— Уявляєш, знову приходили! — Ксенія різко поставила тарілку на стіл. — І знову без попередження!

— Ну, мамо ж… Вона просто скучила, — Демид знизав плечима, не відриваючись від телефону.

— Скучила? — Ксенія зупинилася посеред кухні. — Дьом, вони були тут учора. І позавчора. І три дні тому. У твоєї мами інших справ немає?

— А що такого? Будинок великий.

— До чого тут розмір будинку? — Ксенія сіла навпроти чоловіка. — Дьома, поглянь на мене. Я ж не просто так три роки працювала, як проклята. Пам’ятаєш, як ти обурювався? «Ксю, навіщо нам своє житло, давай просто орендувати!»

Демид скривився:

— Починається.

— Так, починається! Бо я хотіла свій будинок. Свій! Розумієш? А тепер твоя мама з Леркою влаштували тут прохідний двір.

— Ну і що ти пропонуєш? Заборонити їм приходити?

— Ні. Але нехай хоча б попереджають заздалегідь. І не тягнуть сюди своїх подруг. Учора ця її Галина Петрівна заявилася…

— Ксю, ну це ж мама.

— Ось саме — твоя мама, а не моя! І я не зобов’язана терпіти її нескінченні візити!

Увечері Ксенія помітила у передпокої незнайомі капці.

— Це що? — запитала вона у Демида.

— А, мама принесла. Сказала, незручно у вуличному взутті ходити.

— Дьом, а навіщо їм капці, якщо вони просто в гості приходять?

Демид знизав плечима:

— Ну принесли і принесли. Яка різниця?

Через тиждень у ванній з’явилися халати. Ще через три дні Ксенія виявила у гостьовій кімнаті косметичку Лери.

— Дьом, вони що, поступово переїжджають? — Ксенія постукала у двері кабінету чоловіка.

— Та кинь, просто речі залишили, щоб зручніше було.

— Зручніше? — Ксенія примружилася. — А мені незручно! Я приходжу з роботи — і застаю їх тут. Учора зайшла — вони на кухні чай п’ють. Позавчора — у вітальні серіал дивляться. У них що, свого дому немає?

Демид мовчав.

— Дьом, що відбувається? Чому вони щодня тут?

— Розумієш… У них там ситуація…

— Яка ще ситуація?

— Мама продала квартиру.

— Що?!

— Ну, їй подруга запропонувала вигідне вкладення.

— І де вони тепер живуть?

— У маминої подруги тимчасово.

Ксенія повільно опустилася на стілець:

— Тобто вони планують сюди переїхати?

— Ні-ні, що ти! Просто так склалося.

Але Ксенія вже все зрозуміла. План був ідеальним — створити безвихідну ситуацію, а потім тиснути на жалість.

Наступного ранку Ксенія відпросилася з роботи раніше. Вона вирішила приїхати додому несподівано, щоб зрозуміти, що відбувається у її відсутність. Припаркувавшись біля будинку, вона побачила машину свекрухи.

— Мариночко, ну ти уявляєш, вона мені заявила, що я не можу приводити подруг! У власному домі! — голос свекрухи долинав з відкритого вікна кухні.

— А чого ти хотіла? Молода дружина, гонору багато. Нічого, пообламається, — відповіла незнайома жінка.

— Та я взагалі не розумію, що він у ній знайшов. Працює днями й ночами, вдома не буває. Яка з неї дружина?

— А ти не переживай. Головне, що ви тепер тут поряд. Потихеньку освоїтесь, і буде твій син під наглядом.

Ксенія завмерла під вікном. Отже, ось як? Вона дістала телефон і увімкнула диктофон.

— Так, Галю, ти права. Знаєш, я ж спеціально продала квартиру.

— У якому сенсі?

— Ну як. Я ж бачила, що ця вискочка будинок купує. Ну і вирішила — чого нам з Леркою в старій квартирі сидіти? Тут такі хороми! Будинок великий, місця всім вистачить.

— А гроші куди поділа?

— На рахунку лежать. Потім собі квартиру меншу куплю. А поки поживемо тут. Не виженуть же рідну матір? Відразу їй сказала: «Готуй гостьову кімнату, я продала квартиру. І не забудь звільнити шафу».

— А невістка що?

— А що невістка! Демид — мій син. Як я скажу, так і буде. Не приживеться тут — сама піде.

Ксенія відчула, як руки почали тремтіти від злості. Вона штовхнула вхідні двері:

— Добрий день! А ось і я!

На кухні запала тиша. Марина Денисівна та її подруга завмерли з чашками в руках. На столі стояло варення, яке Ксенія варила на вихідних.

— Ой, Ксюшенько! — заметушилася свекруха. — А ми тут чайку вирішили попити…

— Я чула, — Ксенія поклала телефон на стіл. — Все чула, Марино Денисівно. І про квартиру, і про ваші плани.

