у своєму ліжку. Стеля залишилася такою ж. Але тепер усе навколо здавалося іншим.
Через кілька тижнів він знову поїхав до озера. Не для того, щоб жити, а для відновлення. В будинку відкрився Центр з вивчення клімату і історії. Діти бігали коридорами, сусіди приходили з усмішками. Будинок більше не був притулком таємниць і привидів. Він знову став місцем життя.
