— Ну справді, Аню, ти як мала дитина. Мої гроші — це мої. Твої — це твої. Усе чесно, — Діма відкинувся на спинку дивана й голосно, від душі розсміявся.
Той сміх, що ще рік тому здавався мені щирим і заразливим, тепер різав слух, наче дешеве залізо. Він дивився на мене зверхньо, і в його погляді блищало липке самовдоволення. Колись у ньому було обожнювання, а тепер — поблажлива жалість до «бідної дівчинки», яку він «ощасливив», дозволивши жити поруч із собою.
— Я просто подумала, що якщо холодильник у нас спільний, то й купувати його логічно разом, — тихо сказала я, розглядаючи візерунок на килимі. Не піднімати очей. Головне — не дивитися йому в обличчя, щоб він не побачив холодної люті, що повільно піднімалася з глибин душі.
— Логічно — це коли кожен розраховує на себе. Я тебе утримую? Ні. Я плачу за оренду та комуналку? Так. І за це скажи «дякую». А холодильник, вибач, це вже розкіш. Старий же працює.
Він сказав це так, ніби кинув мені обгризену кістку. Старий холодильник, що дістався нам від його бабусі, ночами гудів, як поранений звір, і перетворював свіжі овочі на крижану кашу. Я мовчки кивнула.
«Рік, доню. Усього рік, — лунав у пам’яті голос батька. — Я не проти твого Діми. Я проти твоєї сліпоти. Ви знайомі три місяці. Хай він доведе, що любить тебе, а не мої гроші. Живіть на свої. А від мене — жодної копійки. Подивимося, з чого він зроблений».
Батько сердився через нашу поспіхом зіграну весілля. Він вважав, що Діма — мисливець за приданим. Щоб довести зворотне, я погодилася на цей експеримент. Навіть повернула собі дівоче прізвище матері, щоб на роботі не було жодних асоціацій. Для Діми це стало історією про те, як «багатий тато позбавив спадщини» непокірну доньку.
Тісто виявилося неякісним. Перші пів року Діма грав у шляхетність, упевнений, що варто йому протриматися — і суворий тесть змінить гнів на милість. А потім зрозумів: грошей не буде. І маска почала спадати. Спочатку зникли квіти. Потім він «забував» гаманець у ресторані. А тепер дійшло до роздільного бюджету, де його гроші — лише його, а мої — «на спільні витрати».
— Ладно, не ображайся, — він підійшов і недбало потріпав мене по волоссю, наче собаку. — Заробиш — купиш. Ти ж у мене розумниця. Стараєшся.
Я повільно підняла на нього погляд. У його очах не було й тіні сумніву у власній правоті. Лише впевненість господаря становища, який добре заробляє й якому «пощастило» взяти в дружини гарну, але абсолютно «неприбуткову» жінку. Він не знав, що «стараюся» я в компанії, власником якої є мій батько. Він не здогадувався, що ключовий проєкт, за який йому світить величезна премія, від першої до останньої деталі створила я. І він точно не уявляв, що завтра о десятій ранку його викличуть «на килим» зовсім не для підвищення.
— Так, любий, — я змусила себе усміхнутися найпокірнішою зі своїх усмішок. — Ти правий. Звісно, правий.
Увечері він повернувся з блиском в очах. Кинув на стіл папку з логотипом автосалону.
— Дивись, яку красуню знайшов! — із захватом розгорнув переді мною глянсовий буклет. Зі сторінки на мене дивився хижий профіль дорогого позашляховика.
— Беру в кредит, звісно. Але з моєю зарплатою — це дрібниці. Перший внесок зроблю з премії за проєкт «Горизонт». Нам от-от випишуть.
Він говорив швидко, натхненно, не помічаючи мого закам’янілого обличчя. «Горизонт». Мій проєкт. Мої безсонні ночі, мої розрахунки, мої переговори. Діма там був лише формальним керівником, який ставив підпис під моїми звітами та гарно презентував їх на нарадах.
