— Таким, як він, тепло не потрібне, Лєно, йому там не дме, а живим гроші потрібні.
Галина смикнула вузьким плечем, ніби струшуючи з рукава неіснуючу порошинку. Вона стояла посеред спальні, мов полководець на руїнах здобутої фортеці, стискаючи величезний чорний пакет.
Я сиділа на краю розібраного ліжка й мовчки спостерігала, як сестра мого чоловіка по-господарськи нишпорить у шафі.
— Галю, поклади на місце, це його улюблене.
— Було улюблене, стало пилозбірником. — Зовиця з тріском зірвала з вішака важке драпане пальто. — Ти подивись, міль уже снідати збирається!
У кімнаті стояв важкий запах нафталіну, який перебивали різкі, солодкі парфуми Галини. Цей нав’язливий аромат витісняв усе — навіть рідний запах тютюну, що ще жив у складках Андрієвого одягу.
— За нього тисячі три дадуть, якщо в хімчистку здати, хоча ні, комір засалений. Утиль йому.
— Я сказала — не чіпай.
Галина завмерла й повільно повернулася всім корпусом. У її маленьких очах-намистинках читалося щире, майже дитяче обурення.
— Ти, Лєно, невдячна, я до тебе через усе місто перлася, щоб допомогти цей мотлох розібрати. Ти ж сама, як амеба, будеш тут сидіти й страждати ще рік, а життя йде!
— Я не просила допомоги.
— А хто тебе питатиме? Ти ж без Андрюхи пропадеш, він тебе балував, а я — жінка практична.
Вона рішуче зім’яла пальто, заштовхуючи його в пакет. Тканина глухо зашелестіла, ніби опираючись грубим рукам.
— Коротше, я це виношу, тільки місце займає, дихати легше буде, фен-шуй, чула?
Мене пересмикнуло від її тону. Це було не просто старе пальто — Андрій купив його з першої серйозної премії, страшенно ним пишався, ходив, розправивши плечі, мов адмірал.
— Геть, — сказала я тихо, але так, що в кімнаті повисла важка пауза.
— Що? — Галина вперла руки в боки, пакет із пальтом повис у неї на лікті.
— Геть пішла, і ці ганчірки забери, тільки щоб я тебе сьогодні більше не бачила.
Галина фиркнула, перехопила ношу зручніше, наче це був дохлий пацюк, і потягла до виходу.
— Психована, — кинула вона вже з коридору. — Я ж як краще хочу! Завтра прийду, антресолі перевіримо, там, певно, теж мотлоху повно.
Вхідні двері грюкнули, відрізаючи мене від її писклявого голосу. Я залишилася сама, і в квартирі завис дивний гул, ніби під напругою гули дроти.
Я підійшла до вікна, дивлячись у двір-колодязь із третього поверху. Унизу, біля переповнених баків, Галина бридливо обтрушувала долоні.
Пальто лежало на брудному асфальті, розкинувши рукави, мов людина, що впала долілиць.
До смітника підійшов місцевий «наглядач» — Валера, колоритна особистість із бородою-лопатою й у трьох светрах. Галина щось крикнула йому, вказала пальцем на річ і, цокаючи підборами, поспішила до своєї машини.
Валера обережно підійшов до «здобичі», підняв, оглянув і притис до грудей. Мені стало фізично боляче, але спускатися й відбирати річ у безхатька було б ще принизливіше.
Нехай носить, Андрюха був добрим чоловіком, він би не пошкодував.
Ранок почався не з кави, а з наполегливого, вимогливого дзвінка у двері. Я глянула на годинник — восьма ранку, субота, нормальні люди ще сплять.
Кого там принесло? Невже Галина вирішила розпочати штурм антресолей на світанку, поки я не встигла забарикадуватися?
Я накинула халат і попленталася в передпокій, шаркаючи капцями по паркету. Глянула у вічко — і здивувалася.
