Віддала бездомному старе пальто покійного чоловіка. Вранці він повернувся, впав мені в ноги й простягнув ключі від банківської комірки…

— Таким, як він, тепло не потрібне, Лєно, йому там не дме, а живим гроші потрібні.

Галина смикнула вузьким плечем, ніби струшуючи з рукава неіснуючу порошинку. Вона стояла посеред спальні, мов полководець на руїнах здобутої фортеці, стискаючи величезний чорний пакет.

Я сиділа на краю розібраного ліжка й мовчки спостерігала, як сестра мого чоловіка по-господарськи нишпорить у шафі.

— Галю, поклади на місце, це його улюблене.

— Було улюблене, стало пилозбірником. — Зовиця з тріском зірвала з вішака важке драпане пальто. — Ти подивись, міль уже снідати збирається!

У кімнаті стояв важкий запах нафталіну, який перебивали різкі, солодкі парфуми Галини. Цей нав’язливий аромат витісняв усе — навіть рідний запах тютюну, що ще жив у складках Андрієвого одягу.

— За нього тисячі три дадуть, якщо в хімчистку здати, хоча ні, комір засалений. Утиль йому.

— Я сказала — не чіпай.

Галина завмерла й повільно повернулася всім корпусом. У її маленьких очах-намистинках читалося щире, майже дитяче обурення.

— Ти, Лєно, невдячна, я до тебе через усе місто перлася, щоб допомогти цей мотлох розібрати. Ти ж сама, як амеба, будеш тут сидіти й страждати ще рік, а життя йде!

— Я не просила допомоги.

— А хто тебе питатиме? Ти ж без Андрюхи пропадеш, він тебе балував, а я — жінка практична.

Вона рішуче зім’яла пальто, заштовхуючи його в пакет. Тканина глухо зашелестіла, ніби опираючись грубим рукам.

— Коротше, я це виношу, тільки місце займає, дихати легше буде, фен-шуй, чула?

Мене пересмикнуло від її тону. Це було не просто старе пальто — Андрій купив його з першої серйозної премії, страшенно ним пишався, ходив, розправивши плечі, мов адмірал.

— Геть, — сказала я тихо, але так, що в кімнаті повисла важка пауза.

— Що? — Галина вперла руки в боки, пакет із пальтом повис у неї на лікті.

— Геть пішла, і ці ганчірки забери, тільки щоб я тебе сьогодні більше не бачила.

Галина фиркнула, перехопила ношу зручніше, наче це був дохлий пацюк, і потягла до виходу.

— Психована, — кинула вона вже з коридору. — Я ж як краще хочу! Завтра прийду, антресолі перевіримо, там, певно, теж мотлоху повно.

Вхідні двері грюкнули, відрізаючи мене від її писклявого голосу. Я залишилася сама, і в квартирі завис дивний гул, ніби під напругою гули дроти.

Я підійшла до вікна, дивлячись у двір-колодязь із третього поверху. Унизу, біля переповнених баків, Галина бридливо обтрушувала долоні.

Пальто лежало на брудному асфальті, розкинувши рукави, мов людина, що впала долілиць.

До смітника підійшов місцевий «наглядач» — Валера, колоритна особистість із бородою-лопатою й у трьох светрах. Галина щось крикнула йому, вказала пальцем на річ і, цокаючи підборами, поспішила до своєї машини.

Валера обережно підійшов до «здобичі», підняв, оглянув і притис до грудей. Мені стало фізично боляче, але спускатися й відбирати річ у безхатька було б ще принизливіше.

Нехай носить, Андрюха був добрим чоловіком, він би не пошкодував.

Ранок почався не з кави, а з наполегливого, вимогливого дзвінка у двері. Я глянула на годинник — восьма ранку, субота, нормальні люди ще сплять.

Кого там принесло? Невже Галина вирішила розпочати штурм антресолей на світанку, поки я не встигла забарикадуватися?

Я накинула халат і попленталася в передпокій, шаркаючи капцями по паркету. Глянула у вічко — і здивувалася.

