— Здай їх у дитбудинок і доглядай мене, мені діти не потрібні!
— Ти з глузду з’їхав? Це ж твоя кров, твоє тіло!
Я стояла на порозі, ледве тримаючись на ногах після пологів, зі згортками в руках. У повітрі стояв запах перегару і затхлості. Квартира, яку ми з Сергієм орендували вже третій рік, зустріла мене сирістю — батареї майже не гріли, ніби соромились своєї роботи. Я ступила всередину, і пальці одразу вкрилися крижаним поколюванням.
Мої близнюки — Іванко та Марічка — сопіли тихенько, загорнуті в лікарняні пелюшки. У кутку стояла колиска, яку я колись пофарбувала в ніжно-блакитний колір, вірячи, що в цьому домі буде щастя.
Сергій дивився з-під лоба. Колись у його очах я бачила тепло, а тепер у них була лиш крижана байдужість. І подумати, що ще п’ять років тому він танцював зі мною на сільському святі, сміючись над заїканням старого магнітофона.
— Чуєш, Анько, я хочу, щоб ти тільки мене обслуговувала, — його голос прорізав тишу, як лезо. — Я працюю, мені відпочинок потрібен, а не оці верески… — він махнув головою на дітей, не докінчивши.
Я сіла на єдиний стілець біля столу. Ручка Марічки визирнула з пелюшки — така маленька, прозора, з крихітними нігтиками. Я поправила ковдрочку. Родимки на її зап’ясті складали візерунок, що нагадав мені сузір’я Малої Ведмедиці.
— Це наші діти, Сергію, — прошепотіла я, і власний голос почувся мені ледве чутним.
Він лише хмикнув, відкрив пляшку і сьорбнув просто з горла.
— Це твої діти. Я їх не замовляв.
У грудях щось обірвалося — тоненька нитка, на якій тримались останні надії. Я дивилася на чоловіка, з яким ділила життя, ліжко, хліб — і не впізнавала. А може, вперше бачила справжнього Сергія, без прикрас і мрій.
— Пам’ятаєш, що казала мама? — згадалося мені її лагідне, коли ще була жива: — Ти, доню, — північна. У тобі вогонь, і ним ти зігрієш тих, кого любиш, навіть у лютий мороз.
Я вірила цим словам, коли йшла заміж, коли терпіла п’яні вибрики, коли носила під серцем нове життя.
— Забирайся, — прошепотіла я, глянувши йому прямо у вічі.
— Що?
— Забирайся з нашого дому! — сказала вже голосніше. Діти заворушились від мого голосу.
Сергій розсміявся — грубо, із шипінням.
— Подивися на неї, — буркнув. — З дітлахами своїми розвела тут цирк…
Він рушив до мене, і я, інстинктивно, закрила дітей тілом.
Я підвелась. Ноги трусилися, але всередині підіймалась хвиля сили, якої я не знала в собі. Обхопивши немовлят однією рукою, другою схопила віник і виставила перед собою.
— Геть! — рука тремтіла, та голос був стійким. — Геть звідси, покидьку!
Його щось змусило зупинитися. Він стояв мить, розгублено блимаючи, а потім пробурмотів щось нечітке, плюнув на підлогу й, хитаючись, поплентався до виходу.
— Не виживеш, Анько. Повернешся ще, — кинув на прощання. Двері грюкнули так, що з стелі осипалась побілка.
Я впала на коліна й заридала. Діти, відчувши мою тривогу, теж заплакали — тонко, беззахисно. Я пригорнула їх, і з кожною сльозою з мене йшов страх. Те, що здавалося кінцем, виявилось початком. Початком нашого нового життя — без нього.
Пізніше я дізналась, що тієї ночі Сергій напився до нестями у лісгоспівській їдальні, потім пішов через ліс до брата і… не дійшов. Замерз. Його знайшли мисливці через два дні, припорошеного снігом, із застиглою напівусмішкою на обличчі. Я не плакала на похороні. Усі мої сльози залишилися в тій кімнаті, на підлозі біля крісла, де я вперше набралася відваги сказати: «досить».
Пальці погано згиналися. Щоранку я розминала їх над парою від чайника, перш ніж узятись за шиття. Шість років промайнули, як один довгий і напружений день, поділений на миті щастя: перший зуб Вані, перше слово Маші, перші кроки по скрипучій підлозі нашої кімнати.
— Анно Миколаївно, до середи встигнете з варежками? — Зінаїда Петрівна, завідувачка дитсадком, заглянула в хату з незмінним проханням.
Я кивнула. Знала, що доведеться шити вночі. Але відмовляти було нікуди — кожна копійка важлива. Діти росли, а з ними — і витрати.
— Мамо, сніг іде! — Маша притулилась до вікна носиком, залишаючи візерунки на склі. Її тонкі світлі косички розтріпалися за ніч, але вона була така захоплена, така щира, що серце моє стискалося від ніжності.
