— Мама телефонувала. Знову скаржиться на життя. Каже, що дуже втомилася від сімейства Льоші, — промовив Ігор, змиваючи піну з тарілок.
— Ну, кожен має те, що заслужив, хіба не так? — відповіла я, розкладаючи їжу в контейнер для чоловіка на роботу.
— Просто вже не можу слухати постійні розповіді про галасливих дітей і про те, як їм всім тісно в двокімнатній квартирі, — зітхнув чоловік, витираючи тарілки рушником.
— Я взагалі не розумію, чому в Льоші безперервні проблеми. Давно б вже роботу змінив і переїхали б вони на орендоване житло, ніж тулитися у матері з трьома дітьми і дружиною, — зауважила я, закриваючи контейнер і ставлячи його в холодильник.
Такі розмови в нашому домі були не рідкістю. Ми з Ігорем одружилися п’ять років тому, і весь цей час я тільки й чула, як важко старшому братові чоловіка. Вся його «тяжкість» зводилася до того, що він одружився на сварливій жінці, одразу нажив трьох дітей, з роботою у нього ніколи не складалося, а жити не було де. Про що вони думали, заводячи дітей, я навіть припустити не могла. Одного разу Олексій з Марією та трьома малюками з’явилися на порозі у свекрухи і заявили, що тепер будуть жити з нею. Ірина Семенівна, звісно, не змогла виставити сина і внуків на вулицю, тож пустила їх у дім, а потім сто разів пошкодувала про своє рішення.
Свекрусі було вже за шістдесят, і вона мріяла про спокій, але діти росли активними і галасливими, як і всі малюки. Дитячий садок трохи полегшував ситуацію, але вечори перетворювалися на нескінченні ігри, в яких бабуся була головною учасницею. Батьки ж у цей час намагалися викроїти хвилинку для себе: Марія ховалася у ванній, а Льоша засідав у комп’ютерні ігри. Виснажена Ірина Семенівна приходила до нас зі скаргами, але ми розуміли, що вона сама винна у такому стані речей.
Льоша з родиною жив у матері майже рік, але навіть не намагався з’їхати на окреме житло. Він задовольнявся мізерною зарплатнею, а дружина з кожною дитиною сиділа в декреті по чотири роки. Свекруха була виснажена шумом і тим, що у її власному домі вже не залишилося особистого простору.
Тим часом, коли у Льоші народився молодший син, моя бабуся пішла з життя. Вона навіть у свої далеко за вісімдесят справлялася з дачею сама: садила городину, доглядала за грядками, закривала консервацію на всю родину. Після її смерті з’ясувалося, що вона заповіла дачу мені. Я була її єдиною онукою, а моїм батькам земля була не потрібна.
Ми з Ігорем взялися за облаштування. Він був майстром на всі руки, тож швидко навів лад: обшив будинок сайдингом, провів усі зручності. Було вкладено багато грошей, але ми обоє працювали і могли собі це дозволити. Я висадила чимало рослин, і влітку наш город радував рясним урожаєм. Ми проводили там теплі місяці, насолоджуючись природою та спокоєм. До міста можна було дістатися менш ніж за годину, тому проблем з роботою не виникало. Іноді навідувалися родичі на шашлики, але не надто часто, на щастя.
Свекруха вважала нас заможними: у нас і дача, і квартира, і машина. Вона часто просила гроші для Льоші, і хоча Ігор допомагав, його дратувала бездіяльність брата. У Льоші були діти, і він вважав, що всі навколо повинні допомагати йому тричі більше. Ми ж з чоловіком планували власних дітей і підходили до цього відповідально. Розуміли, що дитина — це не тільки радість, а й велика відповідальність.
Цього року ми завершили будівництво бані, альтанки та другого поверху. Мій батько допомагав Ігорю, і за сезон ми зробили все, що хотіли. Дача стала нашою гордістю: там було все для комфортного життя. Ми навіть посадили каштани і маньчжурські горіхи, які згодом мали давати густу тінь у спекотні дні.
Свекруха, коли востаннє приїжджала, не приховувала свого захоплення. Ми з Ігорем тільки посміхалися, адже знали, що вона завжди мріяла про дачу. Але запрошувати її занадто часто ми не поспішали. Наші стосунки були нормальними, однак її сліпа підтримка старшого сина мене дратувала.
Восени ми вирішили облаштувати утеплений курник і завести курей. Територія дозволяла, і ми розуміли, що своє м’ясо та яйця — це завжди добре. Ігор вже закупив матеріали і консультувався з сусідами, які мали досвід у веденні господарства. В нашому дачному селищі багато хто розводив не лише птицю, а й більшу худобу. Ми поки не були готові до серйозного фермерства, але маленьке господарство цілком могли собі дозволити.
Зимувати ми поки не ризикували, адже свій будинок потребував постійного догляду. Однак у майбутньому не виключали такої можливості. Тим більше, що витрати на комунальні послуги в селі були мізерними.
