— Жінко, ви взагалі читаєте таблички? У нас тут зона підвищеного комфорту, а ви з баулами! — різкий голос адміністратора перекрив гул святкової юрби.
Спека стояла така, що асфальт, здавалося, плавився під підошвами, а повітря тремтіло маревом. Олена Петрівна зупинилася, важко дихаючи і намагаючись утримати ручки пакетів, що врізалися в долоні.
Ремені старого рюкзака тиснули на плечі, а дачні кабачки тягнули руки вниз, немов гирі. Вона не хотіла сперечатися — сил на суперечки просто не залишилося після довгої дороги. Темніло в очах від задушливого повітря, і єдиним бажанням було сховатися в тінь білосніжного шатра. — Дітонько, мені б присісти на п’ять хвилин, тиск скаче, — видихнула вона, ігноруючи хамський тон.
Вона ступила під рятівний купол, де стояли порожні шкіряні дивани, і веяло штучною прохолодою. Але шлях їй відразу перегородила дівчина з бейджиком «Вероніка — Керівник служби прийому».
Нарощені вії дівчини здригнули від обурення, коли вона окинула поглядом стоптані кросівки гості. — Ви що, глуха? Це територія для офіційної делегації, вхід строго за пропусками!
Олена Петрівна, не в змозі більше тримати ношу, опустила важкі пакети на ідеально чистий килим. Ноги гуділи так, що стояти стало фізично неможливо, і вона сіла на край бежевого дивана.
— Я не брудню, — тихо сказала вона, намагаючись займати якомога менше місця. — Тут кабачки свої, з грядки, і котлети в контейнері, ще теплі, в рушник загорнула.
Вероніка задихнулася від такої нахабності й схопила рацію, ніби викликала підкріплення на місце «злочину». — Охорона! Терміново в третій сектор, тут стороння відмовляється залишати периметр, вигляд зовсім не відповідає формату!
Олена Петрівна потерла нудне коліно, відчуваючи не образу, а сором за цю гарну дівчину. Усередині, здається, була лише порожнеча, забита інструкціями та страхом виглядати недостатньо важливою особою.
— Не кричи, — попросила вона, дістаючи зі своєї куртки старенький кнопковий телефон. — Я зараз піду, тільки сину подзвоню, він десь тут, на площі має бути.
— Вашому сину? — усміхнулася Вероніка, демонстративно склавши руки на грудях. — Хто він у вас, двірник у парку чи різноробочий?
— Мер, — відгукнулася Елена Петрівна, примруживши очі на екран телефону. — Андрій обіцяв бути тут з перевіркою.
Вона натиснула кнопку швидкого набору, поки Вероніка закочувала очі, показуючи крайнє роздратування. До шатра підійшли два кремезні хлопці в строгих костюмах і запитально подивилися на адміністратора.
— Виводьте, — махнула рукою Вероніка, поправляючи зачіску. — Тільки акуратно, без сцен, але швидко і рішуче.
— Алло, Андрюшо? — сказала Олена Петрівна в трубку, коли охоронець вже потягнувся до її ліктя. — Я в парку, біля сцени, де білі шатри стоять.
Голос на тому кінці прозвучав стомлено й тривожно. — Так, мамо? Що трапилося? Чому ти не вдома?
— Рішила тобі поїсти привезти, ти ж зранку на ногах, голодний, напевно. Твої улюблені парові котлетки і банку огірочків захопила.
Охоронець замер, почувши спокійну інтонацію старенької, і не наважився застосувати силу. Елена Петрівна підняла телефон до вуха й подивилася на нетерпляче постукуючу ногою Вероніку.
— Мамо, ти де саме? — голос сина став суворим і зібраним. — Я зараз підійду.
— У шатрі я, Андрюшо, тільки мене тут виганяють. Кажуть, обличчям не вийшла для еліти, а мої кабачки їм дизайн псують.
— Все, мамо, стой там і ні кроку, я буду через хвилину.
Олена Петрівна сховала телефон і винувато усміхнулася хлопцям.
— Зараз прийде, — просто сказала вона. — Почекайте хвилинку, не беріть гріх на душу.
Вероніка фыркнула, перевіряючи відображення в екрані смартфона. — Жінко, ви розумієте, що підставляєте нас усіх перед приїздом делегації?
В цей момент полог шатра різко відкинувся, впускаючи всередину шум свята й музику. У проємі з’явився Андрій Сергійович Соколов, мер міста, з розстебнутим піджаком і збитим набік краваткою.
Вероніка миттєво змінилася, на її обличчі засяяла професійна глянцева усмішка. Вона крокувала назустріч, готова відрапортувати про повну готовність об’єкта до візиту високого гостя.
— Андрій Сергійович! Ласкаво просимо, ми підготували для вас прохолодні напої та закуски!
Мер пройшов крізь неї, мов крізь порожнє місце, навіть не обернувши голову в її бік. Його погляд був прикований до маленької фігурки на дивані і пластикових пакетів на підлозі.
— Мамо! — він опустився перед нею на одне коліно прямо на дорогий килим, не зважаючи на стрілки на штанях. — Як ти, тиск у нормі?
