Борис прокинувся від холоду. Він лежав, згорнувшись калачиком біля дверей своєї квартири, у роті пересохло, а ще дуже хотілося до вбиральні. Піднімаючись, він смутно згадав події минулої ночі.
— Світлано, відчини! — з відчаєм гримнув ногою по дверях. Хоча знав: не відкриє. І дзвінок, напевно, вже давно вимкнула. От же ж шельма. Подумаєш, зустрівся з друзями… Друзями… Думка, що довго блукала в голові, раптом оформилася в план, і Борис майже бігом попрямував до старого приятеля, однокласника, який завжди його виручав, коли Свєта вирішувала проводити свої «виховні заходи». Востаннє це сталося десь півтора року тому.
Надворі було ще рано. Толян, мабуть, спав, бо двері відкривати не поспішав, змушуючи Бориса переминатися з ноги на ногу. А тітка Маша, скоріш за все, знову подалася на дачу.
Нарешті двері відчинилися, і Борис, буркнувши привітання, кулею проскочив у вбиральню. Вийшовши, він за звичкою попрямував на кухню — і завмер від здивування. Квартира була завалена мотлохом: коробки з-під піци, брудна підлога…
— Толіку, що це за бедлам? Ой, і дасть тобі мати, як повернеться!
— Мами вже рік немає… — тихо промовив Толян.
— Як це немає?… Чому ж ти нічого не сказав… Пробач, Толян, я не знав… Щиро співчуваю, тітку Машу дуже шкода. Що сталося?
— Інсульт. До лікарні прийняли лише з третього разу… там вона і не прийшла до тями…
— Чаю хочеш?
— Краще щось холодне. — Борис пригадав, що раніше у Толіка холодильник завжди ломився від солінь та закруток. Найбільше він любив кизиловий компот. Але, схоже, ті часи минули.
— Можу запропонувати воду. З-під крана, — знизав плечима Толік, загортаючись у старий махровий халат.
— Ладно, давай чай! — зітхнув Борис. — Слухай, можна в тебе переночувати? У ванній?
— Та без проблем. Тільки воду гарячу якраз учора вимкнули.
Льодяний душ миттєво привів Бориса до тями. Його раптом охопило бажання діяти. І хоча вранці він не раз жалкував, що одружений, поглянувши на умови, в яких жив його приятель, видав:
— Одружитися тобі треба, Толян!
— Не. І так нормально.
— Все ще по Лєнці Козловій сохнеш?
Толян удав, що не почув. Лєна Козлова була любов’ю всього його життя. Вона знала це і безсоромно користувалася: то водієм його зробить, то спонсором чергової авантюри, то просто плечем, в яке можна поплакатися, а потім висякатися. Лєну Козлову терпіти не могли всі, хто любив Толіка. Але він її боготворив.
— Бачив я її. Така… ну… прям корова! Три підборіддя! — скривився Боря.
Толян усміхнувся:
— Вона була в мене два тижні тому. Сумніваюся, що за цей час встигла обзавестися трьома підборіддями!
— А… була в тебе. Ну, ти її нарешті того?..
— Перестань, Боря. А то посваримося.
— Та що я сказав? Навіть тітка Маша її не любила. Материнське серце не обдуриш! Живеш, як якийсь пустельник! Не можу дивитися, як ти пропадаєш…
— З чого ти взяв?
— Толік, давай-но я дівчат знайомих покличу, вони тут все приберуть. Потім посидимо. Хороші, практику у нас проходять. Давай, прямо зараз…
— Ні, дякую, Боря. Не треба нікого. Все, мені на роботу. Залишайся, ось ключ. Йтимеш — поклади під килимок.
— Роботу? Сьогодні ж вихідний! — не зрозумів Борис. — Ааа…
Згадав, що Толян працював водієм.
Щойно двері зачинилися, Боря схопився за телефон. Але дівчат кликати передумав, бо придумав дещо краще.
Близько восьмої вечора Толян повернувся додому. Ще внизу він відчув апетитний аромат домашньої їжі, який тягнувся з його квартири.
Всередині все сяяло чистотою. На кухні метушилися дві жінки. Одну з них Толік впізнав — Свєта, дружина Бориса. Він її не бачив кілька років, бо друг зазвичай приходив до нього, коли вона не пускала його додому.
— Ой, Толік! — вигукнула вона. — А ми вже все приготували! Познайомся, це Женя!
Жені було близько тридцяти. Вона була… звичайною. І в цьому разюче відрізнялася від Лєни Козлової.
— Приємно познайомитися, — сказала вона й опустила очі.
З першого погляду їй зовсім не сподобався цей незграбний, трохи повний чоловік, і вона пошкодувала, що погодилася прийти.
Запала незручна тиша.
— Ну, я, мабуть, піду! — спохопилася Женя й рушила до передпокою, але Борис загородив їй вихід.
— Куди? Толян, не стій як бовдур! Дівчина просто соромиться! Вони зі Свєткою три години все готували!
Толян почервонів, мов рак. Йому було соромно. Він розумів, що друзі хотіли як краще, але найбільше на світі зараз бажав зупинити цей цирк.
— Я проведу вас! — гукнув він Жені. І, відштовхнувши Бориса, допоміг їй накинути плащ.
На вулиці Толян, подолавши незручність, мовив:
— Вибачте Бориса, він щось собі надумав…
— Та я розумію. Свєта теж хотіла як краще.
— Вас підвезти?
— Ні, прогуляюся. Тут недалеко.
