Пішов так, що Смирновою вона перестала бути миттєво. Була понад двадцять років, а тут — і за один день не стала.
— Не хочу, щоб ти носила моє прізвище!
Саме так і сказав Лєні її чоловік. Тепер уже колишній.
Сказав прямо, без натяків і замовчувань.
— А діти? — спитала Лєна.
Діти, звісно, вже дорослі. Давно живуть окремо. Але ж це діти! І прізвище в них батькове. Як заведено.
— Хай самі вирішують! — кинув коротко Лєнін чоловік, підхопив два чемодани, які вона ж йому і зібрала, і зник.
Спершу Лєна добряче поплакала.
А як інакше? Все життя рухнуло! Те, що будувалося роками, вивірялося до дрібниць, було стабільним і впорядкованим… узяло й звалилося. Просто так. На порожньому місці.
Цим «місцем» виявилася секретарка її чоловіка — млосна, вічно сонна чомусь Оленька. Іронія долі полягала в тому, що ця Оленька колись була однокурсницею Лєнчиної доньки Льолечки. Ще на першому курсі дівчат, які носили горде ім’я Ольга, стали називати по-різному, щоб не плутати. Доньку Лєни охрестили Льолею, а іншу — Оленькою.
У Оленьки були блакитні оченята, ніжна шкіра, довгі стрункі ноги — і трішечки розуму. А може, й не трішечки. Його вистачило, щоб зрозуміти: Льолин тато — бізнесмен середньої руки — може дати їй куди краще майбутнє, ніж бабуся, яка виростила її з пелюшок. Жили вони не те щоб погано, але скромно. А бабуся була жінка сувора й внучці прищеплювала ту ж суворість.
— Ти нікому нічого не винна! Лише собі! От про себе й думай! У цьому світі або ти — або тебе! Іншого не дано!
Оленька бабусині уроки засвоїла. Побувавши кілька разів у Льолі вдома та на дачі, зрозуміла: ось воно! Слово «щастя» язик не повертався вимовити — тато Льолі вже немолодий — але для першого шлюбу цілком підійде.
А далі… справа техніки. Гірка сльоза в потрібний момент, тихий шепіт в нічній тиші під квітучими вишнями:
— Та що ви, я не така…
І робота, яку Оленька отримала завдяки Лєні. Мати подруги щиро поспівчувала новині, що бабуся Оленьки захворіла.
Щоправда, Оленька довго не вагалась. Щойно отримала посаду — одразу здала бабусю до пансіонату і змінила номер телефону. Про бабусю забула повністю. Хоча рахунки оплачувала справно — їй зовсім не хотілося, щоб старенька повернулася до своєї квартири. Там уже господарювала Оля зі своїм майбутнім чоловіком.
А Лєна, провівши чоловіка в нове щастя, трохи розгубилася. Як жити далі, коли все звичне, роками налагоджене, летить шкереберть, а ти не розумієш, за що хапатися?! Недивно, що розгубилася.
Але Лєна ніколи не була слабкою. І себе жаліти не звикла. Поплакати трохи — так, можна. А далі — треба думати!
Вона думала-думала — й надумала. Насамперед подзвонила подрузі, яка працювала юристом, і поставила кілька простих запитань.
— Лєнка, ти серйозно?! Ніколи б не подумала! Ти й розлучення?! Несумісно… Та гаразд. Що я? Поохаємо потім. Що тобі потрібно?
Лєна хотіла небагато. Дачу, де все — від будинку до вишень і клумб — було зроблено її руками. І квартиру. Найменшу з усіх, що були у власності з чоловіком.
— Чому найменшу, Лєн?
— А навіщо мені велика? Я тепер одна. Діти мають своє житло. А так, може, він мені дачу віддасть без суперечок. Не хочу, щоб вони там…
— Лєнка, годі! Не роздирай собі душу! Все зробимо! Ти ж мене знаєш!
