— «Віддай мені всі подарунки — ти їх не заслуговуєш!» — кричав колишній, але почув зовсім неочікувану відповідь…
— «Поверни мені все, що я тобі дарував!» — гучно заявив Сергій, увірвавшись у кімнату.
— «Що?!» — здивовано перепитала Катя, підхопившись зі старого крісла. Вона щойно повернулася з пробіжки, була в спортивних легінсах і легкій кофті, вигляд мала трохи втомлений.
Сергій похмуро схрестив руки на грудях. У його голосі відчувалась явна злість:
— «Я сказав — поверни все, що я тобі подарував. Ти цього не варта».
Катя розгубилася. Ще нещодавно вони з Сергієм здавались ідеальною парою — принаймні, так думали всі навколо. Їхня історія почалась два роки тому в затишному барі, куди вона зайшла після занять в університеті. Тоді Катя була студенткою третього курсу факультету культури, мріяла про літературну кар’єру та писала свої перші оповідання. Сергій працював айтішником у великій компанії, носив дорогий годинник і виглядав упевненим у собі.
— «Дивно, що ми раніше не перетинались», — усміхався він, розливаючи сидр того вечора, коли вони познайомилися.
— «Не знаю, зазвичай я сюди не заходжу. Подруга витягла… але вона вже пішла», — зізналась Катя.
Їхні розмови тоді здавалися легкими й захопливими — від новинок у літературі до політики. Сергій вражав її уважністю й упевненістю. Катя відчувала, як його внутрішня сила водночас приваблює і трохи лякає.
Зустрічались вони без особливих планів. Сергій казав, що втомився від порожніх романів, а Катя просто насолоджувалась спілкуванням. Він водив її в кафе, іноді робив милі сюрпризи — наприклад, футболки з принтами улюблених книжок. Одного разу подарував рідкісне видання віршів Цвєтаєвої — і Катя подумала, що він неймовірно добре її розуміє.
Сергій вважав себе старшим і мудрішим, тому постійно повторював, що має «піклуватися про неї». Каті це здавалося милим. Він давав їй гроші на таксі, купував дорогу одежу — «на свій смак». З часом вона звикла до його щедрості й навіть не задумувалась, що одного дня він може вимагати все назад.
Минув лише місяць після розриву. Катя вважала, що все завершилось мирно. Сергій забрав свої речі, залишив біля її дверей пакет із посудом та дрібницями, які вона колись позичила йому. Але про якісь «подарунки» мови не йшло.
І ось він стоїть перед нею, свердлить поглядом і вимовляє ті самі слова: «Поверни мені всі подарунки — ти їх не заслуговуєш!»
— «Сергію, давай спокійно», — намагалася його втихомирити Катя. — «Про що ти? Які ще подарунки? Ти ж сам їх дарував…»
Він гордо підняв підборіддя:
— «Так, дарував. Але тоді я вірив, що між нами справжній зв’язок. А тепер… Я дізнався, що ти вже ходиш на побачення!»
Катя не повірила своїм вухам:
— «На побачення?! Звідки в тебе така інформація? І навіть якщо це правда — ми вже не разом. Я маю право жити далі».
— «Авжеж, звичайно», — єхидно кинув Сергій. — «А раз ти вже знайшла заміну — чому б не повернути годинник, який я подарував на річницю? І ще ноутбук, який я оплатив… Пам’ятаєш ту сукню з Італії? І…»
— «Стій», — перебила Катя. — «Ти серйозно зараз? Ти справді вважаєш, що я маю віддати тобі все це тільки тому, що ми більше не пара?!»
Сергій холодно кивнув:
— «Так. Ти їх не заслужила. Ти більше не моя дівчина. А якщо ти будуєш нове життя — то нехай подарунки повертаються до того, хто їх купив».
Катя відвернулась до вікна.
Вона відчула, як її охоплює бажання засміятися, але всередині наростала образа. З одного боку, вона знала: юридично не зобов’язана повертати подарунки. З іншого — перед нею стояв зовсім чужий чоловік, в очах якого палала дитяча образа та егоїзм.
— «Тобто ти вважаєш, що все, що дарував мені, — це не подарунки, а інвестиції? І тепер хочеш усе забрати?» — спитала вона, намагаючись зберігати спокій.
— «Я такого не казав. Але якщо ти вважаєш себе ‘правою’ після наших сварок, то навіщо тобі мої речі? Нехай новий залицяльник купує їх, якщо знайдеться», — додав він з отруйною інтонацією.
Катя відчула, як щоки налилися фарбою від обурення. Було очевидно, що Сергій прийшов, щоб принизити її, змусити відчути провину. Але чому вона повинна виправдовуватися?