Там стояв Валера — причесаний і дивно урочистий. На ньому було те саме драпане пальто Андрія, що сиділо трохи мішкувато, але виглядало охайно.
Я відчинила двері, не знімаючи ланцюжка.
— Господине, — прохрипів Валера голосом, прокуреним, мов старий димар. — Розмова є.
— Валеро? Тобі винести їжі чи грошей?
Він похитав головою, відступив на крок, а тоді раптом опустився навколішки просто на брудний килимок біля порога.
— Прости, матінко! Не з користі ради, а токмо волею пославшей мя… тьху ти, заплутався.
— Встань негайно! — злякалася я. — Ти що надумав?
Він заліз у глибоку кишеню пальта. Тремтячими руками, з чорними смужками в’їденого бруду під нігтями, витяг звідти зв’язку ключів.
Два довгі ключі з химерними борідками й металева бірка з номером.
— Ось, — простягнув він мені, не підводячись із колін. — У підкладці були зашиті, я, грішним ділом, думав, там чекушка схована чи заначка, намацав — метал.
Я дивилася на ті ключі, і в голові крутилася лише одна думка. Віддала безхатченку старе пальто покійного чоловіка, а вранці він повернувся, упав мені в ноги й простягає ключі від банківської комірки.
— Ну, я так думаю, що від комірки чи якогось сейфа, — продовжував бурмотіти Валера. — Розпоров — а тут оце.
Андрій ніколи не мав секретів, ми прожили душа в душу двадцять років. Зарплата — на картку, відпустка — разом, дача — на вихідних, які можуть бути таємниці?
— Дякую, Валеро, — я взяла теплі від чужої руки ключі. — Підіймайся, застудишся на бетоні.
— Я це… подумав… раптом там щось важливе? Документи на квартиру? Чи золото партії?
Валера хихикнув, оголивши рідкі жовті зуби.
— Андрюха ж чоловік серйозний був, поважний, інженер, не міг він просто так залізяки ховати.
У цю мить дзенькнув ліфт, і двері з шумом роз’їхалися. На майданчик випливла Галина з коробкою з-під торта й хижим виразом обличчя.
Побачивши Валеру навколішках і мене з ключами, вона завмерла, мов гончак, що відчув дичину. Її ніс ледь сіпнувся, вловлюючи запах інтриги.
— Це що за цирк? — спитала вона. — Ленка, ти тепер благодійні бали в під’їзді влаштовуєш?
Валера квапливо підвівся, обтрушуючи коліна.
— Доброго дня вам, панночко, а ми тут знахідку обговорюємо.
— Яку ще знахідку? — Галина миттю опинилася поруч і вп’ялася поглядом у ключі в моїй руці. — Це від чого?
— Не твоя справа, — я стиснула кулак так, що ключі врізалися в долоню.
— У сенсі не моя? Андрій — мій брат! Усе, що його — це спадкова маса!
— Галю, пальто ти вчора сама викинула. Це, — я кивнула на Валеру, — він знайшов у пальті, отже, це його або моє, але точно не твоє.
Очі Галини спалахнули хворобливим, гарячковим блиском.
— Ключі від депозитарію, — прошепотіла вона з придихом. — Точно, я в кіно такі бачила!
Фантазія зовиці запрацювала швидше, ніж лічильник у таксі новорічної ночі.
— Ленка! Андрюшка завжди був потайний, я знала! Він напевно відкладав, у них там шабашки були, ліві проєкти!
Вона спробувала вихопити зв’язку, але я різко відсмикнула руку.
— Там гроші! Валюта! Або діаманти! Бабусині сережки, що зникли у вісімдесят п’ятому!
— А ну стояти! — гаркнула я так, що Валера гикнув і притиснувся до стіни. — Це. Мої. Ключі.
— Ми їдемо в банк! — безапеляційно заявила Галина. — Просто зараз! Я, як сестра, маю право бути присутньою при описі!
— Нікуди ми не поїдемо.
— Поїдемо! Або я викличу поліцію, скажу, що ти приховуєш спадщину від прямих родичів!
