Лена тихо плакала, намагаючись не розбудити Сергійка. Здавалося, що всі сльози вже були виплакані пів року тому, коли аварія забрала у неї чоловіка Ігоря. Але ні. Безробіття, відсутність грошей і будь-якої надії відкрили в ній нове джерело сліз.
«Що робити? Ми нікому не потрібні», — крутилася в голові одна і та ж думка, наче заїжджена платівка.
Лена подивилася на сина, що мирно спав у ліжечку, стріпнула головою. Голка зіскочила з тієї платівки…
«Зателефоную Федору Іллічу, — вирішила вона. — Який-не-який, а все ж вихід!»
Вона набрала номер…
Федір Ілліч був її свекром. Нелюдимий, похмурий, загадковий. Ігоря любив, але якось мовчки, на відстані. У справи сина не втручався. Лена вперше побачила його лише на весіллі.
Тоді він скромно сидів у кутку, немов окремо від усієї святкової метушні. Щоправда, за столом трохи осмілів і навіть сказав тост:
— Ну що, синку, бажаю тобі щасливого подружнього життя. І щоб дітки… Не затягуйте з цим.
Зніяковівши від поглядів гостей, швидко осушив чарку і сів.
— Ні, з цим поспішати не варто! — вставила свої п’ять копійок мати Лени, Ірина Петрівна. — Спочатку треба для себе пожити. Особливо Леночці. Вона ж у мене ще зовсім дитина, всього двадцять два. Я не в докір тобі, Ігорю. Тридцять років — теж чудовий вік. От і насолоджуйтеся одне одним. Веселіться, подорожуйте, робіть дурниці.
Лена з Ігорем вислухали обох і вирішили: «Встигнемо і те, і інше». А за рік у них народився Сергійко.
Мати Лени зустрічала їх біля пологового. Глянула на внука й защебетала:
— Ах ти мій маленький, ах ти мій гарненький! Зробив мене молодою бабусею, негідник.
Потім подивилася на доньку.
— Чудовий хлопчик. Але краще б дівчинка. Дівчата якось ближчі до матері.
З цим Лена була не згодна.
Із Іриною Петрівною у них не було особливої близькості. Вона виховувала дочку, немов породисту собачку для виставки. Одягала як принцесу, водила на танці та музику. З грошима проблем не мала навіть після розлучення. По-перше, батько Лени справно платив великі аліменти, а по-друге, бабуся й дідусь самозабутньо допомагали «бідолашній Ірочці», якій дістався поганий чоловік.
Ірина Петрівна приймала допомогу як належне. Адже їй, молодій матері-одиначці, треба було і дитину ростити, і про себе не забувати. Вона заводила романи, залишаючи Лену з дідусем та бабусею. А на свята демонструвала ошатну доньку подругам і хизувалася:
— Я для Лени на все готова! Виросте у мене розумницею, красунею. Не розумію тих, хто нарікає, що важко бути матір’ю-одиначкою. Вони просто лінуються!
Подруги захоплювалися сильною жінкою Іриною Петрівною та її донькою-лялькою. А потім гості розходилися, і Лену відправляли спати.
— Тобі рано до школи.
І все. Вона звично йшла в кімнату. Вона не чекала поцілунків на ніч чи розпитувань про її день. Мама ніколи не заходила побажати доброї ночі. Лена звикла. Вона знала: її завдання — подобатися людям, добре вчитися і не заважати матері.
За її дитинство у неї змінилося три вітчима.
— Ну не сидіти ж мені одній, — казала Ірина Петрівна. — Я ж тебе в двадцять років народила, для себе і не жила, вважай.
Лена слухняно знайомилася з черговим «дядьком Юрою» чи «дядьком Сашком». Вела себе чемно й ввічливо. А ввечері, лежачи в ліжку і дивлячись у стелю, мріяла:
«Господи, скоріше б уже вирости. Як же набридло всім догоджати, відповідати очікуванням і мовчати! От поїду від мами і заживу справжнім життям».
Так і сталося. Лена закінчила інститут, знайшла роботу і зустріла нарешті свого єдиного — Ігоря. А потім народився їхній синочок. Життя усміхалося їй.
Батько Ігоря не приїхав зустрічати внука з пологового.
— Папа захворів, ти вже не ображайся — вік, — сказав Ігор. — Йому ж уже шістдесят п’ять. Я в них пізня дитина.
Лена не ображалася.
— Головне, щоб одужував. А ми самі до нього приїдемо. Літо на носі. У селі влітку — благодать.
Ігор усміхнувся і поцілував дружину:
— Яке ж ти в мене диво, Ленка.
До середини літа вони так і не вибралися до Федора Ілліча. Сергійкові виповнилося три місяці. І Лена почала підозрювати, що свекор просто не хоче їх бачити.