— «Новий залицяльник — це не твоя справа, — сказала вона, глибоко вдихнувши. — А щодо подарунків… Ти справді хочеш їх забрати? Добре…»
— «Так, хочу», — повторив він, хоча в його голосі промайнула легка тривога — він явно не очікував, що вона так швидко погодиться.
Поки Катя збиралася з думками, в пам’яті спливли їхні останні спільні дні. Усе почалося з дрібної сварки, коли вона заявила, що збирається на море з подругами. Сергій відповів холодно: «Навіщо тобі ці подруги? Чому ми не можемо відпочити вдвох?» За ніч їхня розмова переросла в серйозний конфлікт, де вони витягли на світ усі накопичені образи. Сергій дорікав їй у тому, що вона мало часу приділяє дому і занадто зайнята своїми мріями. Катя ж звинувачувала його в контролі та неповазі до її особистого простору.
Скандал продовжився. Сергій дозволив собі принизливі коментарі щодо її освіти, а Катя у відповідь заявила: «Твій характер став нестерпним. Я йду». Розійшлися вони того ж дня, домовившись «залишитися друзями», але на практиці все пішло зовсім інакше.
Катя поглянула на Сергія. Він відкинув волосся назад і нервово скривив губи:
— «Ну, ти принесеш усе чи мені самому ритися по твоїй квартирі?»
— «Ритися не будеш», — різко кинула Катя. — «Сиди на дивані, якщо хочеш. Я все зберу».
Вона зайшла до кімнати, увімкнула світло і озирнулася. «Що він мені дарував?» — подумала вона. Годинник лежав у шкатулці, ноутбук стояв на столі, сукня висіла в шафі, браслет спочивав у коробочці… А ще кросівки, сумка, безліч інших речей. «Гаразд, буде тобі сюрприз», — вирішила Катя.
Кладучи подарунки в пакет, вона відчувала одночасно образу і задоволення. Їй не хотілося зберігати ці речі як нагадування про Сергія. «Забирай, якщо так потрібно. Без них я впораюся», — сказала вона собі.
Коли Катя винесла важкий пакет, Сергій лише кинув погляд:
— «Це все?»
— «Можливо, ні, але почнемо з цього», — відповіла вона.
Сергій почав перебирати вміст пакета, ніби ревізор. Спочатку дістав сукню, оглянув ярлик і хмикнув:
— «Сумніваюся, що ти її хоч раз одягала. Гаразд, поперу, може, продам».
Катя мовчала, спостерігаючи за цією сценою. Потім він витягнув сумку, браслет… Нарешті, дійшов до ноутбука, акуратно упакованого в чорний чохол.
— «Це точно моє. Я за нього платив. Як і домовлялися: поверни».
Катя кивнула, зберігаючи спокій. Але всередині звучало питання: «Чому він такий дріб’язковий? Хіба лише через бажання помститися?»
На самому дні пакета лежав годинник — той самий, з гравіюванням: «З коханою Катею – разом назавжди». Сергій взяв його в руки, прочитав напис. На мить в очах промайнула туга, але тут же змінилася презирством.
— «Теж моє. Гравіювання тепер ні до чого», — холодно промовив він. — «Що ще залишилося?»
— «Здається, все», — байдуже відповіла Катя. — «Якщо не рахувати дрібниць: м’яких іграшок, букетів, цукерок… Може, цукерки теж повернути?»
Вона не стримала іронії, але Сергій сприйняв це буквально:
— «Іграшки теж давай. Я їх дарував, коли ми були разом. Отже, вони мої».
Катя зітхнула, відчуваючи суміш сміху і гіркоти. Вона сходила до кімнати і принесла пару плюшевих ведмедиків, які давно припадали пилом на полиці. Поклала їх у пакет.
— «Ну що, задоволений?» — з’їдливо спитав він.
— «Не знаю, це ти чогось добиваєшся», — відповіла вона, насупившись.
Катя згадала браслет-фенечку, який він подарував їй на початку їхніх стосунків. Простий, куплений на вуличному ярмарку. Тоді він здавався таким зворушливим. Вона зберігала його в шкатулці батька, поруч із фотографіями та старими листівками.
«А чому б і ні? Нехай забирає, раз така історія», — подумала вона.
Вона принесла шкатулку, дістала потьмянілу мотузочку з металевою бусиною і кинула її в пакет. Сергій не відразу зрозумів, що це, але потім упізнав. Його брова сіпнулася.
— «Навіть не думав, що ти зберегла це. Але гаразд, раз все одно повертаєш, давай».
Катя помітила в його очах проблиск ностальгії. Можливо, він теж згадав їхні прогулянки набережною, сміх і морозиво з однієї чашки. Але гордість і образа взяли гору.