— Мамо працює, не заважай, — серйозно озвався Ваня й повернувся до своєї книжки. Йому шість, а мудрості — як у дорослого.
Того року зима була особливо люта. Термометр тижнями не піднімався вище мінус тридцяти. Вікна вкривались інеєм, а дрова зникали зі швидкістю, що лякала.
Я дивилася на своїх дітей і розуміла: ще однієї такої зими ми можемо не витримати.
І тоді, немов почувши мої думки, прийшов лист від тата. Він поїхав на південь ще до мого весілля. Раніше надсилав листівки, а після народження близнюків зв’язок зник. Я перестала відповідати — була втомлена, пригнічена, загублена. Та й він мовчав.
А тепер — конверт із незнайомим штемпелем.
«Анечко, доню, — писав він нерівним почерком. — Прости старого за мовчання. Хворів тяжко, думав — не виберусь. Але живий, хоч і постарів. Тут тепло, є робота, й кімната простора. Приїзди з малими, годі вам мерзнути».
Ту ніч я не спала. Читала лист знову і знову. За вікном виїв вітер, стукаючи в шибки сніговими голками, наче підганяючи моє рішення.
Продати було майже нічого — старенький телевізор, швейну машинку, трохи посуду. Та на квитки вистачило. Ми їхали налегко: дві торби речей та коробка з іграшками.
— Мамо, а бабусину могилку ми кому залишимо? — спитав Ваня, коли востаннє прийшли до цвинтаря.
У грудях стиснулося. Могила мами була єдиним, що тримало мене в тому краю.
Я нахилилася й обережно прибрала сніг з похиленого хреста.
— Бабуся зрозуміє, — прошепотіла, цілуючи холодне фото. — Вона хотіла, щоб ви виросли щасливими.
Потяг ніс нас крізь нескінченну снігову пустелю. Я дивилась у вікно: замерзлі села, дим з димарів, самотні собаки серед заметів.
Це був мій світ — суворий, крижаний, але рідний. І я залишала його, мов пташка, що полишає розорене гніздо, не озираючись.
Південь зустрів запахом моря та квітучих акацій. Було лише березень, а тут уже пригрівало сонце. Діти мружили очі, а я не могла повірити, що це не сон.
На станції нас чекав тато — посивілий, зморшкуватий, але з тими самими ясними очима, що й у моїй пам’яті. Він обійняв мене, потім присів перед онуками.
— От вони які, мої північні, — мовив він з такою ніжністю, що я ледь стрималась, аби не розплакатись.
Кімната, яку він знімав, була світлою, просторою. На столі стояла ваза з мімозами — перші квіти весни, яких я не бачила з дитинства.
— Вчасно приїхали, — сказав тато за вечерею. — Мій сусід, Микола Степанович, якраз бригаду збирає на будівництво. Каже, нічний сторож потрібен — робота не важка, а платять добре.
Я посміхнулася, відчуваючи всередині тепло, яке не мало нічого спільного з кліматом. Вперше за багато років я повірила, що попереду може бути щось більше, ніж виживання.
Миколу я побачила наступного дня — кремезного чоловіка з вітряним обличчям і спокійним поглядом. Він переглянув мої документи, поставив кілька запитань і кивнув:
— Приходьте завтра на восьму вечора, покажу, що й до чого.
Вже на виході обернувся:
— В мене донька — майже ровесниця ваших. Катя. Може, подружаться. І син у мене є — Олексій.
Минуло тридцять років. Я перебираю пожовклі фотографії в старому альбомі. Пальці вже не мерзнуть, як колись — тут, на півдні, навіть у січні тепло. Але іноді вночі мені сниться той північний край — морозний, засніжений, і я прокидаюся з відчуттям інію на віях.
— Мамо, ти не бачила мої конспекти? — у дверях з’являється Ваня. Йому вже тридцять шість, він завідує відділенням у міській лікарні. Високий, з легкою сивиною на скронях — схожий на дідуся, мого батька, який теж рано посивів.
— На кухні, на верхній полиці, — відповідаю з усмішкою. — Ти ж учора їх туди поклав, коли доповідь готував.
Він цілує мене в щоку і хутко зникає. За хвилину чую — вхідні двері грюкнули.
На самому верху альбому — фото Маші з випускного. Поруч — кадр, де вона стоїть з учнями, усміхнена, впевнена. Вчителька початкових класів. І в її очах я бачу той самий вогонь, що колись горів і в мені. Вогонь, який не згасає, навіть якщо довго доводилося йти в темряві.
— Аннушко, до обіду в нас гості, — заходить Микола, витираючи руки рушником. Щойно полагодив кран на літній кухні. — Алешка з Настею приїдуть, онучку покажуть.