— Ігорю, може, не будемо нав’язуватися? Здається, твоєму батькові не до нас, — якось сказала вона чоловікові.
Частково вона мала рацію. Кожен раз, коли Ігор телефонував, той знаходив відмовки.
То дах протікає: «Як же я вас у такий дім запрошу?»
То друг хворий: «Віктор зовсім погано себе почуває, просить приїхати. Боїться, що скоро… ну, сам розумієш».
То ще щось.
Зрештою, Ігор втомився чекати.
— Тату, ти не хочеш, щоб ми приїжджали? Так і скажи!
— Я з малими не дуже… — зам’явся Федір Ілліч. — Та й гостинність у мене не найкраща. Ти ж знаєш: я самітник. Але гаразд, приїжджайте! Бо й справді, якось недобре виходить.
І вони поїхали. Не самі. З ними напросилася Ірина Петрівна…
Федір Ілліч хвилювався. Якби приїхав тільки син, це було б пів біди. З Ігорем вони якось уживалися: мовчали кожен про своє, займалися справами, і загалом проводили час непогано. А от як бути з невісткою та онуком? Він же ніколи не вмів ладнати з людьми, та й не дуже прагнув цього.
Коли машина сина зупинилася у дворі й першою з неї вийшла Ірина Петрівна, тривога Федора Ілліча переросла у паніку. «І вона тут? Як тепер із цією мадам себе вести?»
Ірина Петрівна потяглася, кинула погляд на нехитре господарство Федора Ілліча, скривилася, але промовчала. Поки що.
— Давайте мені Сергійка, — скомандувала вона, зазирнувши в машину.
І вже з онуком на руках, провалюючись тонкими підборами в землю, рушила до застиглого біля ганку Федора Ілліча.
— Миленько у вас тут… — кинула, наче ляпас відважила.
Федір Ілліч кивнув, простягнув руки:
— Давайте, онука потримаю. Важкий, мабуть?
Ірина Петрівна кинула погляд на його руки:
— Та ні! Дитину брудними руками? Ви що, з глузду з’їхали?
Федір Ілліч сховав руки за спину, буркнув щось невиразне й відійшов убік. Ірина Петрівна, вручивши Сергійка Лені, вирушила оглядати будинок.
— Це ж сарай! — оголосила вона за п’ять хвилин. — Збирайте речі, сідайте в машину, їдемо звідси! Дитині тут не місце!
Лена ледь стрималася, подивилася на Ігоря, чиє обличчя почервоніло від гніву.
— Мамо!
— Що мамо?
— Хочеш, я відвезу тебе на станцію, і ти поїдеш, куди тобі заманеться? ОДНА! — Лена зробила наголос на останньому слові.
— Що ж ти за мати така? Ось я, коли тебе ростила…
— Залишала мене в бабусі з дідусем, водила по секціях, демонструвала подругам, як дресировану мавпочку! Пам’ятаю! — вибухнула Лена.
Ірина Петрівна замовкла. Образилась, повернулася в машину.
Ігор, тихо бурмочучи під ніс, вивантажував речі. Федір Ілліч непомітно пішов на кухню готувати вечерю. Лена, тримаючи Сергійка на руках, поспішила за ним, кинувши матері:
— Чекай. Скоро поїдемо.
Свекор порався на кухні.
— Пробачте нас, — тихо сказала Лена. — Давайте почнемо спочатку. Ось цей славний хлопчик — ваш онук Сергійко.
Федір Ілліч мовчки показав Лені щойно вимиті руки й підхопив онука. Лена винувато всміхнулася:
— Ігор зараз підійде, а я поки маму відвезу…
Федір Ілліч кивнув, і Лена вийшла з дому.
— Ну вибач, не втрималася! — Ірина Петрівна й не думала відчувати провину. — Але це ж і справді сарай! Та й взагалі, Федір Ілліч якийсь дивний. Замкнутий, похмурий. Що він може дати Сергійкові?
— Замовкни, мамо! Це звичайний сільський будинок, — обірвала її Лена. — І чому Федір Ілліч обов’язково має щось давати? Мені достатньо, якщо він просто любитиме онука.
— Ха, любити! Такі любити не вміють. Йому люди взагалі не потрібні, схоже! Живе один і йому добре, — не вгавала Ірина Петрівна.
Лена не відповіла. Мовчки довезла матір до платформи, висадила і, піднявши хмарку пилу, повернулася назад.
Та в чомусь Лена все ж погоджувалася з матір’ю. Федір Ілліч був дивакуватим. З нею та Ігорем майже не розмовляв. Мовчки займався своїми справами. Іноді грав із Сергійком. Але не няньчив його, а говорив, наче з дорослим.
— Пробач, Сергію, я не дуже вмію з малечею. Але знай: я радий, що ми познайомилися. Будемо дружити. Я твій дід, отже, можу навчити тебе рибалити… Коли підростеш, — казав він малюку, що лежав у гнізді з ковдр.
