Лікарняна палата гнітила і дратувала. Анна затулила долонями вуха, щоб не чути нестерпний плач немовлят у сусідній палаті. Їй хотілося тільки одного – якнайшвидше піти звідси і забути все, як страшний сон…
— Анютко, дитинко, ну хоч поглянь на неї! — благала літня акушерка, тітка Ніна. — Вона ж схожа на тебе, як дві краплі води!
— Ні! Навіть не вмовляйте! Я написала відмову? Написала! Що вам ще від мене потрібно? — ледь не плакала молода дівчина. — Мені нікуди її забрати! Ви розумієте, про що я говорю?!
— Тихіше! Дитину злякаєш. Як це нікуди? Ти безхатченко? — примружилася акушерка. — У тебе є мама, тато?
— Так. Є старенька мати. Їй самій допомога потрібна! Я не можу з’явитися в селі з дитиною. Люди засміють.
— Та хай сміються на здоров’я! Веселіше буде! — усміхнулася тітка Ніна. — А якщо серйозно, то люди погомонять і забудуть, а ти все життя жалкуватимеш! Ніколи не пробачиш собі, що покинула таку крихітку.
Анна затулила обличчя руками й заплакала. Ніна Андріївна зрозуміла, що майже переконала дівчину, залишилося зовсім трохи…
— Поглянь! У неї носик твій: акуратний, кирпатий. А очі – одразу видно, що буде блакитноокою красунею, як і її мама.
— Але… у мене навіть пелюшок немає. І взагалі, на які гроші я з нею поїду додому? — почала здаватися Анютка.
— І це проблема? Ми допоможемо. Гроші з фонду виділимо, і посаг для дівчинки зберемо. Я особисто проведу тебе на вокзал. Ну? Як донечку назвеш?
— Єва…
— Чудове ім’я! Дуже їй пасує. Візьми Євочку, погодуй, а я трохи пізніше зайду.
Тітка Ніна, затамувавши подих, подала матері немовля. Анна дуже обережно, невпевнено взяла дівчинку. По обличчю молодої жінки текли сльози. Притиснувши дитину до себе, вона зрозуміла, що ніколи в житті її не покине.
— Ну що? Вдалося? — запитав лікар. — Забере заяву?
— Вдалося! — усміхнулася акушерка, витираючи сльозу.
Вже на пероні Анна ніби прокинулася від страшного сну. Дівчина міцно тримала доньку, наче боялася, що її можуть забрати. Поруч стояла Ніна Андріївна. Як і обіцяла, вона проводжала Анну з дитиною.
— Дякую! Соромно згадувати, що хотіла покинути доньку, — промовила Анна.
— У тебе справді нелегка ситуація. Але важкі часи минають, а доньку ти могла втратити назавжди… Свого часу я зробила непоправну помилку. І досі розплачуюсь за неї, — сказала Ніна Андріївна.
— Яку помилку? — здивувалася дівчина. — Мені здавалося, що ви свята людина.
— Була в мене така ж ситуація, як у тебе. Тільки не було ні матері, ні дому. Я вирішила позбутися небажаної вагітності. Лікарі відмовляли, казали, що термін не дозволяє. Довелося звертатися до знахарки. Вона допомогла, але відтоді я стала безплідною.
— Як же так? — вражено прошепотіла Анна. — Взагалі нічого не можна було зробити?
— Ні, — похитала головою жінка. — Чоловік у мене був хороший, але й він пішов, дізнавшись, що у нас ніколи не буде дітей… — Ніна Андріївна заплакала, не в силах стримувати емоції.
— Мені дуже шкода вас! Ви все життя приймаєте немовлят, ви перша берете їх на руки, а своїх дітей так і не довелося тримати.
— Анютко, бережи Єву. І запам’ятай, якщо коли-небудь буде особливо важко, ти знаєш, де мене знайти.
Жінки обійнялися, наче рідні. Незабаром під’їхав поїзд. Анна ще довго дивилася у вікно, махаючи на прощання акушерці. Ніна Андріївна стояла на пероні, час від часу витираючи сльози.
Дорога була довгою і виснажливою. Анна підходила до рідного дому. В одній руці вона тримала доньку, в іншій — великий пакет з речами, подарованими у пологовому. «Як нас прийме мама? Що скаже?» — хвилювалася дівчина.