— Що ти вигадуєш? — свекруха зблідла.

— Нічого я не вигадую. Ось, — Ксенія увімкнула запис. — Все тут. І про те, як ви квартиру спеціально продали, і про те, як плануєте мене звідси вижити.

— Як ти смієш! — схопилася подруга свекрухи. — Та ти…

— А вас я взагалі не знаю, — перебила Ксенія. — І дуже прошу покинути мій дім. Негайно.

— Це не лише твій дім! — вигукнула свекруха. — Мій син…

— Ваш син — мій чоловік. І цей будинок куплений за мої гроші. Я три роки працювала, не покладаючи рук, щоб назбирати на перший внесок. Іпотеку теж сплачую я. І я не дозволю вам влаштовувати тут цирк!

— Що сталося? — в кухню зайшла розпатлана Лера. — Ой, Ксю, ти сьогодні рано…

— Дуже рано, — кивнула Ксенія. — І дуже вчасно. Збирайте речі. Усі. Негайно.

— Нікуди ми не підемо! — тупнула ногою свекруха. — Зараз Дьома приїде, і ми все обговоримо!

— Обов’язково, — Ксенія дістала другий телефон. — Алло, Дьом? Приїжджай негайно. Тут дуже цікавий запис. Про те, як твоя мама продала квартиру й вирішила до нас переїхати. Що? Так, чекаю.

За пів години на подвір’ї зупинилася машина Демида. Він влетів у дім з виразом тривоги на обличчі.

— Що сталося?

— Дьомочко, синочку, — кинулася до нього Марина Денисівна. — Твоя дружина нас виганяє! Рідну матір!

— Зачекай, мамо, — Демид підняв руку. — Ксюш, що тут відбувається?

— А ти послухай, — Ксенія ввімкнула запис.

Чим довше Демид слухав, тим темнішим ставало його обличчя. Коли запис закінчився, він повільно повернувся до матері:

— Це правда? Про квартиру?

— Дьомочко, ну я ж для тебе старалася…

— Правда чи ні?

— Ну так, — схлипнула Марина Денисівна. — Але ж я хотіла як краще! Ти ж мій син.

— Як краще? — Демид гримнув кулаком по столу. — Мамо, ти серйозно? Продати квартиру й будувати плани за моєю спиною?

— Ну а що тут такого? — втрутилася Лера. — Подумати тільки! Ти ж наш брат! А ця твоя…

— Замовкни, — різко перебив її Демид. — Що значить «ця»? Ксенія — моя дружина. І цей дім — наш. Ми не повинні вас утримувати.

— Синочку, але ж ти не виженеш рідну матір? — Марина Денисівна демонстративно заломила руки.

— А куди поділися гроші з квартири? — запитав Демид.

— Та це… Вклала в один проєкт…

— Не бреши! — Ксенія знову взяла телефон. — Ти ж сама щойно подрузі сказала, що вони лежать на рахунку.

— Мамо, ти спеціально все це влаштувала? — Демид подивився на неї з відразою. — Продала квартиру, щоб створити безвихідну ситуацію?

— Та що ви всі на мене накинулися?! — свекруха сплеснула руками. — Я мати! Я маю право бути поруч із сином! А ця… кар’єристка тільки про себе думає! Коли вже онуків народить? Вічно на роботі пропадає!

— Досить, — Демид глибоко вдихнув. — Мамо, я тебе не впізнаю. Ти завжди вчила мене бути чесним. А сама? Ксенія три роки працювала, не покладаючи рук, щоб купити цей дім. А ти вирішила просто так сюди в’їхати?

— Ой, та якби не ти, їй би взагалі кредит не схвалили! — раптом втрутилася Лера. — З її-то зарплатою!

— Що? — Ксенія різко повернулася до чоловіка. — Про що вона говорить?

Демид побілів.

— Ксюш, я…

— О, ще й це приховав? — переможно вигукнула Лера. — Братик документи про дохід підробив, щоб їй кредит дали!

На кухні повисла важка тиша. Ксенія повільно опустилася на стілець.

— Дьома, це правда?

— Ксюш, я просто хотів допомогти…

— Допомогти? — вона гірко засміялася. — Ти підробив документи? І навіть не сказав мені?

— Я знав, що ти будеш проти…

— Авжеж! Бо це підробка! Якби банк дізнався…

— Ось! — Марина Денисівна склала руки на грудях. — Тепер ти розумієш, доню, що без нас вам ніяк? Ми — сім’я!

— Ні, Марина Денисівна, — Ксенія піднялася. — Тепер я точно зрозуміла, що ми — не сім’я. І ніколи нею не були. Ви виховали сина брехуном і маніпулятором. Я ще дивувалася, чому він такий м’якотілий! Чому закриває очі на всі ваші витівки!

— Ксюш, пробач… — Демид спробував взяти її за руку.

— Відійди, — вона відсмикнулася. — Ви всі тут один одного варті.

