Вагітність Наталії стала темою для пліток у всьому селі:
— Ні сорому, ні совісті! Живіт на носі, а вона все усміхається! Я б людям в очі не могла б подивитися, — обурювалася бабка Марія.
— Часи зараз такі, без всякої моралі! – хитро казала Єкатерина Тимофіївна.
— Від кого вона вагітна? – поцікавилася Никифорівна, клацаючи насінням.
— Та з ким же ще. Пам’ятаєте, як будували церкву ті мужики з міста? Так ось, там один архітектор був, чорноволосий, симпатичний. Вона з ним і сплуталася. А він виявився одружений. Потім поїхав, і все! – махнула рукою бабка Марія.
— В таких випадках паспорт треба перевіряти! – додала Никифорівна.
— Що ти, сороки? Що там верзете? – перебив пліткарок дід Прокопій.
— Кудкудакаєте, як кури! А в нас тут світські бесіди! – виправила його Єкатерина Тимофіївна.
— Поки ти тут бесіди ведеш, твоя курка вже по городі шмигає! – ткнув пальцем Прокопій у бік Тимофіївни.
— Ах, вона чортова, я їй покажу! – обурилася Катерина і побігла додому.
Не всі осуджували Наталію, були й ті, хто її жаліли, а також ті, хто вірив, що все у неї налагодиться.
— Дочко, тобі вже тридцять. Мужа немає, і, мабуть, не буде. Роди, хоча б дитинка буде, – благословив її батько.
— Виростимо. Зараз не війна, – підтримала її мати.
Народився Колька з клеймом позору: незаконнонароджений, без батька. Але Наталія гордо несли своє материнство. Мальчику дали по батькові від дідуся, а в графі «батько» свідоцтва про народження стояв прочерк, як шрам на серці.
Кольці було одинадцять років, коли померла його бабуся. Дід не витримав такої втрати і через рік пішов слідом за нею.
З того часу Колька став замкненим і сумним.
Наталія, дивлячись на сина, готова була забрати всю його біль: «Господи, краще мене покарай, тільки дитину від страждань звільни», – молилася вона.
Андрій Іванович став для Кольки не лише батьком, але й найкращим другом. Він із захопленням розповідав, що з хлопця вийде чудовий архітектор, бо у нього талант, даний від Бога.
Мати ж іноді відчувала провину, що син росте без батька, і думала, що саме тому він її не любить.
— Синку, – намагалася обійняти його Наталія.
— Мамо, не треба, – відповідав він, відштовхуючи її.
Колька не любив вчитися, ледь тягнув трійки з усіх предметів, крім фізкультури та малювання.
— Не знаю, Наталіє Андріївно, що з нього вийде, – журилася класна керівниця. – Не хоче вчитися. Яке ж це майбутнє з такими оцінками? На тему «Моя улюблена книга» він написав кілька анекдотів! Ось подивіться! – вчителька простягла зошит.
— В армії служитиме, а там побачимо. У нас у селі робочі руки завжди потрібні, – захищала сина мати.
Вона ніколи не лаяла Кольку за провини, лише повторювала: «Завжди, сину, залишайся людиною, в будь-якій життєвій ситуації». Вона любила його, незважаючи на все. А чи могла вона бути іншою?
Коли Кольку забрали до армії, ціле село проводжало його, два дні святкували.
— Служи так, щоб героєм повернувся! – кричав п’яний дід Прокопій, трясучи кулаком перед носом Кольки.
Перед самим відправленням, біля військкомату, мати розплакалася:
— Сину, пробач мене.
— Бережи себе, мамо, пиши мені хоч про корову, хоч про плітки в селі, тільки пиши, – з ніжністю обняв він її, ніби прощаючись назавжди.
Мати писала йому майже щодня, як він просив, про корову, плітки, як порожньо без нього вдома, як вона сумує, як хоче обійняти його. І завжди завершувала: «Синку, дорогий, залишайся людиною в будь-якій ситуації».
З його листів вона дізнавалася про його службу, нових друзів. Раділа, що у нього з’явився чудовий товариш Вячеслав: «Мам, він мені, як брат!»
У одному з листів Колька згадував, як мати гладила його, коли йому було п’ять, а він, сморщившись, сказав: «Твої руки шершаві!»
«Пробач мене, мамо! Я знаю, що ти не образилась тоді, а лише засміялася: «Та з чого, синку, вони мають бути шовковими? Я і город, і все інше цією рукою роблю.» Мамочка, якщо б ти знала, як я скучаю за твоїми руками! Ти мене пробач, навіть якщо вони боляче зіткнуться з моїм обличчям, я хочу лише пригорнутися до них».
Це був останній лист. Чорна пташка принесла звістку про героїчну загибель сина.
«..пошкоджений Николай Андрійович Єлков, обв’язавшись гранатами, кинувся в саму гущу ворога і підірвався разом з ними», – повідомляла районна газета. Під фото сина стояло: «За мужність та героїзм представлений до звання Героя Росії (посмертно)».
— Ой, Наталочко, яке горе, – співчували односельці.
А вона приймала їхні співчуття, як свою материнську долю, знущання через незаконнонародженого сина, смерть батьків – все вона приймала з вдячністю. Вона ніколи не скаржилася і не кричала, лише витирала сльози. Постаріла миттєво.
Гріб не відкривали. Мати не побачила сина мертвим, не обняла його на прощання. Тому іноді їй здавалося, що це була помилка і що син живий. Адже вже траплялося, що після похоронки солдати поверталися додому. І ось тепер вона дивилася у вікно і бачила, як син заходить у двір.