Там стояв Валера — причесаний і дивно урочистий. На ньому було те саме драпане пальто Андрія, що сиділо трохи мішкувато, але виглядало охайно.

Я відчинила двері, не знімаючи ланцюжка.

— Господине, — прохрипів Валера голосом, прокуреним, мов старий димар. — Розмова є.

— Валеро? Тобі винести їжі чи грошей?

Він похитав головою, відступив на крок, а тоді раптом опустився навколішки просто на брудний килимок біля порога.

— Прости, матінко! Не з користі ради, а токмо волею пославшей мя… тьху ти, заплутався.

— Встань негайно! — злякалася я. — Ти що надумав?

Він заліз у глибоку кишеню пальта. Тремтячими руками, з чорними смужками в’їденого бруду під нігтями, витяг звідти зв’язку ключів.

Два довгі ключі з химерними борідками й металева бірка з номером.

— Ось, — простягнув він мені, не підводячись із колін. — У підкладці були зашиті, я, грішним ділом, думав, там чекушка схована чи заначка, намацав — метал.

Я дивилася на ті ключі, і в голові крутилася лише одна думка. Віддала безхатченку старе пальто покійного чоловіка, а вранці він повернувся, упав мені в ноги й простягає ключі від банківської комірки.

— Ну, я так думаю, що від комірки чи якогось сейфа, — продовжував бурмотіти Валера. — Розпоров — а тут оце.

Андрій ніколи не мав секретів, ми прожили душа в душу двадцять років. Зарплата — на картку, відпустка — разом, дача — на вихідних, які можуть бути таємниці?

— Дякую, Валеро, — я взяла теплі від чужої руки ключі. — Підіймайся, застудишся на бетоні.

— Я це… подумав… раптом там щось важливе? Документи на квартиру? Чи золото партії?

Валера хихикнув, оголивши рідкі жовті зуби.

— Андрюха ж чоловік серйозний був, поважний, інженер, не міг він просто так залізяки ховати.

У цю мить дзенькнув ліфт, і двері з шумом роз’їхалися. На майданчик випливла Галина з коробкою з-під торта й хижим виразом обличчя.

Побачивши Валеру навколішках і мене з ключами, вона завмерла, мов гончак, що відчув дичину. Її ніс ледь сіпнувся, вловлюючи запах інтриги.

— Це що за цирк? — спитала вона. — Ленка, ти тепер благодійні бали в під’їзді влаштовуєш?

Валера квапливо підвівся, обтрушуючи коліна.

— Доброго дня вам, панночко, а ми тут знахідку обговорюємо.

— Яку ще знахідку? — Галина миттю опинилася поруч і вп’ялася поглядом у ключі в моїй руці. — Це від чого?

— Не твоя справа, — я стиснула кулак так, що ключі врізалися в долоню.

— У сенсі не моя? Андрій — мій брат! Усе, що його — це спадкова маса!

— Галю, пальто ти вчора сама викинула. Це, — я кивнула на Валеру, — він знайшов у пальті, отже, це його або моє, але точно не твоє.

Очі Галини спалахнули хворобливим, гарячковим блиском.

— Ключі від депозитарію, — прошепотіла вона з придихом. — Точно, я в кіно такі бачила!

Фантазія зовиці запрацювала швидше, ніж лічильник у таксі новорічної ночі.

— Ленка! Андрюшка завжди був потайний, я знала! Він напевно відкладав, у них там шабашки були, ліві проєкти!

Вона спробувала вихопити зв’язку, але я різко відсмикнула руку.

— Там гроші! Валюта! Або діаманти! Бабусині сережки, що зникли у вісімдесят п’ятому!

— А ну стояти! — гаркнула я так, що Валера гикнув і притиснувся до стіни. — Це. Мої. Ключі.

— Ми їдемо в банк! — безапеляційно заявила Галина. — Просто зараз! Я, як сестра, маю право бути присутньою при описі!

— Нікуди ми не поїдемо.