— Тоді я проведу.
Під час прогулянки Толік дізнався, що Женя захоплюється вирощуванням орхідей.
— Як Ніро Вульф у детективах цього… ну…
— Рекса Стаута! — засміялася Женя. — Точно!
Толян усміхнувся. Дівчина більше не здавалася йому такою вже звичайною…
Анатолій усміхнувся. Дівчина вже не здавалася йому звичайною.
За розмовою він і не помітив, як вони дійшли. Вона зупинилася біля під’їзду шістнадцятиповерхового будинку.
— Я вдома. Дякую, що провели, Толю.
— І вам дякую! Навели порядок у холостяцькому барлозі.
— Та що ви! Який же ви старий? — усміхнулася Женя. — До побачення!
Повернувшись додому, Анатолій виявив, що Боря зі Світланою вже пішли. На столі стояла охолола вечеря. Їсти не хотілося. А він же так сумував за домашньою їжею! Але думка про те, що нема з ким розділити цей розкішний прийом, гірчила.
Він довго не міг заснути, згадував сміх Євгенії, милі ямочки на її щоках. Прошкандибав босими ногами на кухню. Проходячи повз передпокій, глянув у дзеркало. Звідти на нього дивився похмурий, неохайний чоловік. Але, з іншого боку, і Женя не красуня… втім… щось у ній є.
Він не шукав зустрічі з нею, але готувався до неї. Як би не втомлювався напередодні, ранок завжди починав із віджимань. Встановив удома турнік. Підтягувався.
Якось йому зателефонував Борис:
— Слухай, у Світлани день народження. Приходь у п’ятницю до сьомої.
Цей дзвінок змусив серце забитися сильніше. Він побачить там Женю! А вона побачить його. Кращу версію, ніж минулого разу.
Він прийшов у зазначений час, виголений і підтягнутий. Вручив Світлані розкішний букет і почав шукати Женю поглядом. Але її не було серед гостей. Коли випили по другій, Борис пішов курити і потягнув за собою Толю.
— Ну ти даєш! Гарно виглядаєш! У спортзал записався?
— Та ні, вдома займаюся, — відповів польщений Анатолій.
— Ну, що? Як тобі Маринка? Класна?
— Яка Маринка? — не зрозумів Анатолій.
— Ти що, осліп? Стильна брюнетка, справа від тебе сидить.
— Та що та, у якої нігті, як у Крюгера?
— Сам ти Крюгер! — образився Борис. — Світлана її спеціально для тебе запросила. Зараз танці почнуться, запроси її!
— Та не хочу я танцювати! До речі, а де Женя?
Борис знизав плечима:
— Яка Женя? А, Женька! — Звідки мені знати… Світлана її не покликала, а може, вона сама не змогла прийти. Слухай, не хочеш Маринку, зверни увагу на Таньку. Блондинка, навпроти тебе. Ех, якби не Світлана…
Настрій зіпсувався. Анатолій, незважаючи на вмовляння господарів, зібрався йти, пославшись на невідкладні справи. Ліфт розчинив двері, і він опинився віч-на-віч із Женею.
— Ви вже йдете? — запитала вона з такою печаллю в голосі, що він, набравшись сміливості, сказав:
— Тепер я нікуди не піду!
Вони випили шампанського, потім пішли танцювати. Повільні мелодії змінювали запальні ритми, а ці двоє весь вечір танцювали свій повільний танець. Здавалося, що решта гостей просто зникли для них.
— Якось це навіть неввічливо! — образилася Світлана. — День народження ж у мене!
— Все нормально, Світлано. Все нормально! — обійняв її чоловік. — Згадай нас у вісімнадцять… так от, у них це просто відкладений старт.
— Може, втечемо звідси? — прошепотів Анатолій Євгенії.
— Втечемо! — відгукнулася та, і на її щоках з’явилися ті самі ямочки, які він згадував увесь цей час.
…
Лена Козлова зібралася їхати до Італії на запрошення нового потенційного нареченого. Відповідь на питання, хто ж доглядатиме за квітами та годуватиме рибок, була очевидною: звісно, її вірний лицар — Толик. Залишалося завезти йому ключі. Вона хотіла припаркувати авто біля знайомого під’їзду, але там стояв весільний лімузин.
«Чорт би тебе побрав!» — вилаялась вона і припаркувалася біля смітників — більше не було місця. Вона наближалася до під’їзду, коли звідти вийшов сяючий наречений у супроводі шафера — Бориса. З ними були і святково одягнені гості, деяких вона знала ще зі школи.
Анатолій її не помітив і збирався сідати в авто, коли вона окликнула його. Борис, побачивши Козлову, спохмурнів, його кулаки стиснулися. Гості стихли, усі дивилися на ефектну красуню, яка владно кивнула Анатолію.
— Все нормально! — махнув рукою наречений. — Борю, розсаджуйтеся, я зараз!
Він підійшов до Єлени. Вона щось тихо йому говорила, на її обличчі було зле вираз, наче у розпещеної дитини, у якої забирають улюблену іграшку. Потім вона скривилася і навіть пустила сльозу.
Анатолій доторкнувся до її плеча, щось коротко сказав і, не озираючись, пішов до гостей.
— Ти про це ще пошкодуєш! — крикнула вона йому вслід.
— Все, друзі! — усміхаючись, сказав Анатолій, сідаючи в лімузин. — Пора за нареченою!
— Йес! — смикнув уявний стоп-кран Борис. І, поки ніхто не бачив, показав Козловій середній палець.
