Василь стояв біля паркану, насупивши брови. Відтоді як його сусід звів величезний двометровий паркан, дивитися там було особливо ні на що. Новий господар, якого всі у селі називали «новим росіянином», навідувався сюди нечасто, але місцеві дівчата не приховували свого захоплення ним. Деякі навіть намагалися зблизитися з ним, бо чутки про те, як дівчата самі вішаються на заможного чоловіка, давно ширилися селом.
До Василя долітали уривки розмови. Судячи з усього, якась жінка прийшла з’ясовувати стосунки. Її голос тремтів, було чути, що вона майже плаче. Олег, як звали сусіда, не особливо церемонився і грубо відштовхував її. Василь узявся за лопату – за ніч випало чимало снігу, двір замітало. Одні влаштовують сцени, а інші мусять чистити сніг.
Минуло хвилин п’ятнадцять, як біля хвіртки пронеслася молода жінка. Василь одразу впізнав її – це була Катя, подруга його покійної дружини. Він вже збирався її покликати, та вчасно збагнув, що вона щойно була у сусіда. Мовчки похитав головою:
– Невже це Катя? – здивувався він.
Відтоді як не стало Рити, дружини Василя, Катю він не бачив. Вона приходила кілька разів після похорону, сперечалася з ним, але то був час, коли Василь не просихав від горілки. Усе здавалось туманним, і він навіть сумнівався, чи все це було насправді.
Рита померла у районній лікарні разом із їхньою прийомною донькою. Василь пам’ятав тільки те, як намагався залити свою біль алкоголем. Але якось, через рік після трагедії, йому наснилася Рита. Вона стояла перед ним сумна й тихо сказала:
– Швидко ж ти мене забув. Навіть не приходиш до мене.
Прокинувшись у холодному поту, Василь не міг дочекатися ранку. Щойно розвиднилося, він помчав на цвинтар. Побачивши могилу, зарослу бур’янами, з похиленим хрестом, прошепотів:
– Пробач мені, Рито…
Він провів там увесь день, прибираючи кожну травинку. А наступного ранку вирушив до керівника господарства, Степановича.
– Позич грошей, – твердо сказав він. – Відпрацюю, віддам до копійки. Хочу замовити огорожу і пам’ятник для Рити.
Степанович довго мовчав, розглядаючи його. Василь був добрим працівником, та ніяк не міг зав’язати з горілкою, хоч як його просили. Начальник розумів, що йому важко, тому мовчки простягнув гроші.
– Коли зробиш усе, приходь.
Василь майже тиждень порався на цвинтарі, впорядковував могилу, і за цей час багато переосмислив. Потроху повертався до життя.
Відтоді минуло ще два роки. Катю він більше не бачив. Та й сам її не шукав. З одного боку, боявся, що міг образити її тоді, коли не тямив себе. З іншого боку, вона була для нього відображенням Рити, і це було боляче. Він чув, що Катя поїхала в місто будувати нове життя.
Встромивши лопату в сніг, Василь знову похитав головою. Йому стало цікаво, скільки зараз Катрі років? Риті було б 25, отже, Каті 26. Молода, вродлива… Що ж її привабило в цьому Олегові? Йому ж уже під сорок.
Того ж вечора Олег кудись поїхав, а Катя більше не з’являлася – схоже, вона знову повернулася до міста.
Перше травня для Василя було особливим днем – день народження Рити. Попри вмовляння бабусь, що не годиться святкувати дні народження померлих, для нього це залишався святковий день.
– Василь, знову на кладовище зібрався? — раптом почувся голос баби Зінаїди, яка з’явилася нізвідки. Вона завжди виникала несподівано, немов відчувала, коли її не чекають.
— Доброго дня, бабо Зіно. Погода гарна, вирішив перевірити, чи не заросло тут, — почав Василь, сподіваючись змінити тему розмови.
— Не крути мені голову! Скільки разів казала тобі — не варто в такий день її турбувати. Це все одно, що поминки живому справляти, — обурено відповіла баба Зіна.
— Бабо Зіно, а це не дід Петька он там іде? — спробував відволікти її Василь.
Дід Петько, чоловік баби Зіни, славився своєю любов’ю до горілки, і старенька завжди пильно стежила за його пересуваннями. Василь сподівався, що вона відвернеться, але баба Зіна навіть не глянула у той бік.