— Поїдемо! Або я викличу поліцію, скажу, що ти приховуєш спадщину від прямих родичів!

Валера делікатно кашлянув у кулак.

— Пані, не сваріться, на бірці адресу вибито, це не банк.

Ми з Галиною одночасно втупилися в металеву пластинку. Там справді був вигравіюваний напис: «Вокзальна площа, 1» і номер комірки.

— Це ж вокзал, — розгублено сказала я. — Камери схову.

— Вокзал! — Галина вже тягнула мене за рукав халата. — Ще краще! Там точно валіза з грошима, як у кіно! Збирайся хутко!

Всю дорогу Галина тараторила, не замовкаючи ні на мить. Вона вже встигла подумки купити собі шубу, «Тойоту» і путівку до Туреччини.

Вона розпланувала ремонт у моїй квартирі, назвавши мої шпалери «ганьбою», і навіть великодушно пообіцяла Валері придбати пляшку за чесність. Валера їхав із нами на задньому сидінні, бо Галина наполягла на «свідкові».

Я мовчала й дивилася у вікно на сірі будинки, що миготіли повз. Я думала про Андрія, і серце стискалося в клубок від липкого страху.

Навіщо камера схову? Чому він нічого не сказав? Може, в нього було інше життя, інша родина, діти? Двадцять років шлюбу — невже все це було лише гарною обгорткою?

Ми приїхали на вокзал — до старої будівлі з високими стелями, де в повітрі змішувалися запахи мазуту, смаженої цибулі та далеких мандрів. Знайшли потрібний сектор — комерційні сейфи тривалого зберігання.

Галина тремтіла від нетерпіння, переступаючи з ноги на ногу.

— Відкривай! Давай же! Ну чого ти копаєшся?

Я вставила довгий ключ у замкову щілину. Повернула його, і клацання здалося мені гучним, наче постріл у тиші.

Дверцята рипнули й прочинилися. Усередині не було ані пачок грошей, ані золота, ані пухкого чемодана.

Там лежав товстий, пошарпаний зошит у дерматиновій обкладинці й звичайна картонна папка на зав’язках.

— Що це? — розчаровано протягнула Галина.

Вона безцеремонно відштовхнула мене плечем і вихопила папку.

— Якісь папірці… А де гроші?

Я взяла зошит. На обкладинці почерком Андрія було виведено: «Хроники пикирующего бомбардировщика или Почему моя сестра не должна получить ни копейки».

— Що там написано? — Галина вже розв’язала тасьми папки, і звідти посипалися аркуші.

Це були не гроші. Це були розписки — десятки пожовклих і зовсім свіжих листків.

«Я, Галина Петровна, взяла в долг у брата 50 000 рублей на ремонт… Обязуюсь вернуть…». «Я, Галина Петровна, взяла 30 000 на лечение кота…».

— Це що таке? — Галина зблідла так, що два яскраві плями рум’ян на щоках стали схожі на клоунський грим.

Я відкрила зошит на першій сторінці й почала читати вголос.

«Леночка, любимая. Если ты это читаешь, значит, я уже сыграл в ящик. Прости, что не сказал тебе про эту ячейку, я знал, что ты слишком добрая».

Голос у мене затремтів, але я продовжила.

«Ты бы всё ей простила, а я — нет. Я записывал каждый раз, когда Галка клянчила деньги и «забывала» отдать, она тянула из нас соки все двадцать лет. В этой папке — долговые расписки на общую сумму…»

Я назвала цифру, від якої в мене округлилися очі — це була вартість хорошої квартири.

«Это — твое наследство, или её долг, как посмотришь. P.S. Ключ я зашил в пальто, потому что знал: Галка первым делом полезет выкидывать мои старые вещи, жадность — её второе имя».

Галина стояла, стискаючи папку в руках, і її пальці дрібно тремтіли.

— Це… це підробка! — зірвалася вона на фальцет. — Це він навмисне! Він мене ненавидів!

