Ольга добре знала, що таке злидні. Її батько покинув родину ще давно, коли їй виповнилося лише сім років. Через роки вона часто замислювалася — що ж стало причиною? Можливо, те, що її мати була для батька «помилкою юності». Вони зійшлися, коли їм було по сімнадцять. Літо, пляжі, прогулянки… А восени з’ясувалося, що Тамара вагітна.
Спершу Віктор був у шоку, ніби не міг повірити, що все може закінчитися саме так. Але родичі дівчини, та навіть його власні батьки, натиснули на нього, і в листопаді вони одружилися. Після школи Тамара не стала вчитися далі — потрібно було доглядати за дитиною. Віктор же так і не зміг побудувати якусь кар’єру, та й бажання, схоже, не мав.
Він узяв у батька стареньку «вісімку» і почав працювати таксистом, часто беручи нічні зміни.
— Краще гроші заробляти, все одно твій малюк спати не дає, — казав він дружині.
На їжу грошей вистачало, але з житлом потрібно було щось вирішувати. Тоді Тамара влаштувалася двірником і отримала службову кімнату в гуртожитку. Для здорової жінки така робота могла б навіть бути корисною: свіже повітря, фізична активність… Але щось підірвало здоров’я Тамари. Чи то рання вагітність, чи постійні стреси.
Її організм все більше слабшав: раптові напади безсилля, задишка, серце давало збої. Можливо, якби у неї були гроші на платних лікарів та дорогі ліки, вона змогла б поправити здоров’я. Але в поліклініці призначили лише дешеві препарати.
В цей час Віктор вирішив піти з родини. Він знайшов жінку старшу й заможнішу, а згодом переїхав з нею до Москви, сподіваючись, що там почнеться нове життя.
Тамара ж почувалася дедалі гірше. Вона з останніх сил прибирала двори, посипала доріжки піском, але вдома одразу лягала. Тому шукати Віктора, подавати до суду на аліменти вона не могла.
Маленька Оля рано навчилася дбати про себе і допомагати матері. Вона вміла зробити бутерброди, приготувати суп, прибрати у кімнаті й навіть випрати свої речі.
У школі дівчинці було нелегко. Вона була здібною й старанною. Навіть з математики, що багатьом давалася важко, вона мала лише відмінні оцінки. Оля завжди ділилася своїми знаннями з однокласниками, а її почуття гумору робило спілкування з нею приємним.
Проте у класі знайшлися ті, хто її недолюблював. Вони насміхалися з її одягу, тикали пальцем на латки на колготках, жартували про її старенькі черевики.
— Я знаю, чому Кузнецова так старається, — одного разу сказала одна з дівчат, — Вона хоче когось підчепити. Може, завдання за нього вирішуватиме, а він за це колись одружиться з нею. Бо кому ще потрібна така злидарка?
Ці слова почула класна керівниця й вирішила втрутитися…
Вона відчитала насмішницю і намагалася заспокоїти Олю, яка розплакалася від образи. Тетяна Василівна завжди намагалася допомогти дівчинці, як тільки могла. Вона домоглася для Олі безкоштовного харчування, неодноразово просила на батьківських зборах звільнити сім’ю Кузнєцових від обов’язкових внесків «на потреби класу».
Проте, у наш час рідко хто думає про когось, окрім себе.
— А чому ми повинні платити за чужу дитину? — знизували плечима доглянуті матусі, що кожного ранку привозили своїх дітей до школи на дорогих іномарках.
Репутацію Олі остаточно зіпсував один випадок. Тамара Ігорівна натрапила неподалік на справжнє «скарбосміття». Двори були оточені сталінськими будинками, квартири часто купували нові мешканці, які викидали на смітник майно попередніх власників. На цій звалищі можна було знайти майже новий килим, пристойну тумбочку чи книжкові полиці.
Одного разу мати попросила Олю допомогти донести до квартири невеликий столик, і як на біду, це побачила одна з однокласниць. Відтоді Олю не інакше як «прибиральницею зі смітника» не називали.
