— Заочне? Навіщо тобі? Ти що, збираєшся працювати? — посипались питання від Насті, подруги Елли.
— Так, — зітхнула Елла. — У нас біда. Вітчим помер. Братику лише шість, а мама — інвалід.
— Я пам’ятаю… Ти казала про маму ще торік, — кивнула Настя.
Це була їх перша зустріч після канікул, настав вересень, і вони перейшли на другий курс. Обідали у студентській їдальні, пили чай із булочками.
— Так, нещасний випадок зробив маму недієздатною, а тепер ще й вітчима не стало. Якась низка лиха у нашій родині, — сумно зітхнула Елла.
— Шкода, що ти переводишся. Мені тебе дуже бракуватиме…
— І мені тебе… Але іншого виходу нема. Сьогодні піду в деканат. Треба шукати роботу. Мама не може заробляти, а її пенсії не вистачає, ми не витягнемо.
Настя дивилася на Еллу й помічала, як та подорослішала. Минуле літо змінило її: схудла, обличчя стало різкішим, губи стиснуті, брови насуплені. Вона ніби зібрала в собі всю силу, щоб нести на плечах родину.
Насті було боляче за неї. Ще недавно вони сміялися над дурницями, а тепер життя обірвало веселощі…
Батька свого Елла практично не пам’ятала. Він пішов з родини, коли їй було лише три роки. Зв’язку з донькою не підтримував, хоч аліменти сплачував справно.
Згодом мати вдруге вийшла заміж. Еллі тоді виповнилося дванадцять, і, звісно, їй було непросто прийняти нового чоловіка як батька. Вона жартома називала його «нібито тато».
Та й насправді татові з нього не вийшло. Якось усе не склалося. Незабаром народився Борис — її молодший брат. Мати з чоловіком віддавали йому всю увагу, а Еллу наче відсунули вбік: «вже доросла», «самостійна», «без нагляду обійдеться». Їй не приділяли належної уваги — та вона й не вимагала.
Елла легко вступила до вишу й з головою поринула в навчання. Але після першого курсу вітчим трагічно загинув.
Скорботи вона не відчула — він так і лишився для неї чужим. Проте маму і малого Борю їй було щиро шкода.
— Доню моя, спасибі тобі! Ти нас годуєш, — казала мати, міцно обіймаючи Еллу.
Дівчина не сиділа склавши руки: працювала на повну ставку і паралельно вчилася заочно. Майже всю зарплату передавала матері.
— Заміж і про дітей не думай поки, дочко. Успієш ще, — повчала її мати, коли вони довго розмовляли на кухні за чаєм.
— Я й не збираюсь поки, — з усмішкою відповідала Елла. Їй справді було не до особистого — кожна хвилина була розписана.
Після завершення навчання вона влаштувалась на хорошу роботу. Брала додаткові зміни у вихідні, аби отримати більше. Її старання приносили плоди.
Вера Геннадіївна постійно вихваляла доньку, особливо перед Борисом. Казала: «Ось наша розумничка, гроші в дім несе!» Боря ж усе сприймав як належне. Йому й у голову не спадало, скільки сил віддає Елла.
Час від часу дівчина ловила себе на думці, що мріє про інше життя. Відпочивати, подорожувати, просто почитати книжку без поспіху… Але вона розуміла: сподіватися більше нема на кого.
Стан здоров’я матері погіршувався, хвороб побільшало, ліки коштували недешево. Грошей усе одно не вистачало. Замкнене коло.
Минав час. Борис підріс, закінчив школу, настав час вступати до вишу. Мати звернулась до Елли з проханням:
— Доню, треба Бору підтягнути, без репетиторів не обійтись. Сам бачиш — то дівчата, то гулянки… А якщо не вступить на бюджет — тоді що?
Елла слухала й розуміла: репетитори дешевші, ніж платне навчання. А мати твердо вирішила, що Боря мусить здобути вищу освіту.
На той момент Елла вже жила окремо, орендувала квартиру і потроху відкладала гроші на власне житло. Було нелегко, бо ще ж допомагала матері. Але зціпивши зуби, вона віддала свої невеликі заощадження — на репетиторів.
І не дарма: Борис вступив. Віра Геннадіївна подзвонила дочці, захоплено повідомила новину, подякувала — як завжди. Вона вміла дякувати. І справді раділа успіху сина.
Минув якийсь час. Елла випадково дізналась від самого Бориса, що він уже й підробляє. Розповідав це між іншим, мовляв, заробляє потроху, виходить добре.
Елла тоді зітхнула з полегшенням: нарешті, її обов’язок перед родиною виконано. Вони впораються самі. Але вже наступного дня знову зателефонувала мати:
— Еллочко, у нас борг по комуналці… Я ж купила ліки, одразу дві пачки — по знижці! Безкоштовні не беру, вони мені не підходять. Ти ж знаєш, як мене крутить…
— Мамо, а Боря… Він нічим не допомагає? — прямо запитала Елла. — Ви ж разом живете, це й його обов’язки. Та й гроші має.
— Ой, доню… Це ж його особисті гроші. Як же я з боєм у нього їх заберу? — відповіла мати, й Елла була вражена. — Він же молодий, хай розважається! Он, дівчина з’явилася. Красень у нас виріс!
Елла тут же передзвонила брату. А той спокійно сказав:
— Мама в мене нічого не просить. Отже, їй нічого й не треба.