— Він тебе любив, — тихо відповіла я, відчуваючи, як страх остаточно відпускає. — Він допомагав тобі, а ти просто користувалася.

— Я до суду подам! Строку давності немає! Чи є? — вона судомно перебирала папери. — Це все фільчина грамота!

— Там усе завірено, — спокійно зауважив Валера, заглядаючи через її плече. — Он, печатка нотаріуса на кожній другій. Грамотний чоловік був Андрюха, ґрунтовний.

Галина зім’яла одну з розписок і в люті жбурнула її на брудну підлогу.

— Та подавіться ви! Нічого в мене немає! Я бідна, нещасна жінка!

— Бідна жінка на «Тойоті», — філософськи уточнив Валера.

Я забрала в неї папку й акуратно зібрала розсипані аркуші.

— Знаєш, Галю, — сказала я, і мій голос звучав твердо, як ніколи. — Ти вчора говорила про фен-шуй, про те, що треба звільняти простір.

Я подивилася їй просто в очі.

— Ти була абсолютно права.

— Ленка, ми ж рідня… — Галина різко змінила тон, у голосі з’явилися улесливі, медові нотки. — Ну навіщо нам це все ворушити? Ну брала, ну було таке, часи важкі…

— Ключі від моєї квартири віддай.

— Що?

— Дублікат ключів, який Андрій дав тобі «на всяк випадок». Віддай. Зараз же.

Галина пом’ялася, але полізла в сумочку й жбурнула мені зв’язку.

— На! Подумаєш! Дуже треба до тебе ходити в твою халупу!

Вона розвернулася й побігла до виходу, гучно цокаючи підборами по плитці. Біля скляних дверей зупинилася, обернулася й крикнула на весь зал:

— І пальто дурне! І чоловік твій — скнара!

Ми з Валерою залишилися біля відчиненої комірки. Я притисла зошит до грудей, і мені здалося, що я чую тихий сміх Андрія.

Він усе передбачив, знав, що вона прийде грабувати, і залишив пастку. Навіть звідти він зумів мене захистити, подарувавши найголовніше — правду.

— Ну що, господине, — Валера переминався з ноги на ногу. — Піду я?

— Зачекай.

Я дістала з гаманця всю готівку, що мала при собі. Її було небагато, але на кілька тижнів ситого життя вистачить.

— Тримай, це тобі за чесність. І… дуже тобі дякую.

Валера взяв гроші, глянув на них, потім на мене, і його очі зволожилися.

— Пальто гарне, — сказав він, лагідно погладжуючи лацкан. — Тепле, душу гріє.

— Носи на здоров’я.

Я вийшла надвір і вдихнула на повні груди. Повітря було свіже, морозне, пахло снігом і озоном.

Дихати й справді стало легше, але не тому, що я викинула мотлох, як радила Галина. А тому, що викинула зі свого життя саму Галину.

Я дістала телефон і назавжди заблокувала її номер. Потім зайшла до найближчої кав’ярні, замовила величезний капучино й шматок найдорожчого шоколадного торта.

Життя тривало, і тепер воно піде за моїм сценарієм.

Епілог

Увечері я сиділа на кухні, а на столі лежав зошит Андрія. Я читала його записи — не про борги, а ті, що були між рядків: нотатки про погоду, кумедні випадки на роботі. Це був справжній скарб, значно цінніший за будь-які гроші.

У двері подзвонили. Я не здригнулася, спокійно підвелася, підійшла й подивилася у вічко.

Нікого не було. Лише на ручці висів пластиковий пакет.

Я відчинила двері. У пакеті лежала моя стара мідна турка для кави, яку Галина «позичила» три роки тому, і записка на вирваному аркуші.

«По долгам платить не буду, денег нет, но совесть имею. Подавись своей туркой».

Я всміхнулася, взяла турку, повернулася на кухню й поставила її на плиту.

Запах свіжої кави почав наповнювати квартиру, остаточно витісняючи солодкий дух Галининих парфумів.

Тепер тут пахло лише моїм домом і моїм спокоєм.

lorizone_com