— Ти купуєш машину? — мій голос прозвучав глухо, наче з-під води. — Але… ти ж казав, що треба економити. Що наша «фінансова подушка» ще занадто тонка.
Він відірвався від буклета й подивився на мене щиро здивовано, наче я сказала дурницю.
— Аню, ти знову плутаєш. «У нас» — це коли йдеться про твої витрати. Я ж у тебе грошей не прошу, правда? Я заробляю — я й витрачаю. Це стимул, розумієш?
Мотивація. Чоловік має рости, прагнути більшого. А ти мене гальмуєш своїми дрібними побутовими проблемами.
Він дедалі частіше користувався цим прийомом — «ти мене гальмуєш». Будь-яке моє прохання чи спроба обговорити спільні плани натикалися на цю стіну. Я, зі своїми турботами, заважала його «великим звершенням».
— Я просто намагаюся бути практичною, — зробила я ще одну, останню спробу. — Може, спочатку вирішимо питання з житлом? Почнемо відкладати на іпотеку? Разом.
Діма розсміявся. Тим самим сміхом, що й удень. Гучним, самовпевненим, принизливим.
— Іпотека? З твоєю зарплатою? Анечко, не сміши. Щоб відкладати на іпотеку, треба заробляти, а не отримувати копійки за перекладання папірців.
— От коли я стану комерційним директором, тоді й поговоримо. А поки — тішся за свого чоловіка. Скоро він кататиметься на крутій машині. Тобі ж має бути приємно.
Він підійшов і обійняв мене за плечі, притискаючи до себе. Від нього віяло дорогим парфумом і удаваним успіхом — чужим, вкраденим.
— До речі, про директора, — знизив він голос до змовницького шепоту. — Завтра в мене зустріч із генеральним. Схоже, крига скресла. Старий нарешті зрозумів, які в мене таланти.
Серце пропустило удар. Генеральний. Мій батько.
Я легенько відсторонилася, щоб він не відчув, як у мене напружилося все тіло.
— Це… це ж чудово, любий! — видушила з себе удавано радісну усмішку.
— Ще б пак! — він світився від самовдоволення. — Отже, завтрашній день усе вирішить. Побажай мені успіху.
Він заснув майже одразу, впевнений у своєму блискучому майбутньому. А я ще довго сиділа на кухні, дивлячись у темне вікно. Гул старого холодильника здавався відліком часу — до його падіння. І бажати йому удачі я не збиралася. Я збиралася спостерігати за виставою.
Вранці він світився самовдоволенням. Насвистував, обираючи найдорожчу краватку. Я мовчки подала йому каву, граючи роль відданої дружини.
— Треба виглядати на мільйон, — пробурмотів він, критично розглядаючи себе у дзеркалі.
Мій погляд ковзнув на нову сукню, що висіла на дверцятах шафи. Проста, лляна, але я відкладала на неї три місяці зі своєї «зарплати-копійок». Це була моя маленька перемога — символ того, що я ще існую окремо від нього.
Діма теж її помітив. Підійшов і двома пальцями з неприхованою зневагою торкнувся тканини.
— І що це за сільський шик?
— Це моя нова сукня, — тихо відповіла я.
— Та бачу, що твоя. На що вистачило, те й купила. Аню, слухай, — він обернувся до мене, і обличчя стало серйозним, майже наставницьким. — Коли я отримаю посаду, тобі доведеться відповідати статусу. Жодних отих… дешевих ганчірок. Ти будеш дружиною великої людини. І це — соромно.
Я дивилася на свою маленьку, вистраждану радість, яку він щойно втоптав у бруд. І тут сталася остання крапля. Розгладжуючи складку на своїй бездоганно білій сорочці, він повісив її на ті самі дверцята. І гаряча праска, яку він на мить залишив на дошці, зісковзнула просто на мою сукню.
Пролунав шиплячий звук. На тканині розповзлася потворна коричнева пляма, пропаливши її наскрізь. Діма глянув на дірку, потім на мене. Жодного каяття чи провини — лише досада.