— Та де там мій Петька, вже третій день у клозеті живе, з животом мається, не виходить. А ви, молодь, до всього легковажно ставитеся. От і Катруся, подруга твоєї Рити, все принца шукала, а залишилася з дитям та нікому не потрібна, — баба зітхнула, махнула рукою і пішла далі, бурмочучи щось собі під ніс.
Василь продовжив шлях до кладовища, думаючи, що там буде тихо. Зайшовши за огорожу, він озирнувся, перевіряючи, чи все в порядку, і сів на лавку.
— З днем народження, Риточко, — прошепотів він.
Минуло двадцять хвилин. Василь сидів, поринаючи у спогади. Але раптом його охопило тривожне відчуття. Він озирнувся, проте нічого підозрілого не помітив. Однак за мить побачив, як хтось крадеться між могилами, пригинаючись, ніби намагаючись сховатися. На кладовищі не мало б бути нікого, окрім нього.
Василь тихо зсунувся з лавки і сховався за кущем бузку. Побачивши в незнайомцеві сусіда Олега, він насторожився. Що йому могло знадобитися на кладовищі? Обережно ступаючи знайомими стежками, Василь прослизнув слідом.
Через кілька хвилин він побачив свіжу могилу. Олег підкрався до неї, озирнувся і швидко кинув туди щось велике, а потім квапливо зник. Василь застиг у здивуванні.
— Оце так… Невже Олег щось незаконне робить? Але чому саме тут? — в голові Василя роїлися думки.
Але довго думати не довелося — з могили почулося слабке скімлення. Василь напружився і швидко підійшов до ями. Він побачив, що всередині щось ворушиться у згортку.
— Щеня, чи що, він викинув? — подумав Василь, спускаючись у яму. — Але навіщо так?.. Якби хотів позбутися собаки, знайшов би простіший спосіб…
Розв’язавши згорток, Василь відчув, як у нього стислося серце — всередині був живий немовля!
Він не пам’ятав, як прийшов до тями. Лише знав, що кинувся бігти в село, спотикаючись дорогою. Добігши до хати баби Зіни, він загупав у двері.
— Бабо Зіно, допоможіть! Терміново! — вигукнув він, не чекаючи запитань, і побіг додому.
Хоч надворі було травневе тепло, для голенького немовляти погода все ж була не найкращою. Василь загорнув дитя в теплу ковдру, намагаючись зігріти. Незабаром з’явилася баба Зіна.
— Що там у тебе, Ваську? — запитала вона, заходячи до хати.
Василь мовчки показав їй немовля.
— Його треба нагодувати… — невпевнено пробурмотів він.
Баба Зіна ахнула, вдарила долонями по колінах.
— Ой леле! Де ти його взяв?! Васько, та це ж серйозна справа! Це ж людина!
— Розумію, бабо Зіно. Але без паніки. Треба викликати дільничного, — стомлено сказав Василь.
Поки Василь розповідав, що сталося, баба Зіна зварила рідку кашу, остудила її і почала годувати немовля. Але раптом вона здригнулася і вигукнула:
— Боже милий, не може бути!
Василь завмер, не розуміючи, що трапилося. Він підійшов ближче, подивився на дитину, шукаючи щось незвичайне. Але малюк мирно спав. Проте баба Зіна дивилася не на нього.
— Ваську, сідай, треба тобі дещо розповісти. Може, я стара дурна, а може, й ні…
Василь сів, відчуваючи, що зараз почує щось не менш важливе, ніж те, що сталося на кладовищі.
— Три дні тому я не могла заснути, — почала баба Зіна. — Дід Петько мене замучив, то шлунок у нього, то ще щось. Вийшла я на двір, щоб відпочити від його ниття. Надворі темно було, калюжі всюди. Десь біля одинадцятої ночі чую голоси. Дивлюся — а там Катруся, живіт більший за неї саму, і твій сусід Олег. Вона плаче, а він на неї шипить. Чую, вона про дитину щось каже. А потім він її хапає і тягне до себе у двір. Далі нічого не чула, пішла спати, та й забула про це…
— Бабо Зіно, що ви маєте на увазі? — насторожився Василь.
— Та нічого не маю. Я ж не бачила всього. Але те, що бачила, те й розповідаю. Тепер сам вирішуй, що з цим робити.
