— Вибачайте за мою корівку! Знов жер…е без міри! — Голос Арсенія, зазвичай м’який і впевнений, цього разу пролунав, мов удар батога по обличчю, розірвавши святкову атмосферу на клапті — біль від цього відчув кожен.
Анна завмерла з виделкою в руці, перетворившись на кам’яну статую сорому й невіри. Скибочка шинки, акуратно настромлена на зубці, так і не долетіла до кришталевої тарілки, застигнувши на півдорозі. Вона, така тендітна, ніби виткана з осіннього павутиння, сиділа навпроти свого чоловіка і відчувала, як на неї спрямовуються десятки поглядів — колючих, співчутливих, спантеличених. Її власне тіло раптом стало чужим, важким, а серце підскочило до горла, перекривши подих.
Максим, найкращий друг Арсенія, поперхнувся дорогим шампанським — золотисті бульбашки зашипіли в келиху, ніби розділяючи його обурення. Його дружина Вероніка, що сиділа поруч, відкрила рота ідеальним колом здивування, але жоден звук не зумів прорвати клубок ніяковості, що застряг у горлі. За розкішним столом, який гнувся від страв, запанувала та сама гнітюча тиша, що густіє, немов кисіль, і в якій навіть шелест власних вій здається зрадницьким шумом.
— Арсенію, ти що таке кажеш? — Максим першим наважився порушити мовчанку, його голос пролунав хрипло і невпевнено.
— А що такого? Тепер, виходить, правду казати не можна? — Арсеній із показною легкістю відкинувся на спинку масивного венеціанського стільця, явно задоволений ефектом. Його погляд, що ковзав по гостях, шукав схвалення. — Моя дурненька знову набрала зайвого, соромно з нею людям показуватися! Готує, наче на трьох, а не на гостей.
Анна сиділа, заливаючись палаючим рум’янцем. Але то був не сором — то був жар приниження, що палив зсередини. Гіркі, зрадливі сльози підступили до очей, та вона, як завжди, автоматично втягнула їх назад, змусивши розчинитися в глибині душі. Вона опанувала це вміння за три роки шлюбу. Спочатку плакала в подушку, потім — у ванній, а згодом сльози просто висохли. Який у них сенс, якщо вони лише підживлюють кривдника?
— Та кинь, Арсенію, — невпевнено пробурмотів Сергій із протилежного кінця столу, намагаючись урятувати тонучий вечір. — Анечка в тебе красуня, душу зігріває.
— Красуня? — Арсеній пирхнув, і його сміх пролунав фальшиво, різко, наче скрегіт металу. — Ти її, може, бачив без усіх тих косметичних хитрощів? Зранку, коли проста, сіра? Я, буває, прокинуся — аж здригнуся: хто це тут поряд лежить? Звідки це диво-юдо взялося?
Хтось із гостей нервово, стиха хихикнув, але відразу замовк під суворим поглядом Вероніки. Інші раптово зайнялися своїми тарілками, розглядаючи візерунки з майонезу. І саме в цей момент Анна підвелася. Повільно, ніби уві сні, кожен рух давався з неймовірним зусиллям, наче вона відривала від себе шматки власної гідності.
— Я… до вбиральні, — прошепотіла вона так тихо, що слова ледве долетіли до слухачів, і, не дивлячись ні на кого, вийшла з вітальні, несучи із собою рештки розтоптаної гідності.
— О, образилася! — з удаваною поблажливістю прокоментував Арсеній, розводячи руками. — Нічого, звичне діло. Зараз повернеться, надме губки бантиком і буде мовчати до самого ранку. Жінок, знаєте, треба тримати в їжакових рукавицях, а то розпускаються як пліснява…
Максим дивився на свого друга, з яким пліч-о-пліч пройшов п’ятнадцять років — від безтурботної юності до дорослого, стабільного життя, — і не впізнавав у ньому того чоловіка, якого колись щиро поважав. Арсеній завжди був душею будь-якої компанії — харизматичним, щедрим, дотепним. Коли він одружився з Анною, усі раділи: вона — ніжна, мов порцелянова статуетка, з великими карими очима, у яких тонули небеса; він — вродливий, успішний, впевнений у собі. Здавалося, сама доля поєднала дві половинки.