— Колька, сину! – вигукнула Наталія, і навіть птахи злітали з гілок.
— Ви Наталія Андріївна? Перепрошую за таку пізню годину. Я не Коля, я його друг, Вячеслав. Ми служили разом, він писав про мене, — хлопець нервово стискав у руках кепку.
— Це ви мене вибачте. Боже, серце аж забилося, дивлюсь, солдатик — зростом як мій синок, а вже й темно, не розглядиш, — бормотала мати, вибачаючись, — Ой, що це я вас на порозі тримаю! Заходьте, я якраз збиралася вечеряти.
Наталія метушилася: «Гостей-то не чекала. У мене тільки борщ. Любите борщ?»
— Наталія Андріївна, звертайтесь до мене на «ти», будь ласка. Я ж як ваш син.
Мати була неймовірно рада приїзду Слави. Вони розмовляли до самого ранку, сміялись і плакали, згадуючи Колю.
— Колян якось заснув так солодко, що наш пес Полкан підійшов і почав облизувати йому обличчя. А Коля, усміхаючись у сні, шепоче: «Мамо, мамочко, рідненька», — ми ледве з сміху не померли! Потім він зізнався, що ночами ти приходила поцілувати його, коли він спав. Ось і привиділося йому.
— Ой, не можу! Він же як їжачок був — не то щоб поцілувати, обійняти не дозволяв! Я чекала, коли він засне, щоб не відчував, і цілую, цілую ручки, очі. Я свято вірила — спить, пушкою не розбудиш! — сміялася Наталія.
— Він дуже гордився вами і сильно вас любив.
Мати відкрила альбом з дитячими фотографіями Кольки:
— Ось перше купання, на павучка схожий — ручки-ніжки тонесенькі! Ось перші кроки, — Наталія обережно перегортала сторінки, — з бабусею на святі в школі. Ох, як її він балував! Ось він з дідом Андрієм, дрова пиляє. Подивись, як він тут мружиться! Смішний такий, — погладила фото, — тепер вони разом. Він дуже любив діда. Як сумував, бідненький, після його смерті.
Зі слів Вячеслава Наталія дізналася, що її син був сміливим, справедливим, чесним.
— Наш комбат нас постійно підбадьорював. «Витримаємо», — казав він, — «допомога скоро буде». Нам би кілька годин витримати. Але коли майже нікого не залишилось, ми вже не сподівались. Мене поранило осколком, ногу перебило. Шансів вижити майже не було. Бойовики всіх добивали. Цілили прямо в обличчя. Тому було складно впізнати деяких хлопців. Коли боєприпаси закінчувалися, йшли в рукопашний бій і підривали себе гранатами в натовпі бойовиків. Як Коля… — солдат закрив обличчя руками і заплакав, згадуючи той бій.
— Він мені писав, що у вас навчання, — прошепотіла мати, — не хотів мене турбувати, — кивнула розуміючи.
Кілька днів Вячеслав гостював у Наталії. Він відремонтував забор, полагодив дах. Але прийшов час розлучатися.
— Можна вам писати?
— Пиши, синку, я тільки рада буду, — усміхнулась мати. Не хотілося їй відпускати парня, але йому теж потрібно було їхати.
— Ви знаєте, у мене нікого немає. Я з дитячого будинку. Сирота, коротше. Мені було соромно вам це сказати. Про нас люди думають, що ми вори й усе таке. Перепрошую, Наталія Андріївна, — голос зрадливо тремтів.
— От дурню! — вигукнула мати, — А куди ти зібрався їхати?
— Ну, от що, залишайся у мене. Я одна, як бачиш, і ти один. Тобі ніде голову приклонити. Якщо захочеш поїхати — не буду тримати, але запам’ятай: двері мого дому завжди для тебе відкриті, душею прикипіла, як до сина ставлюсь.
І знову бабусі пустили слухи, що Наталія швидко знайшла заміну, що проходимця прихистила, обдурить його, як пить дати.
Не всі осуджували Наталію, хтось жаліючи, хтось вірив, що все в неї налагодиться.
Для Вячеслава знайшлася робота в селі. Він пішов учнем до кузнеця, та не помилився — став славним майстром ковальських справ.
Невдовзі Слава привів молоду дружину, веселу й добродушну. Світлана стала для Наталії як дочка. Вона любила їх як рідних, а як інакше могло бути? Лише просила, щоб, якщо народиться хлопчик, його назвали Миколою. Але через рік у Наталії народилася дівчинка, а ще через півтора — друга.
— Щаслива Андріївна ходить. Син молодець, руки не з бедер ростуть. І будинок новий збудували, і машину купили. А сноха як за замовленням!
І лише Слава чув, як ночами плаче мати.
Наталія прожила до глибокої старості. Незадовго до смерті лягла.
— Не кожна дочка так буде за матір’ю доглядати, як Слава зі Світланою за бабусею Наталею, — дивувались у селі.
Прийомний син не соромився, виносив судна, стирав забруднені простирадла.
Перед смертю мати підняла свої висохлі руки, ніби хотіла обняти когось: «Коленька», — ледве чутно прошептала, і померла. Її оплакували внучки й сноха. А у Слави була радість у серці, змішана з горем.
— Чого ти посміхаєшся? Мати померла, а він! Не зійшов з розуму часом? — стурбовано запитала дружина.
— Ось вона і зустрілася з сином. Більше не буде страждати, тепер вони разом, нарешті обнялись. Весь час лікує, але ось біль втрати дитини не зцілить жодне ліки, — зітхнув Вячеслав.
Любити, попри все, до останнього подиху — на таке здатна тільки мати…