— Тому й подзвонила. Вєрко, як бути, га? Я ж його любила…
— Ключове слово! Любила! А тепер?
— А тепер — не знаю… Він же зрадив мене!
— Ото ж бо й воно! Не плач, а краще як слід розлютись! Дуже допомагає!
Віра, яка була заміжня тричі — й кожного разу по любові — знала, про що говорить.
— Не можу, Вєр… Він же батько моїх дітей…
— А це тут ні до чого! І що він там казав про прізвище?
— Щоб змінила. Не хоче, щоб я була Смирновою.
— То й не треба! Згадай свою дівочу. Чи вже забула?
— Ні…
Дівоче прізвище в Лєни було красивим. Лебідева.
У школі її називали Лебідонькою — таке прізвисько вона отримала завдяки вчителю літератури, який захоплено вигукував:
— Лєночко, ти не просто йдеш по коридору, ти пливеш, мов лебідка з казки!
Лена була солісткою ансамблю народного танцю, відмінницею та гордістю школи. Мама дуже переживала за доньку, тому, коли Лена сором’язливо прошепотіла їй:
— Здається, я закохалася, мамо… Що мені робити?
Паніка, яка виникла в домі після цього зізнання, швидко зникла, коли батьки познайомилися з її обранцем. Він їм сподобався, і пропозиція руки та серця, зроблена за всіма правилами, була прийнята. Лена, яка навчалася на першому курсі університету, вийшла заміж за коханого. Жених був трохи старший за неї. Медовий місяць, проведений на морському узбережжі, став найкращим часом у їхньому житті.
Через рік Лена стала мамою, і її життя кардинально змінилося. Вона була з тих матерів, які не вміють делегувати свої обов’язки. Донька росла лише на її руках. Взявши академічну відпустку, Лена самостійно доглядала за дитиною, що не могло не вплинути на її стосунки з чоловіком.
— Ти весь час біля колиски, Лено! А мені потрібна дружина! — ображено бурчав чоловік, коли Лена заколисувала примхливу Льолю.
— Вона ж маленька…
— Ну і що?! Знав би, що так буде — почекав би з дитиною.
Образа… Колюча, небажана, темна. Лена жила з нею, але намагалася переконати себе, що це наслідки пологів і результат її нового статусу — матері. Вона хвилюється за дитину, а чоловік цього хвилювання не розуміє і не хоче розуміти.
— Давай відвеземо її до бабусь на кілька днів. Усі так роблять! — просив Лену чоловік, коли Льоля трохи підросла.
— Ні! Це моя дитина і моя відповідальність! — Лена була категорична.
Не те щоб вона не довіряла мамі чи свекрусі, але звикла нести відповідальність за свої дії сама і не хотіла перекладати її на когось іншого.
Трохи легше стало лише після того, як вона якось заснула в кріслі з дочкою на руках. Чоловік розбудив її, повернувшись з роботи:
— Лено! Ти що! А якби ти впустила дитину?!
Тільки тоді Лена зрозуміла, що їй також потрібен відпочинок. Поступово вона навчилася правильно розподіляти свій час і на радість бабусям дозволила їм піклуватися про внучку. А сама повернулася до навчання.
З сином подібних проблем уже не було. Лена зрозуміла, чого від неї хоче чоловік, і намагалася приділяти йому стільки часу, щоб скарг більше не було.
Але щось уже зламалося в їхніх стосунках. Лена не розуміла, що саме, але відчувала якусь напругу і невдоволення з боку чоловіка.
Кожен, хто потрапляв до їхнього дому, дивувався тому, наскільки в ньому затишно і добре. Лена була чудовою господинею. Вона любила готувати і вміла це робити. Її хвалили друзі, яких вони з чоловіком запрошували до свого дому, і були вдячні за гостинність.
Але чоловікові Лени цього було мало.