Валера делікатно кашлянув у кулак.
— Пані, не сваріться, на бірці адресу вибито, це не банк.
Ми з Галиною одночасно втупилися в металеву пластинку. Там справді був вигравіюваний напис: «Вокзальна площа, 1» і номер комірки.
— Це ж вокзал, — розгублено сказала я. — Камери схову.
— Вокзал! — Галина вже тягнула мене за рукав халата. — Ще краще! Там точно валіза з грошима, як у кіно! Збирайся хутко!
Всю дорогу Галина тараторила, не замовкаючи ні на мить. Вона вже встигла подумки купити собі шубу, «Тойоту» і путівку до Туреччини.
Вона розпланувала ремонт у моїй квартирі, назвавши мої шпалери «ганьбою», і навіть великодушно пообіцяла Валері придбати пляшку за чесність. Валера їхав із нами на задньому сидінні, бо Галина наполягла на «свідкові».
Я мовчала й дивилася у вікно на сірі будинки, що миготіли повз. Я думала про Андрія, і серце стискалося в клубок від липкого страху.
Навіщо камера схову? Чому він нічого не сказав? Може, в нього було інше життя, інша родина, діти? Двадцять років шлюбу — невже все це було лише гарною обгорткою?
Ми приїхали на вокзал — до старої будівлі з високими стелями, де в повітрі змішувалися запахи мазуту, смаженої цибулі та далеких мандрів. Знайшли потрібний сектор — комерційні сейфи тривалого зберігання.
Галина тремтіла від нетерпіння, переступаючи з ноги на ногу.
— Відкривай! Давай же! Ну чого ти копаєшся?
Я вставила довгий ключ у замкову щілину. Повернула його, і клацання здалося мені гучним, наче постріл у тиші.
Дверцята рипнули й прочинилися. Усередині не було ані пачок грошей, ані золота, ані пухкого чемодана.
Там лежав товстий, пошарпаний зошит у дерматиновій обкладинці й звичайна картонна папка на зав’язках.
— Що це? — розчаровано протягнула Галина.
Вона безцеремонно відштовхнула мене плечем і вихопила папку.
— Якісь папірці… А де гроші?
Я взяла зошит. На обкладинці почерком Андрія було виведено: «Хроники пикирующего бомбардировщика или Почему моя сестра не должна получить ни копейки».
— Що там написано? — Галина вже розв’язала тасьми папки, і звідти посипалися аркуші.
Це були не гроші. Це були розписки — десятки пожовклих і зовсім свіжих листків.
«Я, Галина Петровна, взяла в долг у брата 50 000 рублей на ремонт… Обязуюсь вернуть…». «Я, Галина Петровна, взяла 30 000 на лечение кота…».
— Це що таке? — Галина зблідла так, що два яскраві плями рум’ян на щоках стали схожі на клоунський грим.
Я відкрила зошит на першій сторінці й почала читати вголос.
«Леночка, любимая. Если ты это читаешь, значит, я уже сыграл в ящик. Прости, что не сказал тебе про эту ячейку, я знал, что ты слишком добрая».
Голос у мене затремтів, але я продовжила.
«Ты бы всё ей простила, а я — нет. Я записывал каждый раз, когда Галка клянчила деньги и «забывала» отдать, она тянула из нас соки все двадцать лет. В этой папке — долговые расписки на общую сумму…»
Я назвала цифру, від якої в мене округлилися очі — це була вартість хорошої квартири.
«Это — твое наследство, или её долг, как посмотришь. P.S. Ключ я зашил в пальто, потому что знал: Галка первым делом полезет выкидывать мои старые вещи, жадность — её второе имя».
Галина стояла, стискаючи папку в руках, і її пальці дрібно тремтіли.
— Це… це підробка! — зірвалася вона на фальцет. — Це він навмисне! Він мене ненавидів!
— Він тебе любив, — тихо відповіла я, відчуваючи, як страх остаточно відпускає. — Він допомагав тобі, а ти просто користувалася.