— От бачиш. Воно саме позбулося цього мотлоху, — усміхнувся він. — Не плач, купиш собі нову. Коли я дозволю і дам гроші.
Усередині щось обірвалося. Тихо, без гуркоту, остаточно. Рік принижень, удаваних надій, терпіння — усе згоріло разом із цією сукнею.
— Ти правий, — мій голос був незнайомо рівним і твердим. — Час позбутися убозтва.
Він не зрозумів. Почув лише покірність у словах. Кивнув, підхопив портфель і, чмокнувши в щоку, пішов. Пішов на зустріч, яка, як він думав, піднесе його на вершину.
Я подивилася йому вслід. Потім дістала з шафи свій найкращий діловий костюм — той, що подарував мені батько на випуск з університету. Той, якого Діма ніколи не бачив.
На роботу я приїхала на годину раніше. Пройшла повз свій стіл у загальному залі, повз здивовані погляди колег, і попрямувала коридором до кутового кабінету з табличкою «Начальник відділу продажів. Соколов Д.А.».
— Анно, ви куди? Дмитра Олексійовича ще немає, — підняла на мене очі секретарка.
— Знаю, — усміхнулася я. — Я на своє нове місце. Принесіть мені каву. І, будь ласка, змініть табличку. Моє прізвище — Орлова.
Рівно о десятій двері розчахнулися. Увійшов Діма — сяючий, упевнений, з папкою під пахвою. Він застиг, побачивши мене у своєму кріслі. Усмішка повільно зникла.
— Аню?.. А ти що тут робиш? — у його голосі було здивування, але ще не тривога. — Іди, побався десь в іншому місці. У мене зараз зустріч із генеральним.
— Знаю, — спокійно відповіла я, зробивши ковток кави. — У мене теж.
У цей момент зайшов мій батько. Діма обернувся, і його обличчя витягнулося.
— Павле Андрійовичу! Доброго ранку! Ми якраз… — почав він улесливо.
— Доброго, Дмитре, — батько обійшов його, підійшов до мене й поклав руку на плече. — Бачу, ти вже знайомий зі своїм новим керівником. Орловою Анною Павлівною.
Діма оніміло дивився то на мене, то на нього.
— Орловою?.. Павлівною?.. — прошепотів він. — Якою ще Орловою? Аню, що це за цирк?
— Це не цирк, Дімо. Це моє справжнє прізвище, — я підвелася, відчуваючи спокій. — А Павло Андрійович — мій батько.
Він хитнувся, наче отримав удар.
— Але ти ж казала…
— Я казала, що мій батько не хоче мати зі мною справ. І це була правда. Він не хотів мати справ із жінкою, яка дозволяє себе принижувати. Він чекав, поки я сама все усвідомлю. Ось я й усвідомила.
Він почав згадувати: машину в кредит, премію, яку привласнив, свої слова про «копійки» й «дешеві ганчірки».
— Аню… це ж непорозуміння! — зробив він крок до мене. — Я ж тебе люблю!
— Ти все робиш для себе, Дімо, — відрізала я. — Твої гроші — твої. Мої — мої. Моя компанія. Мій кабінет. І моє рішення: ти звільнений. За статтею.
Він застиг.
— Звільнений?.. Ти не можеш…
— Можу. І машину ти не отримаєш. Премію — теж.
— І ще, — додала я. — Речі з квартири забереш сьогодні до вечора. Ключі залишиш у консьєржа. Мій юрист передасть тобі документи на розлучення.
Він дивився на мене, як на чудовисько.
— Але… ми ж сім’я!
— У нас не було сім’ї, Дімо. У тебе був зручний проєкт. Але він закритий. За провал усіх показників.
Я сіла у своє нове крісло.
— Якщо все, вийди. У мене багато роботи.
…Увечері, коли в квартирі стихли звуки його зборів, я відкрила ноутбук. Знайшла в інтернет-магазині найбільший і найдорожчий холодильник із нержавіючої сталі, з льодогенератором і сенсорним дисплеєм. Натиснула «Купити». Оплата пройшла миттєво. З моєї особистої картки.