На подив Лени, Сергійко уважно слухав діда, зосереджено хмурячи світлі брівки.
А коли настав час їхати, Федір Ілліч здивував Лену ще більше.
— Знаєш, я, може, і не душа компанії, але хочу сказати: якщо що — дзвони. Обов’язково допоможу.
Лена розгубилася, пробурмотіла:
— Дякую…
А через три місяці Ігоря не стало. Нетверезий водій джипа, слизька після дощу дорога… Ігор поспішав на роботу…
Лена погано пам’ятала похорон: спустошений горем Федір Ілліч, мати, що засипала співчуттями, люди в чорному… І страшний розпач, що не давав дихати…
— Ми впораємося, Леночко, — заспокоювала Ірина Петрівна.
Федір Ілліч мовчки обійняв її й сунув у руку білий конверт. Лена не знайшла слів.
— Бездушний чоловік! — сказала Ірина Петрівна. — А що це він тобі дав?
Зазирнула в конверт.
— Гроші? Не густо, але дякую і на цьому! Ладно, я вам допоможу!
Життя змусило Лену швидко взяти себе в руки. Сергійко маленький, не можна просто лежати, втупившись у стіну. Треба жити заради нього. Гроші від Федора Ілліча допомогли. Її фірма закрилася, Сергійко часто хворів. Квартира, ліки, їжа — все потребувало грошей.
Мати, яка обіцяла допомагати, відмовлялася навіть у вихідні: «У мене ремонт». А потім перестала відповідати на дзвінки.
Лена відчула безвихідь. Але раптом згадала ту поїздку до свекра, його слова: «Якщо що — дзвони, допоможу».
Вона набрала номер.
— Федоре Іллічу, це я… Як ви?
— Погано, Лено. Та й тобі, бачу, нелегко. Приїжджайте, допоможемо одне одному. Ви мені потрібні, і я вам теж стану в пригоді.
Наступного дня Лена зібрала речі, вдягла Сергійка і вони вирушили в дорогу…
З’ясувалося, що свекор у неї зовсім не такий вже й дивний. Мовчазний, трохи похмурий — так. Але за цією зовнішньою оболонкою ховалося золоте серце й добра душа.
— Лено, давай я з малим побуду. Відпочинь трохи, — пропонував Федір Ілліч.
Лена вдячно погоджувалася. Перший час вона багато спала. А потім ніби й жити стало легше. Якраз у магазині на станції з’явилася вакансія. Попередня продавчиня вийшла заміж і переїхала до міста, тож Лена зайняла її місце. Пощастило. Пізніше Федір Ілліч підказав їй здавати квартиру в місті. Як вона сама до цього не додумалася? Напевно, горе затуманило розум.
Повертатися назад Лена навіть не думала. Саме тут, у свекра, її душа нарешті заспокоїлася, а бажання жити розправило крила.
Про матір Лена не згадувала. Образилася? Ну і хай. Тому вона дуже здивувалася, коли одного недільного ранку у хвіртці з’явилася Ірина Петрівна.
— Ну, привіт, доню! Ледве тебе знайшла.
— Якими ж долями? — поцікавилася Лена.
— Прийшла помиритися. Була не права, — сказала Ірина Петрівна. — Бачу, справи у тебе зовсім кепські, раз ти в цю глушину подалася. Та ще й до майже чужої людини. Зайшла до тебе в квартиру, а там чужі люди. Кажуть, нічого не знаємо: орендуємо, господиня десь за містом живе. Тут я й здогадалася, що ти поїхала до свекра.
— Ти не мала турбуватися, — Лена глянула матері в очі. — Ми ж не сварилися. Просто я і Сережка виявилися тобі не потрібні. Насильно любити не змусиш, тож і ображатися нема на що.
— А йому, гадаєш, ви потрібні? — Ірина Петрівна кивнула у бік дому.
— Так, потрібні. І він нам теж. А ти, мамо, їдь назад. Запрошувати тебе до нашого «сараю» не буду. Немає сенсу. Щось мені підказує, що тебе просто знову покинув чоловік. Ось ти і згадала про мене й Сережку. Вирішила знову зіграти роль ідеальної матері. Марно. Краще шукай нового чоловіка, це в тебе добре виходить. Прощавай.
Лена розвернулася і пішла до дому.
А Ірина Петрівна попрямувала назад. «Як вона здогадалася, що я знову одна? Невже в мене це на лобі написано?» — думала вона. Справді, її черговий чоловік Геннадій тиждень тому залишив її після гучної сварки.
— Стара ти, Іро, і душа в тебе гнила. Ти ж тільки себе й любиш! — сказав він у серцях на прощання. — Ніхто з такою жінкою жити не буде. Помреш у самотності!
І як у воду дивився… Але це вже зовсім інша історія.
