Вийшла я на пенсію, думала, хоч відпочину. Але не тут-то було. Тяжко захворіла моя рідна сестра. А в неї, окрім мене, нікого не було. З чоловіком Гошею вона давно розлучилася, а дітей у них не було.
Довго лежала моя Надійка, не вставала. А я була для неї, як нянька. Вдячна вона мені була дуже. І коли їй стало зовсім зле, попросила, щоб я запросила до неї нотаріуса.
У підсумку Надя оформила на мене заповіт. Свою двокімнатну квартиру. Лаяла я її за цей вчинок, але Надя була непохитною.
— Дорога моя Катрусю, ти за мною так доглядаєш, як ніхто інший. А на цю квартиру, як помру, знаєш, скільки «вороння» налетить? Гошка, мій колишній чоловік, та й родичі його захочуть забрати житло! — сказала сестра.
Цією новиною я поділилася зі своїми дітьми. Точніше, із сином Андрієм. Йому вже двадцять п’ять, він одружений на гарній дівчині Лізі. У мене ще є дочка Оленка, але їй лише 16 років, вона ще надто молода, щоб радитися з нею.
— Мам, нехай тітка Надя ще довго живе, і дай Боже, щоб одужала. Але якщо її не стане, шкода буде втратити таку хорошу квартиру. Ти доглядаєш за нею, тобі й спадок, — сказав мій розсудливий син.
— Начебто так, але все одно якось незручно, — задумливо відповіла я. Не по собі мені було від таких розмов.
— А що тут незручно, мамо? У тебе ж є ми. Буде хоч де нам із Лізою жити й народжувати тобі онуків, — говорив Андрій.
— І то правда, — погодилася я.
І пішли мої пенсійні будні. Планувала я після виходу на пенсію і в басейн ходити, і зайнятися городом, але куди там? Надя без мене — нікуди. Та й гроші всі йшли на ліки й смачненьке для сестри.
Годувала я її, читала їй книжки, купала, як мале дитя. Багато ми з нею говорили про все на світі. І сміялися, і плакали. Прожила Надійка ще два роки.
Про спадок я і думати не хотіла, та й мала ще пів року, щоб вступити в права. Але квартирку я привела до ладу, зробила свіжий ремонт. Дітей до цього процесу не залучала, вони й не виявляли бажання допомогти.
А от Андрій із Лізою постійно мене підганяли: коли ж я нарешті піду до нотаріуса писати заяву про прийняття спадщини? Майже до останнього терміну чекала, але пішла й написала. І право власності оформила.
Подруга Аня почала навіть кепкувати з мене, мовляв, багата пенсіонерка, можна й молоденького нареченого шукати. Ох, дурненька, який там наречений. Тут би видихнути й до тями прийти.
— Відпочити тобі справді треба, Катю! На море б з’їздити після такого стресу. І харчуватися б краще, — серйозно сказала Аня.
— На море чудово, і харчування теж. Ось тільки на мою пенсію багато не розгуляєшся. Грошей нема! — сумно відповіла я.
— А ти квартиру спадкову здай! — підказала подруга.
Я спочатку відмахнулася від цього варіанту, але потім замислилася. Я заслужила це спадок. Та й ремонт сама зробила. Здам квартиру — і матиму хорошу копійчину. І на море з’їжджу, і овочів, і м’яса доброго куплю.
Орендар знайшовся дуже швидко. Молода сім’я з дитиною заплатила мені за пів року наперед, і я вручила їм ключі. У якийсь момент я тримала в руках суму, яку нарешті могла витратити на себе.
Я купила собі путівку на море і вирішила поділитися цією радістю зі своїми дітьми. Та замість того, щоб порадіти за матір, вони почали мене лаяти.
— Мамо, як ти могла пустити квартирантів? У тебе ж є я, я хочу жити окремо! — закотила істерику вісімнадцятирічна донька.
— Мамо, я від тебе такого не очікував. Ти обіцяла цю квартиру нам! — обурювався Андрій, який завжди був спокійним, розважливим і добрим.
— Ну, Катерино Іванівно, це називається справжнім зрадництвом, — шипіла невістка Ліза.
Я розплакалася того вечора від образи. Було дуже боляче чути таке від рідних дітей. Адже я нікому нічого особливого й не обіцяла.
Ніхто з них не допомагав мені доглядати за сестрою. Ніхто не пропонував допомогу з ремонтом. Звідки ж у моїх дітей така впевненість, що квартира їм належить?
Погорювала я трохи й узяла себе в руки. Скоро ж мені на море летіти — як тут можна сумувати? А ще я твердо вирішила, що через пів року так само здам квартиру знову. Вона моя, а значить, я розпоряджаюся нею, як хочу.