На уроці сусідка по парті демонстративно підняла руку:
— Можна я пересяду від Кузнєцової? Від неї тхне смітником, мене нудить…
Розгублена вчителька ще не встигла знайти відповідні слова, як Світлана вже збирала речі й пересіла до подружки за іншу парту.
Раптом підвівся Олег Тимофєєв — гарний хлопець, за яким зітхали всі старшокласниці:
— А мені якраз більше подобається на останній парті!
І пересів до Олі. Дівчина ледь не відсахнулася від нього, думаючи, що він задумав якесь нове глузування.
— Тимофєєв, одягни протигаз, — саркастично порадила Світлана.
— Коли до тебе підійду — обов’язково. Ти ж так обливаєшся парфумами, що аж очі сльозяться, — відповів Олег.
Хлопці засміялися. Оля ж намагалася зосередитися на задачі. Їй було важко від думки, що тепер у неї новий сусід по парті.
Олег давно їй подобався, але вона не сміла навіть мріяти про нього. Навпаки, раніше Оля намагалася уникати хлопця, натягувала рукави старої кофтинки, з якої давно виросла, і ховала під парту потерту сумку.
Про те, що її мама багато років хворіє, Оля нікому не розповідала. Вона була впевнена, що ця інформація стане новим приводом для насмішок, а не викличе співчуття.
На перерві Олег досить доброзичливо заговорив з Ольгою, але вона швидко вийшла в коридор.
Так минуло кілька днів. Тепер вранці дівчина збиралася до школи з особливою ретельністю. Їй хотілося хоча б гарніше укладати волосся. Ольга і так допомагала матері, але тепер вирішила ще й мити під’їзд, щоб мати хоч трохи власних грошей і змогти купити собі кілька нових речей.
Водночас вона страшенно боялася, що Олег просто вичікує моменту, коли вона йому довіриться, почне з ним дружньо спілкуватися, а він потім жорстоко з неї посміється — на втіху однокласникам.
Тому, коли одного разу в своєму щоденнику вона знайшла записку, в якій Олег пропонував їй дружбу, Ольга не стільки зраділа, скільки розлютилася.
— Тобі ж, здається, «буксир» не потрібен, сам непогано вчишся. Чого ти до мене причепився?! — вибухнула вона на Тимофєєва. — Прямо як у кіно: «Принц і злидарка».
— Скоріше, історія про зачаровану принцесу, — тихо відповів Олег. — Тебе ніби колись зачарували, і ти не можеш повірити, що насправді ти – прекрасна принцеса.
Ольга аж сіла, кліпаючи очима. Вперше вона замислилася про те, що день, коли вона закінчить школу, вже не за горами. І якщо вона не зробить так, як свого часу її мама, не покине навчання, то її життя може суттєво змінитися. Вона вступить до університету, знайде гарну роботу, зможе допомогти матері, лікувати її.
Через кілька днів Олег, ніби випадково, пішов поруч із Ольгою, коли вони поверталися зі школи, — і провів її до самого дому. По дорозі він розповідав про себе. Його сім’я була дружною і забезпеченою: батьки, він і молодший брат. Мимоволі згадав, що нещодавно вони всі разом відпочивали в Іспанії.
Ольга ще більше відчула, що для такого хлопця вона ніколи не буде «рівнею», і замкнулася в собі. Але Олег не відступав.
Кілька днів поспіль ішов сильний сніг. Тамара Ігорівна разом із донькою виходили у двір о п’ятій ранку, щоб розчищати доріжки. Раптом до них підійшов Олег.
— А я тут собаку вигулюю, — сказав він, показуючи на руду колі, яка супроводжувала його. — Холодно сьогодні, Оль, дай-но лопату, я хоч зігріюсь.
— Якщо тобі холодно — йди додому і пий каву, — огризнулася Ольга.