У цей момент у двері подзвонили. Катя відчинила і побачила подругу Оксану з пакетами продуктів. Вони збиралися готувати піцу і дивитися серіал. Побачивши Сергія з пакетом у руках, Оксана здивувалася:
— «Привіт. Що відбувається?»
— «Колишній прийшов, вимагає повернути подарунки», — знизала плечима Катя.
— «Справді?» — здивувалася Оксана. — «Чоловіче, вам не здається, що це занадто?»
— «Не втручайся», — обірвав її Сергій. — «Я беру тільки своє».
Оксана похитала головою:
— «Катюха, допомогти зібрати коробку з його щедротами? Може, зубні щітки знайдемо?»
Катя пирхнула, а вуха Сергія почервоніли від гніву. Він хотів щось сказати, але передумав.
Нарешті, Катя підійшла до дверей, розчинила їх і подивилася на Сергія байдуже:
— «Ось усе, що ти мені дарував. Якщо знайдеш у шафі авторучку — дай знати, вишлю поштою. Більше нічого немає».
Сергій стиснув пакет, який ось-ось міг розірватися від кількості речей. Він очікував побачити сльози, благання залишити ноутбук чи годинник. Але Катя просто стояла — спокійна, з легким полегшенням у погляді.
— «Ти навіть не намагаєшся сперечатися? Не тримаєшся за це?» — здивовано спитав він.
— «Навіщо? Це твій вибір — вимагати усе назад. А мій — віддати. Я не хочу зберігати спогади про те, ким ти став».
Він помовчав, а потім тихо мовив:
— «А ноутбук тобі ж потрібен для навчання…»
— «Я впораюсь. Зароблю — куплю інший. Свобода цінніша за твої “щедроти”».
Сергій пирхнув:
— «Ну, якщо так… Побачимо, як ти житимеш без усього».
Він розвернувся і рушив вниз по сходах — ліфт як завжди не працював. Катя тихо зачинила за ним двері. Оксана, що стояла з пакетами, відразу підбігла:
— «Ну як ти? Не шкода ноутбук, сукню? Це ж не дешеві речі».
— «Трішки боляче, — зізналась Катя. — Але нехай забирає. Я хочу почати все спочатку, без його контролю. Хай ідуть разом з його самолюбством».
— «Ти крута! Я б, мабуть, влаштувала скандал. А ти — просто відпустила. Це означає, що ти гідна кращого».
Катя сумно усміхнулась:
— «Побачимо. А зараз — ходімо готувати піцу. А якщо й погорюємо, то недовго».
Вони подалися на кухню, і Катя вперше за довгий час відчула дивне полегшення. Ввечері телефон завібрував. Повідомлення від одногрупника: «Слухай, за тиждень творчий вечір. Не допоможеш з оформленням? Кажуть, у тебе чудовий смак». Катя одразу згадала про свою мрію — організовувати літературні події. Нарешті — шанс.
— «Оксан, мене запрошують оформлювати зал до поетичного вечора! Уявляєш?»
— «Та звісно погоджуйся! Це чудова нагода. Нові знайомства, атмосфера…»
Катя зрозуміла: тепер вона вільна. Більше ніхто не скаже їй, як жити.
За кілька днів, купуючи нові кеди в торговому центрі, вона помітила знайому фігуру. Сергій стояв біля вітрини ювелірного магазину разом із вишуканою блондинкою. Вони сміялися, жваво обговорюючи щось. Катя відчула легенький укол: «То це нова обраниця? Цікаво, він їй теж виставлятиме рахунок за подарунки?» — подумала вона з іронією.
Вона хотіла швидко пройти повз, але Сергій її побачив. На мить завмер, тоді відвернувся і повернувся до розмови. Катя зрозуміла, що їй байдуже. Лише спокій і тиха впевненість: «Це все закінчено. І правильно».
Наступного дня зателефонувала мати Сергія — Марина Петрівна, яку Катя завжди поважала за її тепло.
— «Катю, привіт. Пробач, що турбую, але я не розумію, що трапилось… Вчора Сергій прийшов з повним мішком твоїх речей і сказав, що ви розійшлись, і що він «повернув подарунки». Що це означає? Навіщо він привіз їх мені?»
Катя зітхнула:
— «Добрий день, Марино Петрівно. Так, ми розстались. Він захотів, щоб я повернула усе, що дарував. Я зібрала все, як просив. Мабуть, тепер це ваша “спадщина”. Що він з цим робитиме — не знаю. Може, продасть…»
— «Ой, доню, який же він дурень… Пробач. Я намагаюся з ним поговорити, але він впертий. Мені дуже прикро. Ти чудова дівчина. Я тебе полюбила, думала, ви одружитесь…»
Катя відчула сум:
— «Дякую вам за щирість. Але ми з ним різні. Його поведінка… ну, скажімо, не зріла. Можливо, це й на краще. Я не хочу повертатися до того. Все завершено».