— Анько? Це ти? — виглянула з-за воріт сусідка.
— Я. Тітко Надю, мама вдома?
— Ти що, не знаєш нічого? — здивувалася жінка. — Уже пів року, як твоєї матері не стало.
— Твоя дитина? — кивнула вона на Євочку.
— Так. Моя! — гордо відповіла Анна.
Дівчина, ледь тримаючись на ногах, увійшла у двір. Їй хотілося кричати й плакати від болю. Але на руках була донька. Вона не могла дозволити собі слабкість, адже тепер відповідала не лише за себе. «Нічого, донечко, нас тепер двоє, ми сильні й обов’язково впораємося!» — міцно притиснула малечу до себе.
Минуло десять років. Наближалося Різдво. Анна клопоталася на кухні, а Єва дивилася у вікно на засніжені доріжки в саду…
— Мамусю, а чому в мене немає бабусі? — поцiкавилася Єва. — Мої подружки розповiдали, що на Рiздво ходять до своїх бабусь i дiдусiв. Вони отримують подарунки й завжди бажанi гостi.
— Наша бабуся пiшла з життя задовго до твого народження, — зiтхнула Анна.
— А друга бабуся? — не вгавала дiвчинка.
— Яка ще друга? — здивувалася жiнка.
— У всiх є по двi бабусi, хiба не так? — наполягала Єва.
— До речi, у нас також є бабуся! — раптом згадала Анна. — Давай навiдаємося до неї в гостi, вiдвеземо пирiжкiв. Вона працювала в пологовому будинку, дуже добра й лагiдна.
Наступного дня Анна з донькою вирушили до мiста. Приїхавши до пологового будинку, жiнка попросила покликати Нiну Андрiївну.
— Вона вже давно не працює, — повiдомила медсестра. — Вийшла на пенсiю через стан здоров’я.
— Як же так? Ми приїхали здалеку, щоб побачитися з нею. Чи можете надати її адресу або телефон?
— Це заборонено, — суворо вiдповiла жiнка. — Ви хто їй?
— Я її племiнниця, — збрехала Анна, розумiючи, що чужiй людинi не дадуть таких даних. — Колись була в гостях, але адресу загубила. Дуже вас прошу!
— Будь ласка! Ми хочемо побачити бабусю, — попросила Єва.
— Ну гаразд, — пом’якшала медсестра.
За кiлька хвилин вона повернулася i простягнула папiрець iз адресою.
— Дякую! Передамо їй вiтання! — зрадiла Анна.
Взявши таксi, вони вирушили за вказаною адресою. Анна з хвилюванням пiднiмалася сходами.
«Тiльки б не запiзнитися…» — майнуло в її головi.
Дверi вiдчинилися майже одразу. На порозi стояла Нiна Андрiївна.
— Добрий вечiр! — привiталася Анна.
Старенька уважно розглядала її, намагаючись згадати.
— Анно? — прошепотiла вона.
— Так! А ви зовсiм не змiнилися! — посмiхнулася жiнка. — Це Єва, пам’ятаєте?
— Авжеж! — засмiялася Нiна Андрiївна. — Проходьте, любi!
Невдовзi вони вже сидiли за столом, ведучи душевну бесiду. Єва гралася з кiшкою й дивилася мультфiльми.
— Анночко, залишайтеся у мене. Я зовсiм одна, а ви теж без рiдних…
— Навiть не знаю… Як же мiй дiм? Може, ви до нас? Купимо корову, заведемо господарство. У нас повiтря чисте, поряд рiчка, лiтом така краса! — запропонувала Анна.
— Чому б не спробувати? Завжди мрiяла про город, а про корову й думати боялася! — засмiялася старенька, а в її очах засвiтилася надiя.
— Отже, вирiшено! — зрадiла Анна.
— Бабусю Нiно, ти будеш з нами завжди? — Єва обiйняла стареньку.
— Авжеж, моя люба!
Наступного дня вони вирушили в дорогу. Кожна була щаслива по-своєму. Анна радiла, що тепер вони не самi. Нiна Андрiївна знайшла родину, а Єва вперше вiдчула тепло бабусиних обiймiв…