— Лено, що ти носишся, як ужалена? У нас вічно повний дім гостей! Може, варто трохи зменшити запал? Гостинність — це прекрасно! Але я вже не пам’ятаю, коли ми проводили вихідні удвох! Просто ти і я!
— Але…
— Я хочу вихідні удвох! І без дітей! Це зрозуміло?
— Так…
Вихідні, яких вимагав чоловік, звісно, організовувалися Леною, але вона терпіти не могла проводити час з чоловіком таким чином. Їм не було про що говорити, діти не об’єднували їх, радували в ці дні бабусь, і все зводилося до того, що Лена бралася за свої справи, чоловік — за свої, і вони розбігалися по кімнатах, зрідка перекрикуючись у порожньому домі.
У який момент Лена зрозуміла, що те, що відбувається — це погано? Вона не відповіла б, якби її хтось про це запитав. Діти росли, щось у житті змінювалося, і вона просто прийняла те, що відбувається, як даність.
У неї є сім’я? Прекрасно! Потрібно зробити так, щоб сім’я була щаслива! Щоб усім було тепло, добре і ситно. А інше… А, що інше? Усі так живуть! Вона не перша і не остання. Африканські пристрасті вирують далеко не у всіх, а їй і зовсім достатньо «суботи» раз на два тижні. В інший час сил на втіхи все одно не залишається. Та й чоловік, схоже, звик і змирився. Теж багато працює.
То навіщо ускладнювати?! Адже є сім’я…
До того часу, як діти стали повнолітніми, Лена з чоловіком уже досить тривалий час жили просто як сусіди. Їм було добре і комфортно один з одним. Вона знала, які сорочки він любить і що віддає перевагу на сніданок у понеділок. А він дарував їй квіти по п’ятницях і купував дорогі подарунки до свят, попередньо погоджуючи їх. Усі були задоволені.
Але це виявилося лише ілюзією. Те, що Лена приймала за істину, було міражем.
Дачу після розлучення вона отримала. Як і все те, чого хотіла. Чоловік не став сперечатися, хоча сонна Оленька несподівано для всіх оживилася і спробувала втрутитися в поділ сімейних активів.
Її швидко і жорстко осадили:
— Не твого розуму справа, мила! — відрізав уже колишній чоловік Лени. — Не суй свій чарівний носик, куди не треба.
— Але, пусю! Як же не треба?! А квартира? А діаманти?
— Я куплю тобі інші!
– Але я хочу саме ці! – вередувала Оленька, надувши губки.
– Передумаєш.
Насправді жодних фамільних коштовностей у Олени ніколи й не було. Тільки простенькі сережки та обручка, подаровані чоловіком до якихось іменин. А ще – побутова техніка, яку вона оновлювала до свят, нове авто або квартира, яку отримувала у подарунок і тут же оформлювала на дітей, щойно у її чоловіка з’являлись на це можливості.
– А її салон? – знову в’їдливо заїкнулася Оленька, дізнавшись, що Олена виставила на продаж свій салон краси, відкритий колись разом із чоловіком.
– Оленько, займися чимось корисним, люба. Хіба тобі не слід зараз більше відпочивати? – з трудом стримував роздратування колишній чоловік Олени.
– А навіщо?
– Ти ж чекаєш нашу дитину! Чи вже забула?
– Ах, оце! Ні, що ти! Я пам’ятаю! – личко Оленьки потемніло, мов дощова хмара. – А ти, значить, хочеш залишити мою дитину ні з чим? Твої ж діти вже дорослі! Чому моя дитина має чимось поступатися?!
Милі сварилися, але Олена про це не знала. Та й не мала вже жодної справи до стосунків колишнього чоловіка.
Ні. Олені було не до того. Їй було просто погано.
Одного дня вона раптом усвідомила: вона залишилася на самоті. Діти мали власне життя – син будував кар’єру, донька чекала дитину. І здавалося, що їм байдуже до мами, яка закрилася на дачі, закинула всі справи і годинами сиділа в кріслі-гойдалці на веранді, вдивляючись у сад, який прощався з осінню.
