— Оля, а що це у тебе? — Віталій, досить причмокуючи після третьої чарки домашньої наливки, раптом простяг руку і відчутно, по-господарськи ущипнув мене за бік.
Прямо над поясом спідниці, там, де тканина трохи натягувалася, коли я сиділа.
Він зробив це при гостях, голосно і зовсім безсоромно.
— Віталь, ти що? — я спробувала м’яко відсунути його долоню, наче стряхнути настирливу осінню мушку, але він не втихомирювався.
Пальці чоловіка, схожі на короткі пережарені сардельки, знову стиснулися на моїй талії, завдаючи не стільки болю, скільки гострої образи.
— Та глянь ти! — звернувся він до нашого сусіда Геннадія, що сидів навпроти і вже прицілювався виделкою до оселедця під шубою. — Я їй кажу: «Оля, досить булки на ніч гризти». А вона мені: «Це вік, гормони».
Віталій засміявся, і його живіт заколихався в такт сміху, натягуючи ґудзики парадної сорочки до небезпечного межі.
— Які гормони? Це лінощі-матінка! — підсумував він, гордо оглядаючи стіл.
— Віталій, перестань, — прошепотіла я крізь зуби, відчуваючи, як зрадницька рум’яна заливає шию та щоки.
Геннадій ніяково хихикнув, втупившись у тарілку, наче малюнок із майонезу став найцікавішою картиною світу.
Його дружина, Лариса, делікатно відвела погляд і почала поправляти серветку, роблячи вигляд, що нічого не відбувається.
— А що «перестань»? — Віталій явно злетів у раж і не збирався зупинятися, відчуваючи себе центром уваги. — Правду казати не можна? У тебе шкіра звисає!
Він знову ткнув пальцем мені в бік, наче перевіряв готовність дріжджового тіста.
— Ось тут, дивись, прямо валиком нависає, — продовжував він освітницьку промову. — Як у шарпея складки. Некрасиво ж, Оль.
У кімнаті повисла важка, липка пауза, яку порушував лише звук працюючого холодильника на кухні.
— Я ж для тебе стараюся, — додав він менторським тоном, відкинувшись на спинку стільця та склавши руки на грудях. — Жінка повинна слідкувати за собою, щоб чоловікові було приємно дивитися, це закон природи.
Я подивилася на нього.
Уважно, ніби бачу вперше за тридцять років шлюбу.
Шістдесят два роки.
Живіт, що нависає над штанами, як грозова хмара над горизонтом.
Другий підборіддя, плавно перетікаючий у шию, а потім одразу в похилі плечі, минаючи будь-які рельєфи.
Лисина, блискуча від духоти та ситної їжі в світлі люстри, як змазаний маслом млинець на Масляну.
— Значить, приємно для ока? — перепитала я, і мій голос прозвучав дивно спокійно навіть для мене самої.
Всередині щось переключилося, наче важкий тумблер у механізмі шлюзу з грохотом став на місце.
Більше не було ані сорому, ані бажання згладити кути, ані звичного терпіння.
Залишилася лише прозора ясність.
— Звісно! — Віталій самовдоволено плеснув себе по грудях, видавши глухий звук. — Ось я. Я ж тримаю форму!
— Яку форму? — уточнила я, не відводячи погляду.
— Чоловічу! — гордо випрямився він, настільки, наскільки дозволяв хребет. — Щоранку — зарядка, гантелі по п’ять хвилин махаю, я в тонусі.
Він спробував втягнути живіт, щоб продемонструвати цей самий тонус.
Вийшло погано і невиразно.
Живіт лише трохи дернувся, налякано заколихався і повернувся на своє законне місце, продовжуючи нависати над пряжкою ременя, що врізалася в плоть.
— Мужик повинен бути орлом, а не мішком із картоплею, — підсумував він свою лекцію.
— Орлом, кажеш? — я повільно, намагаючись не робити різких рухів, піднялася зі столу.
— Куди? Образилася, чи що? — крикнув він мені вслід, наливаючи ще наливки. — На правду не ображаються, Ольго! Худнути треба, а не губи дути!
Я вийшла в коридор, де пахло старим одягом і взуттєвим кремом.
