— Жінко, та зачекайте! — я рвонув до дверей електрички, що зачинялися, але незнайомка навіть не озирнулася.
— Ну і що мені тепер із тобою робити? — запитав я немовля, яке, як не дивно, зовсім не плакало.
Це сталося наприкінці жовтня. Пам’ятаю, як пронизливий вітер жбурляв у вікна електрички мокрий сніг, а в напівпорожньому вагоні пахло вологими куртками й чиїмись біляшами. Я повертався з роботи й клював носом, коли на станції «Петровсько-Разумовська» до вагона зайшла вона — жінка в потертом сірому пальті.
Спершу я не звернув на неї особливої уваги. Мало хто їздить електричками пізно ввечері? Але щось у її рухах було дивне — смикане, ніби вона постійно чекала удару. Вона сіла через прохід від мене, і я помітив, як міцно притискає до грудей згорток.
— Вибачте, — її шепіт був ледь чутний.
Я підвів очі. Вона дивилася прямо на мене, і в її погляді читався такий відчайдушний страх, що в мене мурашки побігли по спині.
— Ви не могли б… — вона запнулася, — просто подивитися за нею кілька хвилин? Мені потрібно…
Не договоривши, вона поклала згорток на сидіння поруч зі мною. Лише тепер я розгледів, що там спала дитина — крихітна дівчинка, місяців трьох, не більше.
— Гей, зачекайте…
Але вона вже йшла до дверей. Швидко, майже бігом. А потім просто… зникла в темряві перону. Я невинна — прошепотіла вона.
— Тату, ти знову десь літаєш у хмарах?
— А? — я кліпнув, повертаючись у реальність. — Вибач, Лерцю, задумався.
Донька хитнула головою, збираючи зі столу чашки:
— Про що цього разу? Про ту жінку?
Я всміхнувся. Лера завжди відчувала, коли мої думки тікають у минуле. Можливо, тому що виросла з цією історією — я ніколи не приховував від неї правду про той вечір в електричці.
— Знаєш, — вона присіла поруч, — іноді я уявляю, яка вона. Моя… ну, ти розумієш.
— І яка ж?
— Чомусь мені здається, що в неї такі самі веснянки, як у мене. І вона любить малювати.
Я лагідно скуйовдив її руде волосся:
— Гей, взагалі-то це я тебе малювати навчив! Ну, як навчив… показав, з якого боку тримати олівець.
— Ага, тому всі мої дитячі малюнки схожі на каракулі п’яного восьминога!
Ми засміялися, але я помітив, як вона нишком витерла очі.
Той вечір перевернув моє життя. Пам’ятаю, як тремтячими руками розгорнув записку, що лежала на ковдрі:
«Я в розшуку, але я невинна. Будь ласка, врятуй мою доньку».
— Олеже, я в повній халепі, — подзвонив я другові просто з електрички.
— Що цього разу? Знову з роботи вигнали?
— Гірше. Здається, я став татом.
— ЩО?! Зачекай, а як же…
— Довга історія. Приїжджай до мене. І захопи підгузки.
— Підгу… Андрію, ти взагалі при собі?
Того вечора я дізнався, що немовлята їдять кожні три години, що підгузки бувають різних розмірів, і що мій друг Олег здатен лаятися без пауз сорок хвилин поспіль, особливо коли бачить, як я намагаюся сповити дитину.
Вона повернулася через двадцять років.
— Перепрошую, ми зачиняємося.
Я підвів очі від бухгалтерської книги. У дверях книжкової крамниці стояла жінка в довгому темному пальті. Сиві пасма в темному волоссі, втомлене обличчя. Щось до болю знайоме…
— Добрий вечір, Андрію.
Серце пропустило удар.
— Я Марина.
Ручка вислизнула з моїх пальців і покотилася столом.
— Кави? — руки трохи тремтіли, коли я ставив чашку перед Мариною.
— Дякую. Чорну, без цукру… Ви готуєте її так само, як і двадцять років тому.