Елена Петрівна усміхнулася, погладивши його по жорсткому, коротко стриженому волоссю своєю шершавою теплою рукою. — Та хотіла сама, Андрюшо, прогулятися, автобус зламався, довелося йти пішки.
Андрій підвівся, і втома на його обличчі змінилася важким спокійним виразом. Він повільно повернувся до персоналу, і в шатрі стало чутно лише ритмічне гудіння потужного кондиціонера.
Вероніка стояла бліда, плями рум’ян на її щоках тепер виглядали неприродно, як у ляльки. Вона відкривала і закривала рот, намагаючись підібрати слова виправдання, але голос її підвів.
— Хто? — тихо запитав Андрій, дивлячись на неї так, що їй захотілося провалитися крізь землю.
— Андрій Сергійович, я… інструкція… ми не знали… зовнішній вигляд не відповідав… — лепетала вона, втрачаючи весь свій блиск і лоск.
— Зовнішній вигляд? — перепитав він, оцінюючи матір у простій вітровці та панамці. — Це моя мама.
Він нахилився і сам підхопив важкі пакети з підлоги, зупинивши помічника різким жестом. — Мамо, давай котлети, я голодний, як вовк, з ранку навіть макового зернятка в роті не було.
Єлена Петрівна засуетилася, дістаючи загорнутий у кухонний рушник контейнер. Запахло домом, часником і кропом, і цей аромат миттєво перебив стерильний запах кондиціонерів.
Андрій присів на диван поруч із матір’ю, розстебнув комір сорочки і кинув у простір: — Дай виделку.
Вероніка метнулася до сервірувального столу, схопила прибор, але руки тремтіли так, що виделка звякнула об блюдце. Вона простягла її меру, боячись підняти очі і зустріти його погляд.
— Дякую, — сухо сказав він, не глянувши на неї. — А тепер допоможіть дамі.
Андрій кивнув на літрову банку з солоними огірками, яку мати з труднощами дістала з сумки. — Тримайте, поки я їм, а то ставити нікуди, столик низький і незручний.
Вероніка застигла, не вірячи власним вухам, адже для її статусу це було немислимо. Але погляд мера був важким і чекаючим, не допускав заперечень.
Вона простягла руки, і скляний бік банки виявився липким та вологим. Вероніка стояла, немов жива підставка, відчуваючи, як холодне скло охолоджує пальці, а розсіл трохи підтікає на ідеальний манікюр.
Андрій їв із задоволенням прямо з контейнера, а Єлена Петрівна дивилася на сина з любов’ю. Потім перевела погляд на дівчину, і їй стало шкода цю глупу, зарозумілу ляльку.
— Андрюшо, достатньо, — м’яко сказала вона. — У дівчини руки втомляться, важка ж банка, постав.
Андрій витер губи серветкою, глянув на Вероніку, в очах якої стояли сльози приниження. — Поставте на стіл, — дозволив він, і Вероніка з гуркотом опустила банку.
— Отже, — Андрій встав, знову перетворюючись на жорсткого керівника міста. — Стрічки червоні прибрати, охорону з входу зняти негайно.
— Зробимо, Андрій Сергійович! Зараз же! Відкрита зона для всіх! — закивав з’явившийся з нізвідки власник шатра.
— Для всіх, — підтвердив мер. — І щоб воду давали кожному, хто попросить, безкоштовно, спека на вулиці нестерпна.
Він повернувся до матері, взяв пакети в одну руку, а другою міцно обійняв її за плечі. — Поїдемо, мамо, я машину до виходу підганяв, досить з тебе пригод на сьогодні.
У виходу з шатра Андрій зупинився і обернувся до Вероніки, яка притискала до грудей заплямовані руки. — А кабачки залиште собі, посмажте ввечері, це просто їжа, проста й чесна.
Може, зрозумієте, що вся ваша статусна шелуха нічого не варта.
Вони вийшли на залиту сонцем площу, і люди розступалися, бачачи сина, який обережно веде матір. Єлена Петрівна йшла і думала не про перемогу над адміністратором, а про те, що ще варто було варення покласти.
У шатрі залишилася Вероніка, вона дивилася на кабачок, що лежав на дизайнерському дивані. Потім повільно підійшла, взяла його в руки — він був теплим, нагрітим сонцем і справжнім.
Вона раптом зрозуміла, що вперше за день тримає в руках щось реальне, а не пластиковий фужер. Вероніка сіла на диван, там, де сиділа Єлена Петрівна, і зняла бейджик.
У шатер обережно заглянула молода мамочка з коляскою і запитала: — Вибачте, можна води, дитині пляшечку розвести?
Вероніка підняла очі, потекла туш, і її ідеальний образ остаточно розвалився. — Заходьте, — сказала вона звичайним голосом. — Там кулер у кутку, дивани вільні, сідайте.
Вона взяла телефон і видалила з нотаток чорновик пафосного поста про «елітне товариство». Замість цього сфотографувала кабачок на тлі білої драпіровки, без фільтрів і масок. Вероніка просто дивилася на фото, відчуваючи, як всередині щось змінюється і починає дихати.
