— Ви знову не той хліб купили, — різко прохрипіла невістка Катя, поки я розбирала пакети на кухні. — Я ж просила бездріжджовий. В п’ятий раз прошу.
Вона демонстративно взяла батон, який я принесла, і покрутила його в руках, ніби це була якась дивна отруйна гусінь.
— Катюш, я забула, прости. Замоталася, — прошептала я.
— Вічно ви мотаетесь, Анна Петрівно. А нам потім це їсти. У Артемка може бути алергія.
Вона швырнула батон на стільницю таким чином, ніби зробила мені величезну послугу, не викинувши його в смітник.
Я проковтнула клубок у горлі. Моєму онукові Артему шість років, і в нього ніколи не було алергії на звичайний хліб.
У кімнату заглянув син.
— Мамо, ти мій синій джемпер не бачила?
— Бачила, Олежко. Він у пранні, я вчора…
— Навіщо? — він навіть не дослухав. — Я ж збирався його сьогодні одягти! Ну мам!
Син зник, лишивши мене з тим його роздратованим «ну мам», яке останнім часом боліло більше за ляпас. Я випрала його річ. Я подбала. І знову опинилася винною.
Я повільно пішла до своєї кімнати, повз вітальню, де Катя вже голосно розповідала по телефону подрузі, що «свекруха знову чудачить». Смех у трубці був таким же колючим, як її слова.
Моя кімната здавалася єдиним безпечним місцем у цьому великому, колись затишному домі. Тепер він гудіти, як вулик.
Постійні розмови, дитячі крики, увімкнений телевізор, грюкання дверей. Галасно. Людно. І шалено самотньо.
Я сіла на край ліжка. Все життя боялася залишитися сама. Боялася, що діти виростуть і розлетяться, і я сидітиму в порожніх кімнатах. Яка ж я була дурепа.
Лише до п’ятдесяти п’яти років я зрозуміла, що найстрашніше — це не порожня квартира, а повний дім людей, яким ти не потрібна.
Ти для них — безкоштовний додаток. Ходяча функція, що постійно дає збій. Подай, принеси, виправай — але тільки так, як ми сказали. Крок вліво, крок вправо — і ти вже заважаєш, дратуєш, плутаєшся під ногами.
Ввечері я ще раз спробувала. Син сидів за ноутбуком, похмурий.
— Олеж, може, поговоримо?
— Мам, я працюю, не бачиш? — не відводячи очей від екрану, відповів він.
— Я просто хотіла…
— Давай потім, а?
«Потім» ніколи не наставало. У них із Катею було своє життя, свої плани, свої розмови. А я була… тлом. Ніби старий диван або набридла торшер. Ніби тут, але ніби й ні.
У двері постукали. Це був Артемко.
— Ба, почитай, — він простягнув мені книжечку.
Серце на мить забилося з радістю. Ось він, мій промінчик. Єдиний, кому я…
— Артем! — відразу з’явилася на порозі Катя. — Я ж казала, не чіпати бабусю? Іди, у тебе по розкладу планшет.
Вона забрала в нього книжку й повела за руку.
А я залишилася сидіти, дивлячись на зачинені двері. І в цю мить я зрозуміла, що більше не можу бути просто фоном. Щось має змінитися. Інакше я зникну у стінах цього будинку, як примара.
Рішення не прийшло відразу. Воно визрівало кілька днів, поки я механічно мила посуд, ходила в магазин і мовчки терпіти дрібні уколики.
Воно укріпилось, коли я знайшла в смітнику майже цілу каструлю мого плову — «занадто жирно, у нас дієта».
Я вирішила почати з малого. З власного простору.
У суботу зранку, коли всі ще спали, я дістала з антресолей коробки з речами покійного чоловіка. Його книги, інструменти, старі фотографії. Я почала розбирати їх прямо у вітальні, на великому столі. Хотіла зробити куточок пам’яті, повісити його портрет.
Першою спустилася Катя. Завмерла на порозі, ніби побачила тарганів.
— Це що ще таке?
— Доброго ранку, Катю. Я речі розбираю.
— Бачу. А не можна це робити у своїй кімнаті? Ви всю вітальню захарастили. У нас сьогодні гості прийдуть, між іншим.
— Це й моя вітальня теж, — сказала я тихо, але твердо, сама дивуючись власному тону. — І це речі твого свекра. Батька Олега.
Катя фиркнула й демонстративно пішла на кухню, гучно грюкаючи чайником. За десять хвилин з’явився Олег, якого привернув запах кави і мамин бунт.
— Мам, ти чого влаштувала? Катя каже, ти тут усе завалила.
— Я просто хотіла повісити портрет батька. Ось сюди, — я показала на стіну.
— Сюди? — він глянув на стіну, потім на мене. — Ти з глузду з’їхала? У нас тут сучасний дизайн, яке ще фото? Катя сюди дзеркало модне придивилася.