Я киваю й закриваю альбом. Алеша — син Миколи від першого шлюбу — давно став для мене рідним. Його дружина Настя щойно народила дочку.
Наш будинок… Я досі часом не вірю, що це справді наш. З садом, де абрикоси гнуться під вагою плодів, із верандою, обвитою виноградом, з пічкою, де потріскують дрова — вже не з потреби, а для затишку.
Микола обіймає мене за плечі. Ми познайомилися багато років тому, коли я почала працювати сторожем на будівництві. Він був прорабом, вдівець із маленькою донькою на руках. А ще — сином, трохи старшим.
Спершу нас пов’язувала тільки взаємодопомога: я доглядала за його Катею, він допомагав з ремонтом нашої кімнати. Потім — довгі розмови вечорами, коли діти спали. І нарешті — почуття, в яке я боялася повірити.
— Про що задумалась? — питає він, і в його голосі — все те ж тепло, що й двадцять років тому.
— Про те, як усе могло скластися інакше, — відповідаю тихо.
Він розуміюче киває. Я колись розповіла йому все: про Сергія, його останні слова, про ту першу ніч після пологів у холодній кімнаті.
— Знаєш, — шепочу, заглядаючи йому в очі, — іноді думаю: якби я тоді, з двома немовлятами на руках, дізналася, що чекає мене попереду… Я б не повірила.
Він усміхається й цілує в скроню, де вже сріблиться сивина.
— Вона була сильна, твоя північна версія. Вона вистояла.
За вікном — гуркіт машини. Це Маша з чоловіком. Вони завжди вчасно.
За кілька хвилин у будинку — гамір, сміх, дзенькіт посуду.
— Бабусю, дивись, що я намалювала! — вбігає Полінка, наша семирічна онука, дочка Каті й Вані.
Простягає аркуш: яскраве сонце, будиночок із червоним дахом, сім постатей поруч, що тримаються за руки.
— Це ми всі, — пояснює вона. — Я, мама, тато, ти, дідусь. А ось це, — вказує на маленький кружечок біля однієї з фігур, — це Тьомка. Він ще в животику, але скоро народиться!
Я обіймаю її, вдихаю аромат дитячого волосся — і раптом згадую запах лікарняної пелюшки, в яку були загорнуті мої близнюки тієї першої ночі. Як далеко все це зараз.
За столом — ціла родина. Ваня розповідає про складну операцію. Маша ділиться успіхами своїх учнів. Катя мріє відкрити власну кондитерську. Микола непомітно стискає мою руку.
Я завмираю на ґанку, всотуючи цю мить. Мить, що могла не настати, якби тоді я не зібрала в собі сили й не вигнала його за двері.
— Щаслива, Аннушко? — питає Микола, підійшовши тихенько, як завжди.
Я повертаюся до нього й в голові спливають мамині слова. Ті самі, що гріли мене довгими північними ночами, коли я гойдала дітей і тихо плакала від виснаження:
— Ти північна, Анька. У тобі горить вогонь. Не спалить він — зігріє. І себе, і тих, кого любиш.
— Так, — мій голос тремтить, коли дивлюсь на дітей і внуків, що бігають між грядками, на веранду з банками варення. — Я й мріяти про таке щастя не могла.
І знаєш, — ховаю носа в шорстку тканину його сорочки, — я навіть вдячна тим випробуванням. Не пізнавши гіркоти, не зрозумієш, яка солодка буває радість.
Сонце сідає за море, розливаючи медові й рожеві кольори на все навколо. Вітер приносить запах солі й водоростей, колихає фіранки. Десь грає баян — у Кравцових молодший з армії повернувся.
Микола обіймає мене міцніше.
— Пам’ятаєш, як твій тато дітей розважав?
Я всміхаюся. Він прожив з нами ще сім років.
Сім років радості — бачити, як він грається з онуками, як схвально киває Миколі, коли той лагодить щось у дворі, як нишком змахнув сльозу на нашому весіллі.
— Ти тоді сказав мені: «Анно, я женюся не на обставинах. Я обираю тебе. А обставини… вони змінюються».
Микола сміється й цілує мене — так само ніжно, як того дня, коли ми обмінялися обручками в маленькому приморському РАЦСі.
— Підемо до них? — киваю в бік сім’ї, що вже зібралася за літнім столом.
— Підемо, — відповідає він. — Ваня обіцяв розповісти, як його пацієнтка в дев’яносто років вирішила стрибнути з парашутом.
Ми йдемо по гравійній доріжці, сплівши руки, як закохані підлітки.
І раптом я розумію — моє життя, як ця доріжка: то в’ється поміж каміння минулого, то обривається над прірвою, то раптом виводить на сонячний пагорб.
Але тим, хто не злякався, не звернув назад — завжди дарується гол
