Хочу сьогодні розповісти вам одну історію, яка трапилася не так давно, але яку я, мабуть, не забуду ніколи.
Це історія про те, як іноді один-єдиний вчинок, зроблений з холодною головою, може прозвучати гучніше за найшаленіші крики.
Отже, уявіть собі картину: річний звіт.
Хто з цим стикався, той мене зрозуміє без зайвих слів.
Наш відділ гудів, як розворушений вулик. Цифри, таблиці, акти, звірки… Голова йде обертом, кава ллється літрами, а додому йдеш, коли на вулиці вже давно темно й порожньо, і лише самотні ліхтарі підморгують тобі вслід.
Я в цій конторі, чесне слово, працюю вже майже тридцять років. Прийшла сюди зовсім ще зеленою дівчинкою після інституту, а зараз я — Марина Вікторівна, головний бухгалтер.
Я знаю тут кожен гвинтик, кожну цифру. Пам’ятаю, як ми ще на дерев’яних рахівницях рахували, а потім раділи першим комп’ютерам, які були схожі на величезні незграбні ящики.
І ось тут усе й почалося. Кілька місяців тому до нашого відділу призначили нового керівника (директора) — Кирила Андрійовича.
Хлопчина, двадцяти восьми років, костюм з голочки. В руках завжди стаканчик з модною кавою.
А в лексиконі суцільна «оптимізація», «KPI», «дедлайни» та «діджиталізація».
З першого ж дня він почав дивитися на мене, як на запилений експонат у краєзнавчому музеї. Зневажливо так, з легкою посмішкою.
Особливо його дратували мої акуратні папки з паперовими копіями. Якось він підійшов до мого столу, гидливо тикнув пальцем в одну з них.
— Марина Вікторівна, а що це за архів?
— Це минуле століття! Усе давно має бути в хмарі! І… ваш старий калькулятор давно час на смітник!
Після цього він нахабно хмикнув, задоволений своєю «розумною» промовою.
А я ж, знаєте, вже на цьому собаку з’їла. Знаю, що вся ця розхвалена техніка — річ підступна.
Сьогодні «хмара» є, а завтра сервер завис — і шукай вітру в полі. А папірець є папірець.
Лежить собі в сейфі, й нікуди не дінеться. Але йому, молодому та зухвалому, цього не зрозуміти.
І ось настав пік здачі звіту. Найвідповідальніший момент. Я сиджу вже третій вечір поспіль до дев’ятої.
Очі червоні від напруги, в голові — гул, як на вокзалі. Перевіряю зведений баланс, найвідповідальнішу й найкропіткішу частину.
Одна крихітна помилка — і все, чекай біди: і шалені штрафи, і прочухан від генерального директора, який у нас людина старої закалки, дуже суворий і помилок не пробачає.
У відділі стоїть дзвінка тиша, тільки клавіатури клацають та мишки цокають. Усі дівчата сидять, втиснувшись у крісла, на нервах.
І тут до нашого кабінету, мов павич, влітає наш Кирило Андрійович. Свіженький, відпочилий, пахне дорогим парфумом.
Окидає хазяйським поглядом мій стіл, завалений документами, й гучно, на весь відділ, з глузуванням у голосі заявляє:
— Марина Вікторівна, знову ви зі своїми папірцями возитеся! Може, вам уже час поступитися місцем молодим, які з новими програмами на «ти»?
Дівчата — в кабінеті повисла мертва тиша. Я фізично відчула, як у мене всередині щось обірвалося. Наче мені прилюдно дали гучного, принизливого ляпаса.
Перед усім колективом, перед дівчатами, яких я сама всьому вчила, стажувала, допомагала. Образливо? Та ще й як! Ну як вам таке, га?!
Я повільно підвела на нього очі. А він стоїть, дивиться зверхньо, такий задоволений собою. Чекає, мабуть, що я зараз в сльози вдавлюсь або почну щось лепетати у виправдання.
Я, звісно, спершу розгубилася.
І ось тут, дівчата, в мені щось клацнуло. Знаєте, як перемикач у голові.
Образа й приниження зникли, а натомість з’явилася крижана, дзвінка ясність. Я подивилася на його ситу, самовдоволену фізіономію й зрозуміла: досить. Вистачить.
А що тут скажеш? Пора діяти.
Я не сказала ані слова й неквапливо, з гідністю, встала з крісла, намагаючись навіть не скрипнути ним.
Дуже обережно, аркуш за аркушем, зібрала всі сторінки річного звіту в одну важку, товсту пачку. Ту саму, над якою я просиділа останні три доби без перепочинку.
І вирушила з нею через увесь кабінет до його столу. Всі в нашому відділі завмерли, ніби заворожені, і мовчки проводжали мене поглядами. Як у добрій драмі — чесне слово.
Я підійшла, і з легким, майже непомітним нахилом голови поклала цю пачку документів просто перед ним — на його стильний скляний стіл.
Він здивовано підвів очі.
Я подивилася йому просто в обличчя й спокійно, чітко промовила:
— Ось, Кириле Андрійовичу. Річний звіт. Щоправда, виконаний, не до кінця. Та що візьмеш з мене, я ж, за вашими мірками, вже старенька для цього.
Він мовчав, не розуміючи, до чого це все йде.
— Ви ж у нас фахівець, — додала я після паузи.
Я перевела погляд на теку й продовжила:
— Завантажте його у ваше прославлене «хмарне сховище», щоб і згадки не залишилось від цих «папірців».
І, не даючи йому часу щось заперечити, спокійно завершила:
— А потім — до генерального. Ви ж упораєтеся?
Я театрально приклала тильну сторону долоні до чола, зображуючи втому:
— А я, мабуть, піду додому. Щось мені сьогодні недобре… Надмірна хмарність, напевно.
Не кидаючи більше на нього жодного погляду, я розвернулась і пішла до виходу. Проходячи повз столи своїх дівчат, я зустріла їхні захоплені, вдячні погляди.
Двері тихо клацнули за моєю спиною. А в тій гробовій тиші, що залишилася в кабінеті, здавалося, можна було почути, як у нашого Кирила Андрійовича шалено гупає серце.
І смішно, і сумно водночас, дівчата.
Ваша підтримка у вигляді вподобайки — як бальзам на мою дачну душу! І обов’язково напишіть у коментарях, як ви ставитеся до цієї ситуації.