— «Я розумію, — лагідно сказала жінка. — Якщо тобі знадобиться допомога, або ти захочеш забрати щось, що не наважилась згадати, — завжди можеш зателефонувати. Я від щирого серця».
Катя подякувала і поклала слухавку. Вона довго дивилась у стіну. Сергію не вистачило дорослості зберегти гідні стосунки. Він обрав шлях дрібної помсти. «Ну і нехай, я не дам цьому зіпсувати моє життя», — твердо подумала вона.
Минув тиждень. Катя повністю занурилась у підготовку поетичного вечора в університеті. Їй довірили декорації та сценарій відкриття. Вона бігала по магазинах за тканиною, домовлялась з художником про банер, підбирала музику. В її серці прокидалась нова енергія. Розрив і історія з “подарунками” очистили її від утоми і постійної напруги, яку вона відчувала поруч із Сергієм.
Захід пройшов на “ура” — і оформлення, і сценарій усім сподобались. Катя знову відчула себе натхненною. Наприкінці до неї підійшов один із запрошених поетів — хлопець на ім’я Гліб:
— «Катя, так? Ідея з ліхтариками на сцені та музичною паузою — просто клас! Ви теж пишете вірші?»
Вона трохи зніяковіла:
— «Іноді щось пробую, але нікому не показую».
— «Шкода. Хотілось би почитати. Якщо надумаєте — ось моя візитка», — сказав він, простягнувши картку.
Катя машинально взяла її й усміхнулась. «Нова глава почалась», — подумала вона.
Наступного ранку пролунав дзвінок у двері. Кур’єр приніс коробку. Всередині — знайомий ноутбук, акуратно покладений у той самий чохол. Поруч — записка: «Забирай. Він мені більше не потрібен. Пиши, що хочеш. Сергій».
Катя лише хитнула головою і сумно всміхнулась: «Або не зміг продати, або мати умовила повернути. Що ж, хай так».
Оксана одразу написала: «Не хочеш користуватись — продай і купи новий. А якщо треба для справи — залишай».
Катя подумала і вирішила: «Буде просто інструментом. Нічого особистого».
Минув місяць. Катя активно включилась в культурні проєкти, пройшла стажування у творчому центрі. Заробила перші гроші — скромні, але власні. Купила собі годинник, нові кеди, записалась на курс з літредагування.
Одного вечора, п’ючи чай із Оксаною у кафе, задзвонив телефон. На екрані — «Сергій». Катя глянула на подругу. Та знизала плечима: «Візьми, раптом щось важливе».
— «Привіт», — сказала Катя.
— «Катю… як ти? Все добре?» — у голосі Сергія вчувався сум.
В її голові знову спливло: «Поверни мені всі подарунки». Але зараз вона відчувала лише легкий жаль.
— «Все добре, Сергію. Я вчуся, працюю. А ти як?»
— «Та нічого особливого… Просто хотів сказати… пробач, якщо зможеш. Я вів себе як ідіот. Не хочу повністю втрачати контакт».
— «Вибачення приймаю. Але минулого не повернути. У кожного — свій шлях», — спокійно відповіла вона.
Він мовчав кілька секунд:
— «Може, колись зустрінемось, як давні знайомі?»
— «Не думаю, що варто. Щасти тобі», — мовила Катя й завершила розмову.
Вона поклала телефон і усміхнулась Оксані. Та зчитала все з її очей:
— «Ну що, чого хотів?»
— «Пробачення. Але я не хочу в минуле. Все закінчено», — тихо відповіла Катя, відчуваючи спокій.
До столу підійшов офіціант, щоб прийняти замовлення на десерт. Катя подумала, що життя йде вперед — і лише вона вирішує, куди саме. І жоден “подарунок” більше не має влади над її майбутнім.
Минуло пів року. Катя закінчила університет, продовжувала працювати в культурному центрі, випустила першу добірку есе в онлайн-журналі. Зняла маленьку затишну квартиру, обставляючи її тим, що обирала сама. Під час переїзду натрапила на шкатулку з фенічкою — ту, що Сергій теж повернув через матір. Усміхнулась, згадавши початок історії.
Та відлуння емоцій швидко згасло. Вона поклала фенічку назад у шкатулку й взялась за книги. «Нехай минуле залишається минулим», — вирішила вона. І десь у глибині серця знала: вона вчинила правильно — віддала все, що просив, але зберегла головне — власну гідність і здатність рухатись далі.
Бо тепер, якщо хтось скаже: «Поверни все, що я тобі подарував», — вона знає відповідь. І цей відповідь — не про речі. А про силу залишатися собою.