У її душі крутилася така заметіль, що вона не відчувала холоду, що огортав веранду. Закутавшись у плед, Олена не робила навіть спроб повернутись до хати. Вона залишала пост тільки для того, щоб поставити чайник на плиту — і тут же забути про нього. Свист чайника, тонкий і настирливий, закликав її отямитися, але вона лише тихо підвивала у відповідь, жаліючи своє життя, яке, як їй здавалося, пішло безповоротно.
Кому вона потрібна тепер? Сорокап’ятирічна жінка, самотня, нещасна, трішки повнувата й вже не така приваблива. Вона завжди доглядала за собою, але тепер це здавалося безглуздим. Для кого наряджатися, фарбуватися, підбирати сукні? Навколо — жодної живої душі, окрім двох літніх сусідів, що давно осіли на дачах, та сторожа — дядька Михайла, якого кавалером не назвала б навіть найсміливіша жінка.
Дядько Михайло був суворим, справедливим і відповідальним — у ті дні, коли забував, що він алкоголік. Таких днів на рік було не так уже й багато, але якщо траплялись, то варто було лише попросити, і дача Олени оживала завдяки його старанням. А розрахунок був простий:
– Борщу, Леночко! І пиріжків побільше! Зробиш?
– Та без питань, дядьку Мишо! Спасибі!
– Нема за що, красуне моя! Мені приємно допомогти гарній жінці!
Та коли Олена наступного разу почула ці слова, розплакалася.
– Що з тобою? – стривожено запитав дядько Михайло, якось вранці зайшовши на веранду. Забув одразу про борщ.
– Яка ж з мене краса… Кому вона зараз потрібна? Мене ж чоловік покинув… – неочікувано для себе зізналася сторожу Олена.
– Ну й дурень він! Таку жінку?! Поміняв на когось? Чи просто пішов?
— Поміняяяяв… — тужливо схлипувала Лена, зарившись обличчям у стареньку ватянку, що пахла хвоєю та козою Машкою — гордістю дядька Михайла.
— Удруге дурень! Ти, Ленцю, не рюмсай! Він утратив набагато більше, ніж ти у виграші! — сердито мовив Михайло.
— Та як це? — гикаючи, перепитала Олена, намагаючись зрозуміти, до чого веде дядько.
— Та ти сама прикинь! Хто ти в нас така?
— Ну, жінка…
— От і маєш! А скільки тобі літ?
— Дядю Мишо!
— Та я ж не просто так питаю, а з розрахунком!
— Сорок п’ять…
— О? А я думав, ти молодша! Ну, нехай… — він лукаво усміхнувся, побачивши, як Лена нарешті припинила схлипувати й обережно посміхнулась. — Чула, як кажуть у народі? В сорок п’ять — жінка знову ягідка! А ти чого? Збираєшся зав’януть?! Кинь дурне, Ленцю! Тобі лиш свисни!
— Навіщо?..
— А щоб знову жити! А то ж, мабуть, вирішила — все, життя скінчилось? Так?
— А що мене хорошого чекає? — гірко всміхнулась жінка. — Болі в суглобах і білі тапки?
— Ну-ну, голубонько! Ти знаєш, з ким балакаєш?! Знаєш, скільки мені років?
— Вибачте, дядю Мишо! — схаменулась Лена. — Ляпнула, не подумавши.
— Отож! Думати, дитино, корисно завжди! Навіть коли зовсім не хочеться. Носа витри, оченятам дай перепочити від сліз. Глядиш — і гарнішою станеш!
— А навіщо?
— Та бодай тому, що доля, як треба, і за пічкою тебе знайде! А ти ще й прогавиш, поки будеш рюмсати та себе жаліти! Ти ж казала, що донька твоя дитину чекає. Це правда?