Там, на стіні, висіло наше старе, ще батьківське дзеркало.
Важке, у масивній овальній дерев’яній рамі, воно пам’ятало нас молодими та стрункими.
Я рішуче зняла його з потужного цвяха.
Воно було важке, кілограмів п’ять, не менше, рама боляче врізалася в долоні.
Але цього ваги я зовсім не відчувала, ніби несла пір’їнку.
Я повернулася в кімнату, тримаючи дзеркало перед собою обома руками, як середньовічний щит.
Або як вирок, що не підлягає оскарженню.
Гості застигли з виделками в руках, Лариса навіть забула закрити рот, в якому виднівся шматочок маринованого огірка.
— Віталій, встань, — сказала я тихо, але так, що сперечатися ніхто не наважився.
— Навіщо? — він щиро здивувався, але, побачивши моє кам’яне обличчя, вирішив не ризикувати. — Ну встав, і що? Танцювати будемо?
— Ні, — я підійшла до нього близько, відчуваючи запах цибулі та алкоголю. — Будемо милуватися орлом.
Я встромила важке дзеркало йому прямо під ніс, змусивши відсахнутися.
— Тримай.
Він машинально перехопив раму, руки здригнулися від несподіваної ваги.
— Оля, ти що вигадала? — у його голосі, який до цього був впевненим і гучним, промайнула перша нотка тривоги.
— Дивись, — скомандувала я тоном, яким зазвичай відчитують пустощі котів. — Уважно дивись.
Він розгублено дивився на своє відображення, яке трохи тремтіло у його руках.
— Ну бачу, я це, я, і що далі?
— А тепер опусти погляд нижче, — я різко ткнула пальцем у скло, прямо там, де відбивався його торс у спітнілій сорочці. — Бачиш це?
— Що? — він все ще намагався тримати оборону.
— У тебе шкіра звисає! — гучно і чітко, з акцентом, промовила я, наслідуючи його інтонацію з п’яти хвилин тому. — І не просто звисає, Віталік, вона лежить.
— Оля! — він намагався опустити дзеркало, обличчя почало червоніти.
— Ні, тримай! — я натиснула на нижній край рами, змушуючи його дивитися на себе. — Ось це, над ременем, це що таке? М’язи сталевого преса?
Геннадій видав дивний хрюкаючий звук, намагаючись стримати сміх, і закашлявся в кулак.
— Ні, дорогий, це рятувальний круг, — безжально продовжувала я. — На випадок, якщо потонемо в жирі.
Віталій почервонів так, що став схожий на величезний перестиглий помідор, який от-от лопне.
— А ось це? — я вказала на його боки, які зрадницьки випирали з штанів. — Це у нас крила орла? Чи «вушка», як у відгодованого поросятка перед Різдвом?
— Припини! — зашипів він, намагаючись відвернутися. — Люди дивляться, ти чого мене принижуєш!
— Хай дивляться! — я підняла голос, перекриваючи його шипіння. — Ти ж хотів правди? Ти ж у нас головний борець за естетику в цьому домі!
Я зробила крок назад, щоб побачити картину повністю.
— Тоді давай розберемо твою естетику, — продовжила я. — Повернись боком до світла.
— Не буду я… — почав він, але одразу замовк.
— Повернись! — рявкнула я так, що задзвонили виделки на столі.
Він, наче під гіпнозом, ніяково переступаючи з ноги на ногу, трохи повернувся.
У дзеркалі відобразився його профіль, далекий від античних ідеалів.
І шия.
Точніше, її майже повна відсутність.
— Бачиш цю потрійну складку на потилиці? — я говорила спокійно, як лікар на огляді. — Це шарпей, Віталік, чистокровний, з родоводом.
Лариса вже не ховалася — вона втупилася обличчям у серветку, а плечі тремтіли від беззвучного сміху.
— А ось тут, під підборіддям? — я була нещадною. — Це зоб, як у пелікана, ти там рибу ховаєш про запас?
— Я чоловік! — жалюгідно пискнув Віталій, і аргумент цей прозвучав слабко і не переконливо. — Мені можна!