Я завмер. У нашому маленькому кафе при книгарні було порожньо, лише старий кіт Маркес дрімав на підвіконні, а в повітрі змішувалися запахи свіжої випічки й пилу старих книжок.
— Ви за нами стежили? — мій голос прозвучав різкіше, ніж я хотів.
— Ні… тобто, не зовсім, — вона обхопила чашку долонями, зігріваючи руки. — Я просто інколи проходила повз. Бачила, як Лера росла. Як ви гуляли разом у парку, як вона вчилася їздити на велосипеді…
— І жодного разу не підійшли.
— Не могла. Я була… я й досі…
Вона замовкла, дивлячись у вікно. Дощ стукав по склу, розмиваючи вогні вечірньої вулиці.
— Знаєте, — я відкинувся на спинку стільця, — всі ці роки я уявляв нашу зустріч. Думав, що вам скажу. Інколи хотів ударити, інколи — обійняти й подякувати. А тепер… просто не знаю.
— Тату, ти знущаєшся?! — Лера міряла кухню кроками. — Чому ти не подзвонив мені одразу?
— Рідна, вже було пізно…
— Пізно? ПІЗНО?! — вона різко обернулася. — Моя мати, яка залишила мене двадцять років тому, повернулася, а ти вирішив, що це може зачекати до ранку?
Я зітхнув. Лера успадкувала мій характер — чи я її? Така ж уперта, така ж запальна.
— Сядь, будь ласка. У мене вже голова паморочиться від твого ходіння.
— Пробач, — вона гепнулася на стілець. — Просто це… це занадто.
— Я знаю.
— Ні, не знаєш! — вона знову схопилася. — Ти завжди був поруч. А вона… Чого вона хоче? Чому саме зараз?
Я простягнув руку й стиснув її долоню:
— Вона хоче зустрітися з тобою.
— Андрію, ти зовсім здурів? — Олег ледь не захлинувся пивом. Ми сиділи в нашому улюбленому барі «У Степанича», де за двадцять років не змінилося нічого, окрім цін.
— А що я мав зробити?
— Що зробити? Послати її куди подалі! Ти забув, як у перший рік не спав ночами? Як Лерка захворіла на запалення легень, а ти ледь з глузду не з’їхав? Де вона тоді була?
Я крутив пляшку в руках:
— Знаєш, що найдивніше? Вона майже не змінилася. Ті самі очі, той самий голос…
— Ой лишенько, — Олег закотив очі, — тільки не кажи, що ти…
— Що я — що?
— Закохався. Знову.
— Дурень, — я жбурнув у нього серветкою. — Вона мати моєї доньки.
— Формально — так. А по суті — втікачка з кримінальної справи.
— Вона каже, що невинна.
— А ти їй віриш?
Я не відповів. За вікном проїхала пожежна машина, на мить заливши бар червоним світлом.
Зустріч призначили в маленькій кав’ярні неподалік нашого дому. Лера наполягла на нейтральній території.
— Може, мені піти з тобою? — я вже вдесяте поправляв їй комір пальта.
— Тату, мені не п’ять років, — усміхнулася вона. — Я впораюся.
— Звісно, впораєшся. Ти ж моя донька.
— Прийомна.
— Єдина.
Вона міцно обійняла мене й пішла. Я дивився їй услід, поки вона не зникла за рогом, і набрав номер, який зберігав усі ці роки.
— Інспекторе Тарасов? Це Андрій Соколов. Пам’ятаєте мене?
— Соколов… — голос у слухавці був хрипкий від віку чи сигарет. — А, той хлопець із немовлям з електрички? Як таке забудеш. Щось сталося?
— Вона повернулася.
Запала довга пауза.
— Де ти зараз? — нарешті спитав Тарасов. — Нам треба поговорити.
Старий слідчий чекав мене в прокуреному кабінеті районного відділку. За двадцять років тут, здається, не змінили навіть жалюзі.
— Отже, з’явилася, — він дістав із шухляди столу пожовклу теку. — Я так і знав, що рано чи пізно…
— Що там? — я кивнув на теку.