Але з часом щось надломилося — тихо, непомітно, як тріщина в старовинному дзеркалі. Спочатку з’явилися «невинні жартівливі прізвиська». При друзях Арсеній почав називати дружину «моя дурепа», «телепень», «нездара». Усі посміхалися незручно, списуючи це на дивакуватий подружній гумор. А потім почалося справжнє пекло. Насмішки перетворилися на уїдливі зауваження, а ті — на відверті приниження.
«Гляньте-но, моя свинка знову торт ум’яла!» — кричав він у ресторані, коли Анна несміливо замовляла десерт.
«Вибачайте, друзі, моя напівжива киця готувати не вміє, доведеться терпіти!» — говорив він, презентуючи вечерю, яку Анна готувала весь день.
«Що з неї, безтолкової, взяти? Інститут насилу закінчила, працює за копійки!» — казав він про дівчину з червоним дипломом філолога, улюблену вчительку своїх учнів.
Вероніка, дружина Максима, тихо штовхнула його ліктем:
— Максе, зупини його. Це ж уже нестерпно.
Максим повільно підвівся:
— Я вийду на балкон, треба подихати.
Він знайшов Анну не у ванній, а в розкішній кімнаті з мармуром і дзеркалами. Вона стояла, стискаючи руками край раковини так сильно, що побіліли кісточки пальців, і беззвучно, насухо ридала. Її плечі дрібно тремтіли. Туш потекла чорними доріжками, помада розмазалася. Вона й справді виглядала негарною — зламаною, жалюгідною. Саме такою, якою хотів її бачити Арсеній.
— Аню, ти як? — тихо запитав Максим, боячись налякати її.
Вона здригнулася, різко обернулася і почала судомно витирати сльози, ще більше розмазуючи косметику.
— Все гаразд. Я просто вмиюся й повернуся. Не хвилюйся.
— Скільки ж це можна терпіти? — голос Максима затремтів від жалю та гніву.
— А куди мені йти? — її очі піднялися на нього, повні бездонного розпачу. — У мене ж нічого немає, Максиме. Ні-чо-го. Ця квартира — його. Машини — його. Навіть ця безглузда кофта — його подарунок. Я — вчителька початкових класів, моя зарплата — сміх. Батьки в селі, самі ледве виживають. Повернуся до них — осоромлю маму перед усією округою.
— Сором тут ні до чого! Ти не винна!
— Для них — ще й як! — прошепотіла вона. — Вони ж пишалися, що я за міського вийшла, за багатого! А тепер що скажу? Що мій «золотий» чоловік називає мене коровою перед усіма?
— Він завжди був таким? — запитав Максим.
Анна гірко похитала головою.
— Перший рік — казка. Квіти, подарунки, компліменти. Він носив мене на руках. А потім… почався злам. Спочатку — «неправильно вариш борщ», далі — «вдяглася, як селючка», потім — «нічого не тямиш у бізнесі». І тепер… тепер йому байдуже, при ком принижувати. А вдома…
Вона замовкла, зціпивши губи.
— Вдома що? — лагідно запитав Максим.
— Не б’є. Гірше. Просто не бачить мене. Тижнями мовчить, проходить повз, ніби я — тінь. А потім вибухає через дрібницю — чашку не там поставила, рушник не так повісила. Каже, що я ніщо, що тримає мене з жалю.
— Аню, це ж безглуздя! Ти розумна, гарна, добра…
— Я вже й сама не знаю, яка я, — перебила вона. — Дивлюся в дзеркало і бачу тільки те, що він каже: дурепу, товстуху, потвору. Може, він і має рацію?