— Ах, тобі можна? — я розсміялася, але сміх був холодним і коротким. — Значить, коли у мене після двох дітей і тридцяти років біля плити з’явилася одна складка — це сором, лінь і «шкіра звисає»?
Я підійшла до нього близько і подивилася прямо в очі.
— А коли ти, який важчий за пульт від телевізора нічого десять років не піднімав, перетворився на тремтячий холодець — це «чоловік у самому соку»?
Я різко вирвала у нього дзеркало, руки його помітно втомилися.
Він стояв посеред кімнати — розгублений, пом’ятий, з розстебнутою верхньою ґудзиком, яка нарешті капітулювала, відлетіла і закотилася кудись під стіл.
Увесь його лиск і напускна важливість зникли, як лушпиння з цибулі.
Вся пиха «орла» випарувалася без сліду.
Переді мною стояв просто літній, пухкий дядько, який раптом усвідомив, що король голий.
І дуже, дуже упитаний.
— Сідай, — сказала я спокійно, ставлячи важке дзеркало на підлогу, прислонивши його до комода. — І їж.
Він тяжко плюхнувся на стілець, який скрипнув під його вагою.
— І щоб я більше ні слова, ні півслова не чув про свою фігуру, — сказала я, поправляючи зачіску перед самим дзеркалом.
Я повернулася до нього і тихо додала:
— Інакше я повішу це дзеркало прямо навпроти твого місця за столом, будеш їсти і дивитися, як жує твій пелікан.
Геннадій, уже зовсім не соромлячись і не боячись образити господаря, реготав у голос, витираючи сльози.
Віталій мовчки підхопив виделкою маленький маринований грибочок.
Жував повільно, дивлячись виключно в свою тарілку, намагаючись стати меншим розміром.
У кімнаті не залишилося того тягучого напруження, що зазвичай висить після сімейних сварок.
Навпаки.
Стало легко і вільно.
Ніби хтось нарешті відкрив кватирку в задушливій, прокуреній кімнаті і впустив свіжий повітряний потік.
Я сіла на своє законне місце господині дому.
Взяла лопаточку і поклала собі величезний, непристойно великий шматок торта «Наполеон».
Той самий, який пекла вчора півдня, розкочуючи коржі до прозорості, і який збиралася мужньо не їсти, «щоб не товстіти».
Крем апетитно виступив збоку, коржі хрустнули під виделкою.
— Оль, передай мені теж шматочок, побільше, — тихо попросила Лариса, простягнувши тарілку. — До біса цю дієту, живемо один раз.
— І мені, — підморгнув Геннадій, наливаючи собі морс. — У мене теж, здається, крила ріжуться, треба підкріпитися.
Віталій на секунду підняв очі.
Подивився на мене з якоюсь новою, настороженою повагою.
Потім перевів погляд на торт.
Потім скосив очі на дзеркало, що все ще стояло біля стіни, як німий свідок його поразки.
У нижній частині дзеркала відбивалися його ноги під столом у шкарпетках різного кольору.
Один був чорний, а другий темно-синій, майже фіолетовий.
Орел, блін, домашній.
— Вибач, Оль, — буркнув він, не піднімаючи очей від скатертини. — Ляпнув необачно, чорт забрав.
— Їж, Віталік, їж, — я із задоволенням відкусила шматок торта, відчуваючи смак заварного крему. — Тобі сили потрібні.
Він запитливо підняв брову.
— Гантелі піднімати, — пояснила я з усмішкою. — Ти ж у нас спортсмен.
Вечір тривав своїм чередом, лилися звичні розмови про ціни, дачу і погоду.
Але щось змінилося безповоротно в розстановці сил за цим столом.
Мій «ідеальний» домашній критик раптом здувся і перетворився на звичайну людину.
Зі своїми слабкостями, страхами та численними складками.
І знаєте що?
Цей торт був чортівски смачний.
Найсмачніший за останні двадцять років мого життя.
Відтоді дзеркало так і залишилося в кімнаті, я не стала його прибирати.
Віталій тепер, проходячи повз нього, щоразу мимоволі втягнув живіт і випрямляє плечі.
А про мою «звисаючу шкіру» він більше жодного разу не згадав.
Мабуть, боїться розбудити пелікана.
