У Насті почав рости жuвіт, а вітчим дивився на неї якось дивно і неприємно посміхався. Мама, спочатку нічого не помічаючи, одного разу все ж звернула увагу — і повела доньку до гінеколога. Лікарка лише поглянула — і зблідла…
Коли Насті було п’ятнадцять, мама вдруге вийшла заміж. Її новий чоловік, Олег, здавався уважним, доброзичливим, навіть надміру. Мама казала: «Ти повинна радіти, що в тебе тепер є батько». Настя мовчала і слухняно кивала. Але коли мами не було вдома, Олег починав дивитись на неї занадто довго. Якось приніс шоколадку й сказав: «Ти вже зовсім доросла…»
Минуло кілька місяців. У Насті зник апетит, її нудило, крутилась голова. Живіт помітно округлився. Але мама нічого не бачила — жила новим життям: чоловік, ремонт, спільні фото на кухні…
Та одного вечора Настя скривилась від болю й мимоволі схопилась за живіт. Мама нарешті звернула увагу:
— Що з тобою? Захворіла?
Настя хотіла збрехати. Промовчати. Але замість слів виступили сльози.
Вранці вони поїхали до жіночого лікаря. Молода гінеколог подивилась і миттєво втратила колір обличчя. Покликала старшого колегу. Той лише глянув — і сказав:
— Вагітність. Близько п’яти місяців.
— Цього не може бути! — вигукнула мама. — Вона ж ще диmина!
— Вам потрібно з нею поговорити. Але, будь ласка, без криків.
Настя сиділа, втупившись у підлогу. Мовчала. А потім ледве чутно прошепотіла:
— Він сказав, що це любов. Що я гарна. І що мама все одно нічого не зрозуміє…
Мама сіла. Наче вимкнулась. Через кілька хвилин встала. І — несподівано — міцно взяла Настю за руку.
— Пробач мені… Я все бачила, але не хотіла визнавати. Я більше тебе не залишу.
Минув рік. Маленька судова зала. Настя сиділа з немовлям на руках, поруч — мама. Олег отримав значний термін. Але найважливіше — Настя знову повірила. У себе. У жіночу підтримку. У материнську присутність. Не з першого разу, але назавжди.
Навесні, коли дерева починали розпускатись, а повітря наповнювалось запахом надії, Настя повернулась до школи. Навчання давалося важко. Однокласники шепотілися, дехто кидав косі погляди. Але були й ті, хто залишав на парті шоколадку або просто посміхався.
Її донечка, Маша, була маленькою, з м’якими щічками та глибокими очима. Іноді Настя дивилася на неї і думала: «Як же так сталося, що ти з’явилася у найстрашніший момент мого життя… і стала моїм порятунком?»
Мама змінилася. Стала справжньою. Втомленою — так. Але щоранку готувала Машу до садка, приносила Насті чай, гладила по спині, коли та плакала без причини.
— Ти не одна, чуєш? Ми разом. Завжди.
Іноді Настя прокидалася від кошмарів. У центрі підтримки казали: це нормально. Біль — це не слабкість. Це пам’ять, яку треба прийняти, обійняти — і відпустити.
Якось, на шкільній виставці, Настя принесла свій малюнок: дві жінки тримають дитину на руках. Унизу — напис: «Я вдома».
Вчителька витерла сльози. А мама просто обійняла її — щиро, міцно. Як тоді, у лікарському кабінеті.
Пройшло ще два роки. Настя закінчила школу екстерном. Вступила на психолога — хотіла допомагати іншим дівчатам, які колись опинились у подібному пеклі. Минуле ще снилось. Але кожного ранку її будив новий день. І Машка, яка бігла до неї зі словами:
— Мамочко, ти в мене найкраща!
І Настя знову посміхалась. По-справжньому.
Через п’ять років вона відкрила невеличку кімнату в районній бібліотеці. На дверях — табличка: «Ти не одна».
Це був не офіс і не центр з кавою та диванами. Просто простір, де дівчата могли посидіти у тиші. Поговорити. Або просто помовчати.
У перший день не прийшов ніхто. На другий — з’явилась одна дівчина. Порожній погляд, руки тремтять. Настя принесла їй чаю. Сіла поруч:
— Можеш нічого не казати. Просто побудь.
За тиждень їх стало п’ятеро. За місяць — дванадцятеро. А далі — фонд, психологи, волонтери. Настя робила все це у вечірній час, коли Маша вже міцно спала, притулившись до плюшевого ведмедика.
Якось увечері вони разом прикріплювали новий лист на стіну. У ньому було написано:
«Дякую вам. Я хотіла зникнути. А тепер — хочу жити. Ви мене врятували».
Маша запитала:
— Мамо, це про тебе?
Настя подумала. Потім кивнула:
— І про тебе теж. Ти мене врятувала першою.
Тієї ночі Настя вперше за довгий час заснула спокійно.
Страху більше не було.
Тепер вона — світло.
І ніхто вже не зможе його згасити.