І тут із вітальні пролунав вибух сміху Арсенія:
— Уявіть собі, вона в ліжку, мов колода, лежить, наче духу святого чекає!
Анна поблідла, немов її облили крижаною водою. Максим стиснув кулаки.
— Досить. Збирайся. Їдьмо звідси.
— Куди? — розгублено.
— Хоч куди. До батьків, до нас, у готель — неважливо.
— Він не відпустить.
— Це вже не його рішення.
Коли вони повернулися до зали, Арсеній, сп’янілий, розповідав гостям нову «веселу» історію:
— Учора шукала годину окуляри, а вони в неї на лобі були!
— Ми йдемо, — твердо сказав Максим.
— Куди це ви? — насупився Арсеній.
— Я відвожу Анну.
— Вона нікуди не піде! — гаркнув він. — Анно, сідай!
Вона машинально зробила крок, але Максим узяв її за лікоть.
— Йдемо.
— Це моя дружина! — Арсеній підвівся, спотворений люттю.
— Дружина, не рабиня, — спокійно відповів Максим.
— Це сімейне, не твоє діло! Анно, сядь негайно! — його крик змусив задзвеніти люстру.
Анна стояла, скута страхом, але Вероніка підійшла й обійняла її.
— Пішли, ночуватимеш у нас.
— Вона нікуди не піде! — ревів Арсеній.
— Піде, — тихо, але чітко сказала Анна. В її очах більше не було страху.
— Я йду від тебе, Арсенію.
— Ти? І куди ж? У тебе ж нічого немає!
— Є я. І цього достатньо.
— Кому ти потрібна, товстуха, з простацькою мордою?! Я тебе з жалю терпів!
— Дякую, що сказав це вголос, — її голос залишався рівним.
Вона пішла до виходу.
— Стривай! Це через жарти?!
— Це через роки принижень. І я втомилася.
— Але ж я тебе кохаю!
— Ні. Ти любиш відчуття влади. Це різне.
— І що, підеш до корів у село?
— Так. Вони, принаймні, поважатимуть мене більше, ніж ти.
Вона накинула пальто, застібнула кожну гудзик, ніби відсікала минуле.
— Анно, не роби дурниць! — він схопив її за рукав.
— Відпусти. Ти не змінюєшся. Прощавай.
Вона вийшла. Максим і Вероніка — за нею. Арсеній залишився в порожній квартирі.
Він намагався здаватися спокійним перед гостями:
— Повернеться, — хрипко буркнув. — Усі вони такі.
Але Анна не повернулася. Ні наступного дня, ні через місяць.
Він дзвонив, благав, посилав квіти, чекав біля школи. Вона проходила повз — мов крізь тінь. Через три місяці подала на розлучення. Спершу жила у Максима з Веронікою, потім орендувала маленьку кімнатку з потрісканою стелею, але свою. Місце, де її ніхто не називав коровою.
— Як ти? — спитав Максим через пів року.
— Вчуся жити заново, — посміхнулася вона. — Дивитися в дзеркало й не бачити в ньому його слів. Це важко, але я борюся. І перемагаю.
— Арсеній питав про тебе.
— Не треба. Я не хочу знати.
— Кажуть, він змінився.
— Може, й так. Але я теж. І назад не повернуся.
Вона посміхнулася по-справжньому — щиро, спокійно.
Арсеній лишився сам. Зі своїм «гумором», що вже нікого не смішив. Із переконанням, що приниження — це форма любові. Лише тепер він зрозумів, що та, кого називав дурепою, мала силу левиці. І що жодна жінка не стане дзеркалом чоловіка, який бачить у ній лише тінь.
Анна ж змогла. Вчасно. Вона навчилася жити, дихати, любити — себе і життя. І довела: навіть із уламків зневаги можна скласти власне щастя.