— Ха! — пирхнула Лера. — А ти думала, він тебе любив? Це мама наполягла, щоб він на тобі одружився!

— Леро, замовкни! — Демид стиснув її плече.

— Чого ти так кричиш? — єхидно усміхнулася Лера. — Ти ж сам мамі скаржився, що Ксенія тільки про дім думає. А ти хотів іншу…

— Оце так новина… — прошепотіла Ксенія.

— Ксюш, не слухай її! — Демид метнувся до дружини. — Лера бреше!

— Брешу? — Лера вирвалася. — А хто пів року тому з Наталкою з бухгалтерії зустрічався? Думаєш, я не знаю?

Ксенія відчула, як під нею хитається земля. Вона ледве втрималася на ногах.

— Тепер зрозуміло, — сказала вона тихо. — Чому ти був проти покупки будинку. Чому бурчав, що я багато працюю. Ти не хотів, щоб я накопичила гроші й купила житло. Боявся, що тоді тобі буде важче від мене піти?

— Ксюш, це було давно…

— Встань, — вона з огидою відсахнулася. — Бридко на тебе дивитися.

— Доцю, — раптом озвалася Марина Денисівна. — Ну що ти? Усі чоловіки гуляють, але він же повернувся до тебе!

— До будинку повернувся, — Ксенія скривилася. — До іпотеки, яку я плачу. До зручного життя. А я, дурна, не розуміла, чому він мене відмовляв дім купувати…

— Ксюш, я люблю тебе… — Демид прошепотів, хапаючи її за руку.

— Ні, — Ксенія похитала головою. — Ти любиш комфорт. І звик жити за чужий рахунок. Спершу сидів у матері на шиї, тепер вирішив облаштуватися за мій рахунок.

— А ти, значить, ідеальна? — вибухнула Лера. — Вічно на роботі пропадаєш! Яка з тебе дружина?

— Я працювала днями й ночами, щоб купити цей будинок, — спокійно відповіла Ксенія, збираючи документи зі столу. — А ваш Дьомочка в цей час чудово проводив час із Наталкою з бухгалтерії. Чудова сім’я, нічого не скажеш.

— Що ти робиш? — злякано запитав Демид, дивлячись, як вона складає папери в теку.

— Готую документи. Завтра вранці їду до юриста. Подаю на розлучення.

— Але як же будинок? Іпотека?

— Ось що тебе насправді турбує, — Ксенія гірко посміхнулася. — Не хвилюйся. Я виплачу все сама. Мені цей дім потрібен більше, ніж тобі. А ти повертайся до мами. Раз вже вона квартиру продала й гроші приховала, то, може, купить тобі нову.

— Геть! — вона різко вказала на двері. — Всі геть із мого дому! Щоб через годину тут вас і духу не було!

— Ти не можеш нас вигнати, — прошипіла Марина Денисівна. — Дьомо, скажи їй!

— Можу, — Ксенія взяла телефон. — І якщо через годину ви не заберетеся, я викличу поліцію. У мене є запис, де ви самі зізнаєтеся в шахрайстві. Хочете перевірити, чим це закінчиться?

— Ксюш, давай поговоримо, — благально мовив Демид.

— Нам нема про що говорити. Я подаю на розлучення. А зараз я їду до подруги. Вернуся через дві години. Щоб до цього часу вас тут не було.

Вона вийшла з дому, сіла в машину й розридалася. Три роки роботи, надій, мрій. А в результаті що? Чоловік-зрадник і його родина аферистів.

Через дві години вона повернулася. Дім був порожній. На кухонному столі лежала записка:

«Вибач. Я все зіпсував. Ти права — я не вартий тебе. Документи на розлучення підпишу. Дьома.»

Увечері подзвонила колишня свекруха:

— Як ти могла так із нами вчинити? Ми ж сім’я!

— Ні, Марина Денисівна. Ми не сім’я. Ви намагалися провернути аферу з квартирою. Ваш син підробив документи для іпотеки й зраджував мені. Знаєте, що найдивніше? Я ж дійсно працювала, не покладаючи рук, щоб купити цей будинок. А треба було одразу насторожитися, коли Дьома так легко погодився на підробку документів.

— Ми подамо на тебе до суду!

— Подавайте. У мене є запис вашого зізнання. Тож раджу вам залишити мене в спокої.

Через місяць вони офіційно розлучилися. Демид не претендував на будинок — чи то совість прокинулася, чи просто злякався, що історія з підробленими документами спливе назовні. Марина Денисівна купила на відкладені гроші невелику квартиру. Лера переїхала до неї.

Ксенія залишилася одна у великому будинку. Платити іпотеку стало важче, але вона справлялася. Щоразу, повертаючись із роботи, вона відчиняла двері своїм ключем і посміхалася. Ніяких непроханих гостей, ніяких чужих капців у коридорі.

Цей будинок був її. Тільки її.

lorizone_com