Баба Зіна зітхнула і поглянула на Василя, чекаючи його рішення. Василь рішуче піднявся.
– Піду до нього. Скажу, що знаю, нехай краще сам у всьому зізнається. А де Катя, до речі? – Олег поїхав. Прямо перед обідом забрав свої речі і поїхав.
Василь сильно вдарив кулаком по столу:
– Ладно, знайду його, якщо треба.
– Іди, тільки будь обережним. Дивись, щоб не потрапити в халепу. У нього може бути зброя, хто знає.
Василь обережно йшов уздовж високого паркану Олега. Все було тихо, як він і думав, але щось не давало йому піти. Раптом він почув дивні звуки. Прислухавшись, Василь взяв сходи з сараю та переліз через паркан. Звуки йшли з бані. Він різко потягнув двері і застиг: на підлозі, серед купи лахміття, лежала Катя, зв’язана, з розгубленим поглядом. Вочевидь, вона народила тут, і її просто залишили. Коли їхні погляди зустрілися, Катя з трудом проронила щось, ледве усвідомлюючи, що відбувається.
Катя повільно відкрила очі, не розуміючи, де знаходиться. Все тіло здавалося легким, вона не відчувала ані болю, ані тяжкості. І раптом згадала: вона народила! В паніці вона рвонулася з ліжка, але хтось м’яко притиснув її назад до подушки.
– Тихо, тихо! Ти що, з розуму зійшла? – почула вона знайомий голос і побачила перед собою Василя.
– Васенька! Як ти тут? Де мій син? Що з ним?
– Не хвилюйся. Він в дитячому відділенні. Їсть, спить. Чекає, поки ти поправишся.
Василь насупився і важко зітхнув.
– Катю, поліція вже тут. Чекають, поки ти зможеш дати свідчення.
– Де мій син? – знову запитала Катя з тривогою.
Василь відвернувся і тихо сказав: – Олег залишив його в свіжовикопаній могилі. Катя ахнула, але швидко взяла себе в руки:
– Поклич поліцейських. Я знаю, що їм сказати.
Катя розповіла все, що сталося. Олег спочатку запросив її на роботу — допомагати по господарству, готувати. Вона, тільки повернувшись із міста і не знайшовши нормальної роботи, погодилася. Обіцяв гарні гроші.
– А потім… потім все це й сталося, – продовжила Катя. – Він гарно говорив, обіцяв багато. А коли я дізналася, що я вагітна, вигнав мене. Я кілька разів намагалася повернутися, на совість тиснула, але в третій раз, коли я приїхала вже перед самими пологами, він мене схопив і затягнув на подвір’я. Ви не знаєте, хто він? Він в селі — багатий дачник, а в місті займає високу посаду. І в нього є жінка, яку він боїться. Я дізналася про неї лише в останній раз. Він мене вдарив, я впала, а потім почалися пологи. Олег сам їх прийняв. А потім зв’язав мене і забрав дитину. Більше не повернувся.
Виявилося, що Олег працював в мерії та збирався балотуватися на вибори. Але, на щастя, нинішній мер виявився порядною людиною. Коли Василь прийшов до нього, він, вислухавши історію, вдарив кулаком по столу:
– Таких людей у моєму оточенні не буде!
Минуло трохи часу, і Катя, подякувавши лікарям, вийшла на крильце лікарні з сином на руках. Вона подумала, що якось впорається. Поживу в бабусиному будинку, не я перша, не я остання одна з дитиною.
– Ну що, ти його так обіймаєш? Хлопчику дихати нічим! Давай-но його сюди! – сказав Василь, забираючи дитину в Кати і прямуячи до машини. – А ти чого стоїш? Ще в РАЦС треба зайти, заяву подати, – додав він з посмішкою.
Катя догнала його, здивовано запитавши:
– Заява? Яка ще заява, Вася?
Василь зупинився, подивився на неї і серйозно відповів:
– Ну як яка? Щоб нас якнайшвидше одружили. Чи ти хочеш бути просто співмешканкою?
Катя навіть зупинилася від несподіванки, але потім усміхнулася і побігла за ним.
– Вася…
– Мовчи, як будемо жити — потім подумаємо, а зараз поїхали додому, там у мене… у нас, баба Зіна накриває столи, хлопчику п’ятки обмивати будемо.