Ось як. Дзеркало. Модне. Важливіше за пам’ять про його батька.
— Олеже, це мій дім.
— Ну почалося, — закотив він очі. — Вічно ти зі своїм «моїм домом». Ми тут живемо, взагалі-то! Ми ремонт робили!
Ремонт — це пофарбована ними у кричуще салатовий колір стіна на кухні. І все.
— Тому я й хочу, щоб дім залишався домом, а не прохідним двором із модними дзеркалами.
Увечері відбулася головна розмова. Вони підійшли до мене разом, із відрепетированими серйозними обличчями. Сіли навпроти.
— Мам, ми тут подумали, — почав Олег вкрадливо. — Дім цей для нас усіх завеликий. Комуналка дорога, прибирати важко.
Катя підхопила, дивлячись на мене «чесними» очима:
— Так, Анно Петрівно. Ми ж про вас дбаємо. Вам одній буде тяжко, коли ми вирішимо жити окремо.
Холод пробіг по моїй спині.
— Це куди ж ви зібралися?
— Ми хочемо продати дім, — випалив Олег. — Купимо собі гарну квартиру в новобудові. І тобі. Однокімнатну. Маленьку, затишну. Зате свою.
Я дивилася то на сина, то на невістку. Вони не жартували. Вони все вирішили. Вже подумки поділили гроші від продажу мого дому. Моєї фортеці. Мого життя.
— Продати… мій дім?
— Ну чому відразу твій? — нахабно всміхнулася Катя. — Ми ж теж тут живемо, вкладаємось. Чи ти хочеш, щоб ми все життя на тебе горбатилися, цей особняк обслуговували?
Я підвелася. Ноги раптом стали ватяними, та я випрямилася.
— Ні.
— Що «ні»? — не зрозумів Олег. — Мам, це ж вигідно для всіх.
— Я сказала — ні. Цей дім не продається. Ніколи.
Я подивилася синові прямо у вічі. В них не було нічого, окрім досади й холодного розрахунку. Маска люблячої сім’ї остаточно злетіла. Я була для них не просто тягарем. Я була перепоною на шляху до їхнього «світлого майбутнього». І вони були готові цю перепону змести. Будь-якою ціною.
Моє «ні» зависло у повітрі. Олег почервонів. Катя, навпаки, зблідла, її тонкі губи стиснулися в нитку.
— Ти не зрозуміла, — прошипів син. — Це не прохання. Ми вже й ріелтора знайшли.
— Відміняй ріелтора, — спокійно відповіла я. Це спокій дався мені нелегко, всередині все тремтіло, але я знала — варто зараз дати слабину, і вони мене з’їдять.
— Ти житимеш у своїй однокімнатці й радітимеш! — вереснула Катя. — Досить нам псувати життя своїм маразмом!
— Катю, — осадив її Олег, але тут же повернувся до мене. — Мам, ти як можеш так із нами? З рідним сином? Я ж для сім’ї стараюсь! Для твого внука!
Це був заборонений прийом. Але він більше не діяв.
— Мій онук приходитиме в гості в цей дім. У дім своєї бабусі. А не в безлику новобудову, куплену на кістках пам’яті його діда.
— Ах ось як! — Катя схопилася. — Значить, ми для тебе ніхто? Пожили, допомогли, а тепер геть?
Я подивилася на неї. І вперше за довгий час відчула себе не переляканою тінню, а господинею свого дому.
— Ти сама це сказала, Катю. Не я.
Наступні кілька днів перетворилися на пекло. Вони перестали зі мною розмовляти. Не просто ігнорували — вони створювали довкола мене вакуум. Мертву тишу за столом. Хлопання дверима перед моїм носом. Їжа, яку готували лише на двох. Вони намагалися мене вижити.
Але вони прорахувалися. Я більше не боялася порожнечі. Я її жадала.
У п’ятницю я зробила свій хід. Увечері, коли вони сиділи у вітальні й дивилися якийсь серіал, я зайшла й поклала на стіл два квитки на літак.
Олег здивовано підняв на мене очі.
— Що це?
— Це квитки. Вам. У ваше рідне місто. На наступну суботу.
Катя вихопила квитки. Її очі округлилися.
— Ви… ви нас виганяєте?
— Я даю вам можливість почати своє, окреме життя. Те, про яке ви так мріяли. Без мене, без цього старого дому. Я навіть допоможу вам грошима на перший час, на оренду квартири.
— Ти… ти не маєш права! — закричав Олег, підхоплюючись. — Це й мій дім! Я тут прописаний!
— Прописаний, — кивнула я. — Але власниця — я. І я втомилася. Я хочу пожити для себе. У тиші.
Він дивився на мене, і я бачила, як у його голові руйнується звичний світ. Світ, де мама завжди була поруч, завжди зручна, завжди винна.
