Оля відчинила двері квартири своїм ключем і весело вигукнула з коридору:
— Я вдома.
— Олю, привіт, — чоловік вийшов їй назустріч і взяв пакет із продуктами. — Знову носиш важке? Могла б сказати, що купити.
— Та я так, забігла дорогою, там знижка була на курку. Мабуть, треба ще п’ять штук взяти, заморозити. Її ж можна одразу розділити…
— Тут це… — трохи знітившись, мовив Михайло, — Марія Григорівна хотіла з нами поговорити.
— Щось важливе? Чи ти знову без її відома поличку прибив не там, де треба?
— Ні, нічого я не робив, Олю. Просто сказала, що розмова важлива.
Ольга постукала до матері в кімнату. Нова біла двері навіть не здригнулася під її пальцями.
Несподівано в пам’яті спливли тривожні спогади п’ятнадцятирічної давнини. Двері, що трималася на одній завісі, мати, яка забилася в куток і благала брата не чіпати її… Немов старі чорно-білі кадри пробігли перед очима.
— Ма-а-м, не спиш?
Марія Григорівна не спала. Вона чула, як прийшла дочка, і вже була готова вийти з кімнати. Двері відчинилися, і мати ступила на світло.
Оля побачила почервонілі очі, трохи опухлі повіки і, нахиливши голову, ніби зазираючи в обличчя, схопила її за руки:
— Що сталося?
— Єгор повертається. Термін ув’язнення закінчується. Він телеграму надіслав.
Марія Григорівна нервово торкнулася кишені халата і дістала маленький зім’ятий папірець. Здавалося, вона не випускала цю «новину» з рук і весь час перекручувала її пальцями. Оля простягнула руку й забрала телеграму.
— Уже? — тихо, майже нечутно, промовила Ольга й подивилася на чоловіка.
Михайло тримав на руках трирічного Павлика і не розумів, що відбувається. Через кілька хвилин усі сиділи за кухонним столом, не поспішаючи почати розмову. Мати помітно нервувала, ніби була готова розплакатися, але стримувалася. Оля напружено дивилася в одну точку.
— Доню, вам краще переїхати з нашої квартири. Не зрозуміло, що у нього на думці, стільки років минуло. Я за вас боюся, — мати перевела погляд з доньки на зятя й замовкла.
— То він сидів у тюрмі, а не поїхав на заробітки. Зрозуміло, — Михайло встав і підійшов до вікна.
— Я хотіла тобі розповісти, Мишо, але…
— Але не сказала. І вам дякую, дорога тещо, що прихистили, дах над головою дали.
Зараз найголовніше питання тиснуло на всіх і не давало думати про майбутнє. Воно змушувало дихати частіше:
— Це ж не така страшна таємниця, що брат сидів. Чому ти не розповіла?
— Ми думали, що він не повернеться або залишиться десь там.
— А він узяв і повернувся, — Михайло оглянувся.
Усе, що було в квартирі, без винятку зроблено його руками. Рік за роком він сам робив ремонт. Замінив прогнилу підлогу, штукатурку на стінах, сантехніку, двері. Постійно брав підробітки, щоб родині було краще, а тепер йому пропонували зібрати валізи й піти.
— Так, Мишко, я ж не виганяю вас. Просто боюся. Ти ж бачив, якою була наша квартира раніше. Це він, Єгор, зробив. Коли його «ламало», він трощив усе, до чого торкалися його руки. Міліція його не брала, у лікарні теж відмовляли. Так і жили. Точніше, не жили. Я досі цей нелюдський погляд у снах бачу.
— А якщо він перевиховався? Стільки років минуло. Мамо? Чи ти знала, що він повернеться, і просто чекала?
— А якщо й так, то що? Він мій син. Я вже вирішила. Сама буду з ним жити. Мене не шкода.
— Ма-а-м.
— Тут зі мною він буде під наглядом.
— Малий він чи що, щоб за ним наглядати? Та й тоді не встежили. Мамо, ваш вибір зовсім незрозумілий.
— Образився? — докірливо промовила теща.
— Ні, не образився. Я просто не розумію. Нас троє, а ви обрали сина, який приніс стільки лиха. Вважаєте, що вп’ятьох не уживемося?
— А я, здається, зрозуміла. Тут справа не в тому, що вона боїться за нас. Мама завжди обирала брата, — Ольга підвелася і схрестила руки перед собою.
— Не вигадуй, — незадоволено заперечила мати.
— Я не вигадую, це правда. Єгор від першого шлюбу, а я від другого. Першого чоловіка ти любила, а за другого вийшла, бо важко було ростити сина одній.
— Я вас однаково люблю, — заперечила мати. — Так, мій син оступився, але зараз я про вас думаю.
— Це твоє однакове ставлення я пам’ятаю. Коли я лежала в лікарні, ти поїхала до Єгора, а вже потім до мене.
— До нього треба було у призначений час.
— А до мене? Він і без сигарет би прожив.
Марія Григорівна промовчала.
— Я не хочу їхати з квартири, яку облаштовував своїми руками. Давайте продамо її, в крайньому разі розділимо гроші, і нехай кожен вирішує, як йому жити, сам по собі. І ваш Єгор, і ви, — запропонував Михайло.