Олег нічого більше не сказав, лише відібрав у неї лопату. Ольга у відповідь забрала таку ж у матері. І кілька годин молодь разом працювала, вкладаючи всі сили. Дехто з ранніх перехожих навіть звернув на це увагу:
— Молодці, діти! Ось що значить — добре виховання. Не сидите на шиї у батьків, не лінуєтесь.
Наступного ранку Олег прийшов знову.
— А мені, може, приємно чути, коли мене хвалять, — пожартував він. — І взагалі, де моя особиста лопата? Пора вже мати третю…
Також вони пили чай у маленькій «дворницькій». А потім, рум’яні від свіжого повітря, поспішали до школи.
Тепер у Ольги з’явилося більше вільного часу. Вона почала займатися предметом, який їй був найбільше до вподоби – англійською мовою. Здавалося, що чим впевненіше й вільніше вона говоритиме цією, досі чужою для неї мовою, тим швидше наблизиться майбутнє, про яке вона так мріяла. Незабаром Ольга виграла кілька олімпіад поспіль, у тому числі міську. Вона почала відчувати себе впевненіше і навіть погодилася сходити з Олегом у кіно.
Дівчата продовжували насміхатися, але тепер більше – потайки, адже жодного разу не було такого, щоб Олег не заступився за Ольгу. До нього долучилися і його друзі. Було зрозуміло: скажеш щось погане про Кузнєцову – одразу прилетить «відповідь».
Випускні іспити обидва склали на відмінно та подали документи до університету на факультет іноземної філології. Чорна смуга в житті Ольги підійшла до кінця. Закінчивши університет, вона стала дуже затребуваною перекладачкою, співпрацювала з видавництвами. Це був справжній «вищий пілотаж» – перекладати художню літературу з англійської. Олег пішов у бізнес, відкрив туристичне бюро, і його чудове знання мови стало в пригоді. Молодята одружилися одразу після закінчення університету, а у весільну подорож вирушили до Венеції.
Протягом кількох років у їхній родині з’явився достаток. Спершу вони придбали невелику квартиру в гарному районі, потім іншу – трикімнатну, а першу віддали Тамарі Ігорівні. Після кількох курсів лікування у хороших санаторіях жінка ніби скинула десяток років.
У Ольги та Олега підростали донька й син. Але навіть коли вони були маленькими, проблем не виникало. Ольга працювала вдома, а чоловік знайшов помічницю, яка допомагала з господарством.
Перші зустрічі випускників подружжя пропустило, але на круглу дату – п’ятнадцять років – вирішили піти. Спеціально для цього Ольга придбала дуже гарну смарагдову сукню й заздалегідь відвідала свого перукаря.
Зустріч проходила в одному з міських ресторанів. Було трохи дивно бачити солідних чоловіків і вже далеко не юних жінок замість колишніх хлопців та дівчат. Олега впізнали одразу, а Ольгу – лише придивившись.
— Ну, Тимофєєв, ти й вибрав собі діамант… Хто б міг подумати. Ми ж думали, ти просто привів дружину – молоденьку фотомодель, щоб похвалитися, — сказав Олегу один із колишніх однокласників.
Ольга сиділа на іншому кінці столу разом із тими, хто колись змушував її так часто плакати. Вона помітила, як уважно вони роздивляються її, і в цих поглядах змішувалися здивування та неприхована заздрість. Кожна з жінок хоч трохи, але розповіла про своє життя. Воно виявилося непростим для всіх. Одна досі не мала дітей і вже навряд чи їх матиме. Інша нещодавно розлучилася, третя шукала роботу. У тієї самої Свєти, яка багато років тому демонстративно пересіла за іншу парту, чоловіка посадили до в’язниці, і вона залишилася одна з трьома дітьми.
Потім усі їли, пили, згадували минуле… За кілька годин Тимофєєви почали збиратися.
— Чому ж так рано? — здивувалася Свєта.
— У нас донька й син займаються в школі мистецтв, треба їх забрати, — пояснив Олег. — Радий був вас побачити.
Коли вони пішли, хтось почав щось запитувати у Свєти, але вона не одразу змогла відповісти.