— Ти пожалкуєш, — видавив він. — Ти залишишся зовсім сама.
— Я вже була сама. У повному домі людей. Більше не хочу.
Вони виїжджали за тиждень. Збирали речі мовчки, злобно косуючи в мій бік. Артемко плакав, він не розумів, чому вони їдуть від бабусі.
Я обняла його, поцілувала й пообіцяла, що скоро приїду в гості. І він до мене приїде. Можливо.
Коли за останньою сумкою зачинилися двері, я повільно пройшла по дому. Він здавався величезним, гулким і непривітним. Я підійшла до стіни, на яку Катя хотіла повісити дзеркало. Взяла молоток, цвях і портрет чоловіка в важкій дерев’яній рамі.
Кілька чітких ударів — і портрет опинився на місці. Чоловік дивився на мене з фотографії — молодий, усміхнений. Я провела рукою по рамі. Дім застиг, звуки вулиці стали далекими і непотрібними.
Не було ні тріумфу, ні всеосяжної радості. Було інше відчуття. Відчуття правильності. Наче я нарешті навела лад не лише в будинку, а й у власній душі. Так, тепер дім був порожній. Але він більше не здавався чужим. Він знову став моїм. І це зовсім не лякало. Це було початком.
Перший місяць нагадував медовий. Я прокидалася тоді, коли хотіла, а не від гуркоту на кухні. Я пила каву на веранді, загорнувшись у плед, і читала книжки, які роками припадали пилом на полицях. Переставила меблі у вітальні так, як завжди мріяла. Дім дихав разом зі мною.
Я усвідомила, що самотність і усамітнення — це різні речі. Я не була самотня. Я була наодинці з собою. І мені це подобалося.
Дзвінок пролунав наприкінці другого місяця. Номер був Олега. Серце звично здригнулося, але я взяла слухавку спокійно.
— Мам? — голос сина був приглушений, сповнений відчаю. — Мам, у нас біда.
Я присіла на стілець.
— Що сталося, Олеже?
— Катя… вона в лікарні. Дуже серйозно. Потрібні гроші на операцію. Величезні гроші. У мене таких немає.
Він схлипнув. Я ніколи не чула, щоб мій син плакав. Навіть у дитинстві.
— Скільки потрібно? — спитала я чужим, дерев’яним голосом.
Він назвав суму. Вона була астрономічною. Майже дорівнювала вартості тієї самої однокімнатної квартири, яку вони мені обіцяли.
— Мам, я тебе благаю. Продай дім. Це єдиний вихід. Ми все повернемо, чесне слово. Врятуй Катю, врятуй нашу сім’ю.
Я мовчала. В голові була порожнеча. З одного боку — хвора невістка, мати мого онука. З іншого — брехня, яку я відчувала кожною клітиною.
— Я подумаю, — відповіла я і поклала слухавку.
Цілий день я ходила по дому, ніби в тумані. Дивилася на портрет чоловіка, на свої квіти, на улюблене крісло, в якому читала. І розуміла: це випробування. Останнє.
Увечері я зателефонувала своїй давній подрузі, що жила в їхньому місті. Просто поговорити. Про погоду, про здоров’я. А потім ніби між іншим спитала, чи не чула вона чогось про Катю.
— Про Катьку? — весело відгукнулася подруга. — Та що їй зробиться. Учора бачила її в торговельному центрі. Шубу собі вибирала. Казала, скоро в нову квартиру переїжджають, от і оновлює гардероб.
Світ не перевернувся. Він просто став на своє місце. Всі шматочки пазлу зійшлися в потворну, але до болю ясну картину.
Я налила собі бокал вина. Сіла у своє улюблене крісло. І коли телефон задзвонив знову, я відповіла відразу.
— Ну що, мам? Ти надумала? — голос Олега тремтів від нетерпіння.
— Надумала, синку.
— І що? Ти продаєш?
— Ні.
На тому кінці запанувала мовчанка, сповнена подиву.
— Як… ні? Ти що, хочеш, щоб Катя страждала?
— Передай Катрі, що норкова шуба їй дуже личить. Особливо до лікарняного ліжка, — сказала я й усміхнулася.
І ще передай, що грошей не буде. Ніколи. І телефонувати сюди більше не потрібно. Цей номер скоро перестане існувати.
Я натиснула відбій ще до того, як він устиг щось відповісти.
Допила вино, дивлячись у вікно на темніючий сад. Я не почувалася переможницею. Я почувалася хірургом, який щойно ампутував безнадійно хвору частину свого життя. Було боляче. Але це був біль, що веде до зцілення.
Тепер я точно знала: найстрашніше — це не порожня квартира. Найстрашніше — коли ти готовий віддати все заради тих, хто готовий забрати в тебе останнє. І найголовніше — вчасно це зрозуміти.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Мені буде дуже приємно!