— Справа твоєї… подруги, — він криво всміхнувся. — Сідай, розмова буде довгою.
Я опустився на скрипучий стілець. На стіні цокав годинник — так само монотонно, як у той вечір, коли я вперше прийшов сюди з немовлям на руках.
— Марина Вікторівна Савельєва, — Тарасов розгорнув теку. — Чи тепер вона називається інакше?
— Ні, тим самим ім’ям.
— Значить, втомилася тікати, — він закурив. — А ти знаєш, від чого вона тікала?
— Вона сказала…
— Та байдуже, що вона там наговорила! — він різко вдарив долонею по столу. — Ти взагалі розумієш, у що вліз? Її чоловіка знайшли мертвим за тиждень до того, як вона залишила тобі немовля. Три кулі. Одна — просто в потилицю. Чиста, холодна робота професіонала.
У мене по спині пробіг холод, ніби хтось провів льодом:
— Але ж вона стверджує…
— Що не винна? — скептично пирхнув він. — Усі так кажуть. А докази? Хочеш, розповім про докази? Справу давно не розслідують активно, тому її вже не так наполегливо шукають, як раніше.
Саме в цю мить завібрував телефон. Повідомлення від Лери: «Тату, ти мав рацію. Вона неймовірна. Можна, вона прийде до нас на вечерю?»
Я повільно підвів погляд на Тарасова:
— Розповідай. Усе. Без винятків.
— Леро, зачекай хвилинку, — я наздогнав доньку в коридорі. Минув тиждень після вечері з Мариною, і я бачив, як вони стають ближчими. Саме це лякало мене найбільше.
— Що сталося? — вона обернулася. — Я поспішаю, у мене зустріч із мамою…
— Про це й хотів поговорити, — я знизив голос. — Я дещо дізнався. Про минуле.
— Про що саме?
Я витяг із кишені складений удвоє аркуш:
— Це копія поліцейського звіту. Прочитай.
Вона розгорнула папір. Я бачив, як у неї розширилися очі, як затремтіли пальці.
— Ні… — вона похитала головою. — Ні, цього не може бути. Вона не здатна на таке…
— Леро…
— Це неправда! — вона зім’яла аркуш. — Ти просто… ти просто ревнуєш! Бо боїшся, що я любитиму її більше!
— Доню…
— Не називай мене так! — вона відсахнулася. — Ти мені не рідний батько! І не тобі вирішувати…
Вона не договорила, різко розвернулася й вибігла з дому.
— Слухай, Андрію, — Тарасов загасив цигарку й важко зітхнув, дивлячись на мене поверх окулярів. — Я ж не сліпий. Бачу, що вона з тобою спілкується. І з вашою донькою… з Лерою.
Він на мить замовк, ніби збирав думки, а потім витяг із шухляди стосу фотографій і почав викладати їх півколом.
— Подивись. Тут щось не сходиться, розумієш? — його пожовклий від нікотину палець уперся в одну зі світлин. — Двадцять років ця справа не дає мені спокою. А зараз… — він підняв на мене втомлений погляд, — зараз у нас є шанс нарешті розібратися.
— Ти до чого ведеш?
— До того, що я можу просто зараз зателефонувати. Наряд буде за десять хвилин, — він постукав пальцями по столу. — Але, можливо… є інший шлях. Поговори з нею, Андрію. По-людськи. Без протоколів і допитів. Вона тобі довіряє, ти ж сам бачиш.
Я мовчки дивився на фотографії. На одній з них було видно слід від кулі в стіні — чомусь саме ця деталь змусила мене здригнутися.
— Добре, — нарешті сказав я. — Я поговорю з нею.
Мій погляд ковзав по знімках місця злочину, записах із камер, висновках балістичної експертизи.
— Тут щось не складається, — пробурмотів я.
— Саме так, — ледь усміхнувся Тарасов. — Тому справу й не закрили остаточно. Нам потрібна твоя допомога, Андрію. Заради Лери.
Я дістав телефон і написав: «Нам потрібно зустрітися. Сьогодні. Без Лери».