— Так…
— І чого ж ти тоді тут сидиш? Чого стогнеш, а не до діла берешся?
— До якого ще діла?
— Ох, Лено, зовсім ти розкисла! — вже з серцем гримнув дядько Михайло. — Скільки я тебе знаю — ти завжди була про дітей! А тепер що? Залишила дівчинку саму і навіть носа не показуєш у місті! А їй зараз якраз мамка потрібна! І сад твій занедбаний! Як Льолька народить — куди їй із немовлям? До мами ж під крильце! Чи вже забула, як це — коли немовля в хаті? А тут така краса, таке роздолля! Колиску он під вишню поставлять, і буде твій онук чи онучка… До речі, хто там?
— Внук…
— Онучок, кажеш? То він тут свіжим повітрям дихатиме, а не міським смородом! Добре це чи ні?
— Добре…
— Та не зовсім! — дядько Михайло ткнув пальцем у бік тієї самої вишні. — Ти давно на неї дивилася?! Лено! Візьми себе в руки та роби щось нарешті! Але…
— Що?
— Спершу — вмийся! — не витримав він і пирснув. — Ніс у тебе червоний, як лампочка! Краса — не передати! Приведи себе до ладу, а я вже допоможу з садом і весняним прибиранням. Зрозуміла?
— Куди вже зрозуміліше… — хлюпнула носом Лена. — Борщу, може, хочеш?
— А коли я відмовлявся?! — підморгнув їй дядько Михайло. — Порадуй дідуся! Зроби милість!
Він покульгав до хвіртки і вже не побачив, як Олена, минаючи гойдалку на веранді, зайшла до хати.
А вже за пів години вона вивела авто з гаража і поїхала на базар. Вперше за кілька місяців…
Борщ був майже готовий, пиріжки доходили в духовці, коли за спиною пролунав ввічливий кашель:
— Вибачте, Олено Петрівно! Я стукав, чесно! Але так смачно пахне — не стримався.
Чоловік у дверях чомусь зовсім не злякав жінку.
— Добрий день! А ви хто?
— Мене Михайло Іванович прислав. Я нещодавно купив тут дачу. Він допомагає мені з господарством, а сьогодні зателефонував і попросив віддячити — вам допомогти. Спину прихопило, а вам, мовляв, дуже потрібна допомога. Відмовити не зміг.
— Он як? — Лена мигцем глянула на себе в дзеркало в простінку. — Що ж, спробуймо. Але спочатку я вас нагодую. А то наварила — а їсти нікому! Дядькові Миші борщ та пиріжки потім віднесу, а ви отримаєте все щойно з печі. Любите борщ?
— Дуже! — незнайомець не став соромитися. — До речі, я Павло.
Так, завдяки дядькові Михайлу, Олена познайомиться зі своїм другим чоловіком. І зрозуміє — сорок п’ять це справді той вік, коли жінка розцвітає по-новому.
Вона вперше відчує себе бажаною, цікавою — і це її щиро вразить. Жити можна не з обов’язку, а тому, що поруч той, із ким добре.
Навіть коли Павло — колишній військовий, що бачив гарячі точки — іноді прокидатиметься з криком, вона знатиме, що робити:
— Тихо, Пашо! Я з тобою.
І цього вистачатиме, аби прогнати темряву і заспокоїти зранену душу.
І будуть теплі вечори, повні сміху й розмов, і малюк онук сопітиме в колисці під вишнею, яку Павло таки впорядкує. А діти, почувши мамине зніяковіле зізнання про нове кохання, тільки усміхнуться:
— Мам, ти що, виправдовуєшся?! Та ти що! Будь щаслива! Ми тільки раді, що ти вже не сама!
І коли прийде час варити компоти, Елена, збираючи вишні, візьме одну ягідку в пальці, усміхнеться по-дитячому, проведе нею по губах і хихикне:
— Ех… Ягідка знову… Дядю Мишо, спасибі тобі!