В одну мить усе життя тих, хто перебував у цій квартирі, розлетілося, ніби картковий будинок. Оля — зі своєю образою на матір, яка, як виявилося, захищала свого «збившогося з пуття» синочка. Михайло — якому було шкода часу, грошей і сил, витрачених на ремонт квартири. І Марія Григорівна — яка ніяк не могла прийняти залежність сина за хворобу й вважала, що саме синові вона потрібна більше, бо дочка й сама впорається.
— Швидко ти, мамо, забуваєш про добро.
— Я все пам’ятаю, Олю, все. Але він теж мій син, це його дім. Відмовити йому я не можу.
— А мені змогла, — Оля розвернулася і вийшла з кухні.
Вона зачинилася разом із Михайлом та сином у кімнаті. Увімкнувши телевізор, щоб не чути того, що відбувається в квартирі, вони розмовляли між собою.
Марія Григорівна підійшла до вікна, заплющила очі й підняла голову догори.
«Хотіла ж як краще, а донька й зять образилися. У двокімнатній нам усім не розміститися».
Квартиру виставили на продаж уже наступного тижня, інакше ніхто б нікуди не виїхав. Оля з чоловіком та сином запакували свої речі й вирушили до батьків Михайла.
— Вони давно нас до себе кликали, а ми тебе шкодували, думали, як ти без нас, а виходить, тобі й так добре, — сказав Михайло.
— Прощавайте, Маріє Григорівно, — додав він, уклонившись.
Марія Григорівна хотіла обійняти на прощання онука, але Оля не дозволила. Вона відвернулася й вийшла на сходовий майданчик.
Коли двері зачинилися, Марія Григорівна відчула таку порожнечу в серці, що захотілося голосити. Вона кинулася до кухонного вікна й розчахнула його.
— Олю, Михайле, пробачте мене, я не хотіла!
Але чийсь автомобіль, розбуджений грохотом завантаження речей, продовжував настирливо сигналити.
Марія Григорівна хотіла закричати ще раз, але стрималася. Дві сусідки, що гуляли під вікнами, зупинилися й підняли голови.
Хотілося вибігти й зупинити найдорожчих, найрідніших людей. Але не змогла. Ноги стали важкими, як свинець, серце нило, а душа розривалася. Тепер уже було байдуже, приїде Єгор чи ні. Здавалося, його взагалі не існувало.
Наступного дня Марія Григорівна весь час пролежала в ліжку. Встати не було сил. Вона на кілька хвилин заплющила очі й прокинулася від стійкого запаху какао.
Це було те саме какао, яке вона варила в дитинстві, коли Оля ще не народилася. Вона готувала його до приходу Єгора зі школи. Він навчався у другу зміну й повертався пізніше за матір.
Коли вечеря вже була готова, обов’язково лунало дзеленчання дверного дзвінка — це повертався Єгор.
— Як справи у школі?
— Трійка й п’ятірка.
— П’ять із фізкультури?
— Ні, з малювання.
— Чудово, я тобою пишаюся, — говорила мати, цілуючи його в маківку й притискаючи до себе. — Ходімо пити какао.
Єгор посміхався й кидав портфель у передпокої.
Цей період був найщасливішим у житті Марії Григорівни, найрадіснішим. Тоді її перший чоловік ще кохав її, а вона пишалася сином. Зараз їй хотілося знову пережити ті відчуття, але це було неможливо. Натомість вона згадувала момент, коли вперше взяла на руки онука, вдихнула його запах і притиснула до себе. Тоді вона теж була щаслива. Щастя виявилося дуже крихким, з невидимою, тоншою за волосину гранню.
— Маріє Григорівно? — через тиждень задзвонив телефон. Голос на іншому кінці був чітким і поставленим. — Ваш син потрапив у аварію, збив людину. Справа буде відкриватися?
— Яка справа? Яка аварія? — розгублено запитала вона.
— Звичайна аварія. Він сказав, що не хоче до в’язниці, і що ви заплатите.
— Звісно, звісно, не треба його у в’язницю.
— У вас готівка чи переказ?
— Переказ.
— Записуйте номер картки.
— Так, я готова.
— Дев’яносто вісім тисяч коштуватиме моє мовчання.
Марія Григорівна навіть зітхнула з полегшенням. На її рахунку якраз було дев’яносто вісім тисяч п’ятсот чотири гривні.
— Де мій син? Коли його відпустять? — хотіла запитати вона, але в слухавці пролунали короткі гудки.
Минув місяць, коли до Марії Григорівни завітав дільничний. Він довго розпитував про сина, цікавився, чому той не з’являється для відмітки.
Марія Григорівна лише знизувала плечима. Вона розповіла, що їй телефонували й пропонували «закрити справу». Навіть показала номер телефону.
Дільничний пішов, але за два тижні з’явився знову.
— Знайшли. Але вам потрібно буде поїхати на впізнання. Ваш син, як тільки звільнився, поїхав із ще одним звільненим до нього в село. Там між ними сталася сварка, не поділили щось…
Марія Григорівна дивилася на молодого чоловіка абсолютно відстороненим поглядом. Він назвав саме той день, коли вона так чітко відчула запах какао в квартирі.
Коли всі організаційні питання були вирішені, Марія Григорівна зателефонувала доньці. Оля мовчала в слухавку.
— Ти приїдеш? — запитала мати.
— Якщо хочеш. На кладовище не піду.
— Хочу, приїжджай.
— Слухай, а ти вмієш варити какао, як у дитсадку? Павлик просить, а в мене не виходить.
— Навчу, Олю, обов’язково. Ти варитимеш найкраще какао для свого сина. Приїжджай.