Останнім часом свекруха зачастила до нас. Її скарги стали ще більш безперервними…
Жила вона і в тісноті, і в образі. Ледачу невістку не жалувала, від онуків втомилася, син міг відповісти дуже різко, що ображало Ірину Семенівну. Хотіла вона спокою і тиші.
Завтра також обіцяла приїхати, чаю попити та поговорити. Цього разу «поговорити» з її вуст звучало якось вагомо. Очевидно, й справді було щось важливе. Я зварила до її приходу юшку на вершках з тріскою і базиліком, спекла заливний пиріг з капустою та фаршем. Він завжди виходив у мене неймовірно ніжним і ароматним, і ми з чоловіком його з’їдали за день.
Як і обіцяла, Ірина Семенівна приїхала після полудня. Розрум’янена від холодного осіннього вітру, вона зняла пальто, пройшла на кухню. Сьогодні була субота, ми з чоловіком були вдома. Ігор допоміг помити підлогу, поки я займалася пирогом. Він узагалі не поділяв роботу по дому на «жіночу» і «чоловічу», як це робили багато хто. Розумів, що мені теж нелегко, адже я працювала. Завжди допомагав, намагався полегшити мені побут. Я цінувала це і була вдячна йому за підтримку.
Ірина Семенівна зробила великий ковток солодкого чаю з молоком, витримала театральну паузу і:
— Вашу дачу ми подаруємо моєму синочку, у нього сім’я, йому потрібніше, — заявила свекруха.
— У нас теж сім’я, і дача дісталася мені у спадок від бабусі, — заперечила я, відійшовши від першого потрясіння. — Льоші вже майже сорок років. Він за цей час міг би багато чого зробити і стати на ноги. Але ваш син вважає за краще жити з вами, нічого не змінюючи, з дружиною, яка теж не бажає ні працювати, ні по господарству допомагати.
— Ти, Віро, не мудруй, а роби, як я сказала! Це рідний брат твого чоловіка, ти повинна його поважати.
— За що? За те, що він до сорока років з дивана не підвівся і тільки дітей народжувати здатний? Це у мене поваги не викликає, вибачте. Ми три роки з чоловіком працювали, облаштовували дачний будинок і ділянку. Оце я поважаю — нікого не обтяжували, самі йшли до своєї мети. Жодного разу у вас нічого не попросили. А тепер ви пропонуєте все це віддати Льоші? Ось вже ні! Він там жодної дошки не пофарбував, а хоче отримати все даром! — я все більше злилася.
— Мамо, ти пропонуєш неможливе. Нам самим ця дача потрібна. Ми й дитину наступного року плануємо, будемо туди їздити всією сім’єю, — втрутився Ігор.
— Стільки років живете, і навіть кота не завели! А у Льошеньки вже троє.
— Хоч сім! Це не наша турбота, Ірино Семенівно, — сказала я.
— Все зрозуміло з вами. Снігу взимку не допросишся. Живіть, як знаєте!
Свекруха підвелася, так і не допивши чаю, кинула на голову хустку, швидко взулася й пішла, бурмочучи щось своєму молодшому синові. Ігор повернувся, зовсім не засмучений.
— Ні, ну яка нахабність! Дачу їм віддати! Та вони туди тільки на шашлики приїжджали, і то за наш рахунок. Жодного разу не допомогли, тільки «дай» та «дай» — і овочі, і відпочинок, і все. А тепер ще й жити пустіть! — обурено говорила я чоловікові.
— І не кажи, нехай ображається. На сердитих воду возять, — відгукнувся він. — Давай поїмо, а то юшкою та пирогом на весь дім пахне.
Я усміхнулася, відкрила духовку, перевірила готовність пирога. Він вийшов ідеальним. Ми вечеряли, мріючи про сина чи доньку.
Свекруха, образившись, справді зникла з радарів. Не просила грошей на допомогу Льоші й онукам, не писала і не дзвонила. Від сусідки я дізналася, що її син так і живе в її квартирі. Ми відзначили Новий рік на дачі, провівши там цілий тиждень. Зима видалася не надто сніжною, тому життя на дачі не перетворилося на безкінечне розчищення доріжок. Відпочинок вийшов чудовим.
Повернувшись додому, я дізналася, що ми скоро станемо батьками. Сказала про це чоловікові за вечерею, і Ігор був щасливий. Ми почали облаштовувати дитячу, ці клопоти нас радували. Купили ліжечко з яскравими бортиками, вибрали постільну білизну для майбутнього малюка. Ми ще не знали, кого чекаємо, але це було не важливо. Головне — наша сім’я.
Свекруха так і не змінила гнів на милість, навіть коли ми повернулися з пологового будинку. Генка народився вчасно, з пухкими щічками та смішними вушками. Наша нова щаслива сторінка життя почалася.
Щастя в дрібницях, у простих рішеннях і справах. Але воно неможливе без відповідальності — за комфорт, сім’ю, стосунки. У нас з Ігорем все було заслужене працею та рішеннями. А Льоша так і залишився жити з матір’ю, не змінюючи нічого. Але нас це вже не стосувалося. Ми будували своє щастя.