Відповідь прийшла майже миттєво: «Буду за годину».
— Отже, це був Віктор, — я дивився на Марину через стіл. Ми сиділи в тому самому кафе, де вперше зустрілися після її повернення.
— Мій чоловік завжди більше цінував брудні гроші, ніж чисту совість.
Її пальці нервово м’яли серветку. За вікном починало світати — ми просиділи там усю ніч.
— Тату! — Лера влетіла до магазину, ледь не зачепивши стос книг. — Тату, я така дурепа!
— Нарешті, — усміхнувся я, обіймаючи її. — А то вже думав, не дочекаюся.
— Пробач мені. За все, що я тоді наговорила.
— Гей, ти ж моя донька. Я давно звик до твого гострого язика.
Вона схлипнула мені в плече:
— Мама все розповіла. Про батька, про гроші, про той вечір…
Історія виявилася водночас банальною й моторошною. Віктор, чоловік Марини, працював у великому банку та крутив схеми з відмивання коштів. Марина випадково натрапила на документи й спробувала його зупинити. А потім…
— Він пригрозив, що забере Леру, — говорила Марина тихо, дивлячись у порожнечу. — Сказав, що має зв’язки, що мене посадять, а дитину віддадуть у дитбудинок.
— Чому ти не звернулася до поліції?
— Я звернулася. До Тарасова. А за день Віктора знайшли мертвим, і всі докази вказували на мене.
Тарасов кивнув:
— Це була ідеально спланована підстава. Але дещо не збігалося. Наприклад, час смерті.
— І що тепер? — запитав я, дивлячись на них обох.
— Тепер у нас є докази, — Тарасов витяг флешку. — Тут документи, які Марина збирала по крихтах усі ці роки. Плюс зізнання одного з колишніх партнерів Віктора.
Суд тривав три місяці. Я не пропустив жодного засідання, тримаючи Леру за руку. Марину повністю виправдали. Справжніх винуватців знайшли — двох колишніх колег Віктора, які злякалися викриття.
— І що тепер? — запитала Лера, коли ми вийшли з будівлі суду. Ми стояли втрьох: я, вона й Марина. — Як нам… жити далі?
— Як родина, — відповів я, і Марина вдячно стиснула мою руку.
Відтоді минуло чимало часу. Книгарня поступово перетворилася на особливе місце — в одному із залів тепер пахне не лише книжками, а й олійними фарбами. Лера там живе мистецтвом, збирає навколо себе таких самих шалено закоханих у творчість художників. Іноді чую, як вони до хрипоти сперечаються про світлотінь і композицію, запиваючи все літрами кави.
А Марина… вона знайшла себе там, де й не сподівалася. Працює в кризовому центрі, допомагає жінкам вибиратися з таких історій, у якій колись опинилася сама. Часом повертається додому зовсім виснажена, мовчки стоїть на балконі. Але наступного дня знову йде — бо знає: комусь зараз так само страшно й самотньо, як було їй тоді, в тій холодній електричці.
— Тату, — Лера зазирнула до мого кабінету, — ти йдеш? Мама спекла свій фірмовий пиріг.
— Йду. Знаєш, я тут подумав…
— Знову про ту електричку?
— Ні. Про те, як дивно влаштоване життя. Іноді потрібно щось втратити, щоб у підсумку знайти значно більше.
Вона усміхнулася:
— Філософ ти мій! Ходімо, поки Олег не з’їв увесь пиріг. До речі, ти помітив, як він дивиться на маму?
— Леро!
— А що? Їй давно пора налагодити особисте життя. А він — хороший.
Я лише похитав головою. Моя донька завжди вміла бачити те, що інші не помічали. Як і тоді, у потязі, коли незнайома жінка розгледіла в мені щось важливе. Те, що дозволило їй довірити мені найдорожче.
Ми вийшли надвір. Накрапав дрібний дощ — такий самий, як двадцять років тому. Але тепер він здавався теплим. Майже літнім. Майже щасливим.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію — мені буде дуже приємно.