— Я до суду подам! Строку давності немає! Чи є? — вона судомно перебирала папери. — Це все фільчина грамота!
— Там усе завірено, — спокійно зауважив Валера, заглядаючи через її плече. — Он, печатка нотаріуса на кожній другій. Грамотний чоловік був Андрюха, ґрунтовний.
Галина зім’яла одну з розписок і в люті жбурнула її на брудну підлогу.
— Та подавіться ви! Нічого в мене немає! Я бідна, нещасна жінка!
— Бідна жінка на «Тойоті», — філософськи уточнив Валера.
Я забрала в неї папку й акуратно зібрала розсипані аркуші.
— Знаєш, Галю, — сказала я, і мій голос звучав твердо, як ніколи. — Ти вчора говорила про фен-шуй, про те, що треба звільняти простір.
Я подивилася їй просто в очі.
— Ти була абсолютно права.
— Ленка, ми ж рідня… — Галина різко змінила тон, у голосі з’явилися улесливі, медові нотки. — Ну навіщо нам це все ворушити? Ну брала, ну було таке, часи важкі…
— Ключі від моєї квартири віддай.
— Що?
— Дублікат ключів, який Андрій дав тобі «на всяк випадок». Віддай. Зараз же.
Галина пом’ялася, але полізла в сумочку й жбурнула мені зв’язку.
— На! Подумаєш! Дуже треба до тебе ходити в твою халупу!
Вона розвернулася й побігла до виходу, гучно цокаючи підборами по плитці. Біля скляних дверей зупинилася, обернулася й крикнула на весь зал:
— І пальто дурне! І чоловік твій — скнара!
Ми з Валерою залишилися біля відчиненої комірки. Я притисла зошит до грудей, і мені здалося, що я чую тихий сміх Андрія.
Він усе передбачив, знав, що вона прийде грабувати, і залишив пастку. Навіть звідти він зумів мене захистити, подарувавши найголовніше — правду.
— Ну що, господине, — Валера переминався з ноги на ногу. — Піду я?
— Зачекай.
Я дістала з гаманця всю готівку, що мала при собі. Її було небагато, але на кілька тижнів ситого життя вистачить.
— Тримай, це тобі за чесність. І… дуже тобі дякую.
Валера взяв гроші, глянув на них, потім на мене, і його очі зволожилися.
— Пальто гарне, — сказав він, лагідно погладжуючи лацкан. — Тепле, душу гріє.
— Носи на здоров’я.
Я вийшла надвір і вдихнула на повні груди. Повітря було свіже, морозне, пахло снігом і озоном.
Дихати й справді стало легше, але не тому, що я викинула мотлох, як радила Галина. А тому, що викинула зі свого життя саму Галину.
Я дістала телефон і назавжди заблокувала її номер. Потім зайшла до найближчої кав’ярні, замовила величезний капучино й шматок найдорожчого шоколадного торта.
Життя тривало, і тепер воно піде за моїм сценарієм.
Епілог
Увечері я сиділа на кухні, а на столі лежав зошит Андрія. Я читала його записи — не про борги, а ті, що були між рядків: нотатки про погоду, кумедні випадки на роботі. Це був справжній скарб, значно цінніший за будь-які гроші.
У двері подзвонили. Я не здригнулася, спокійно підвелася, підійшла й подивилася у вічко.
Нікого не було. Лише на ручці висів пластиковий пакет.
Я відчинила двері. У пакеті лежала моя стара мідна турка для кави, яку Галина «позичила» три роки тому, і записка на вирваному аркуші.
«По долгам платить не буду, денег нет, но совесть имею. Подавись своей туркой».
Я всміхнулася, взяла турку, повернулася на кухню й поставила її на плиту.
Запах свіжої кави почав наповнювати квартиру, остаточно витісняючи солодкий дух Галининих парфумів.
Тепер тут пахло лише моїм домом і моїм спокоєм.