— Зрозуміло… — з гіркою іронією сказала Елла. — У неї, значить, нічого не треба. Але з мене просить. Бо мої особисті гроші — це «загальні». Як завжди. У нашій родині досі добувач — я.
Борис образився й кинув слухавку.
Пройшло кілька місяців. Елла продовжувала відкладати на квартиру. Вирішила: більше — ні копійки. Інакше ніколи не зможе стати на ноги. Але раптом надійшла звістка: помер її справжній батько.
З батьком вона налагодила стосунки ще у студентські роки. Вони зустрілися, поговорили. Він сказав, що самотній, без родини, шкодує, що не бачив, як донька дорослішала. І вони почали бачитися — хоча б раз на місяць. Кафе, розмови, тепло.
Після його смерті Елла успадкувала однокімнатну квартиру.
— Еллю, — заговорила мати, почувши про спадщину. — То, може, віддай Бору ті гроші, що відкладала на квартиру? Тепер же вони тобі не потрібні!
— Чому це не потрібні?! — здивувалась Елла. — Брат дорослий, йому двадцять три, він самостійний, інститут закінчив!
— Еллю, прошу тебе… — мати заплакала. — Боря привів свою дівчину до нас. Вагітна. Збираються жити у нас. Я вже не витримую, доню. Зовсім з глузду з’їду. Як дитина народиться — я ж не впораюся! А тут така нагода: квартира тобі дісталась безкоштовно, ну віддай йому гроші на перший внесок. Хай бере іпотеку й переїжджає! Прошу!
— Ні, мамо. Ні, — твердо сказала Елла.
— Та що з тобою таке? Як дитина поводишся! — вибухнула мати. — Це ревнощі, так? Ти ревнуєш до Борі? Це по-дитячому! Я ж вас однаково люблю! Віддай йому гроші, будь ласка!
Цього разу Елла вперше в житті не піддалася. І вперше — посварилась із матір’ю. Остаточно.
Минув час. Елла не повернулася до цієї розмови, і, попри образи матері, твердо дотримувалась свого рішення. Жила самостійно, працювала, облаштовувала своє нове житло. І одного дня трапилося диво — вона зустріла Сергія. Спокійного, уважного, доброго чоловіка, який не вимагав від неї нічого, окрім присутності та щирості. Вони закохалися й скоро одружилися. Життя Елли почало налагоджуватись. Мати їй телефонувала, але вже не так часто. Переважно — просити грошей. Елла допомагала час від часу, але більше не дозволяла маніпуляцій.
Борис тим часом так і залишився жити в квартирі з матір’ю. Його дівчина народила, потім вони розписались, але відповідальності не додалось. Пелюшки, дитячі плачі, побут — усе це лягло на плечі Віри Геннадіївни. Вона скаржилася Еллі: мовляв, Боря зайнятий, дружина не справляється, а вона сама вже зовсім без сил. Але просити допомоги в сина — й далі соромилась.
Елла в той час була на третьому місяці вагітності. Коли мати дізналась, замість радості й теплих слів, запитала:
— А ти в декрет підеш? Ти ж мені й далі допомагатимеш?
— Мамо, ми витрачаємось на клініку, ведемо вагітність у платному медцентрі. А потім будуть витрати на дитину. Не думаю, що зможу.
— Платна клініка — це розкіш! — обурилась мати. — А я? Моє здоров’я! Моє життя! Твій чоловік повинен тебе забезпечувати! А хто про мене подбає?
Елла намагалася пояснити, що в неї є молодий, здоровий брат, але мати, здавалося, просто не чула.
— Ну добре, тільки не ображайся, — сказала вона якось — Квартиру я переписала на Борю.
І кинула слухавку.
Елла довго сиділа мовчки. Сльози текли по обличчю, її трясло. Сергій обіймав, заспокоював, мовчки гладив по голові.
Після цього Елла більше не допомагала матері. Її дитина стала для неї головним. Її сім’я. Її вибір.
Минуло кілька років. Елла виховувала сина, була щаслива з чоловіком. А потім випадково дізналась, що Борис із дружиною переїхали до іншого міста. Йому запропонували високооплачувану роботу, і вони поїхали… без дитини.
— Він дуже до бабусі прив’язаний, — сказали. — Йому буде важко, хай поки з нею. Нам там буде не до нього.
І що найдивніше — Віра Геннадіївна чудово справлялась. Гуляла з онуком, водила на гуртки, до школи. Її здоров’я, здавалося, покращало.
Одного разу Елла зателефонувала матері привітати з днем народження. Це був перший дзвінок за довгий час.
— О, Еля! Привіт! — зраділа мати. — У нас все добре. Внучок мій — кровиночка, як же не допомогти! Боря гроші шле регулярно, ще й залишається. Великий начальник став.
Про Еллу мати нічого не спитала. Не поцікавилася ні внуком, ні тим, як вона живе. Розмова обірвалась швидко — онук покликав.
Елла поклала слухавку й довго мовчала. Потім прошепотіла:
— От навіщо я дзвонила?.. Совість? Може, вже досить? У мами — все добре.
— У нас теж все добре, мамочко! — раптом підбіг її син і міцно обійняв. — Тато скоро прийде! Підемо смажити йому картопельку?
— Ти мій хитрун! Це ж ти сам її хочеш, так? — засміялась Елла. — Ну ходімо, посмажимо…
Витерши сльози, вона пішла на кухню. Вперше за багато років — спокійна. Вона нарешті жила для себе. Без провини. Без тягаря. Без обов’язку бути всім за всіх.
