— Галочко, я тут подумав… Гараж на Лісовій же зовсім пустує.
Петро розлив по чашках жасминовий чай, його рухи були плавні, відточені, наче у фокусника.
Він завжди починав подібні розмови здалеку, огортаючи їх турботою.
П’ять років тому, коли вони тільки побралися, його оксамитовий голос і уважність здавалися їй порятунком від оглушливої самотності, що накрила після смерті першого чоловіка.
Він був галантним, сипав цитатами й обіцяв «берегти її до останнього дня».
— Пилиться. А тут чоловік хороший, купити хоче. Гроші пропонує відразу, готівкою.
Галина Вдовина повільно розмішала цукор. Ложечка тихо дзенькнула об порцеляну. Вона пам’ятала, як Діма, її син, від самого початку поставився до Петра насторожено. «Мамо, він занадто гладко стелить», — сказав тоді. Вона відмахнулася, списавши все на синову ревність.
— Петю, ми ж домовлялися. Це ж Дімин гараж. Він там машину залишає, коли з області приїжджає.
— Так він раз на пів року приїжджає! — в голосі чоловіка промайнула нотка роздратування, одразу прикрита звичною інтонацією.
— А гроші живі, зараз. Могли б на південь з’їздити, як люди. У хороший санаторій. Тобі ж для здоров’я корисно.
Він завжди говорив про її здоров’я. Якщо раніше це зворушувало, то тепер — змушувало внутрішньо стискатися.
Галина глянула на його доглянуте обличчя, на п’ять років молодше за її власне. Він виглядав бадьорим, сповненим сил. І дуже, дуже терплячим.
Нещодавно лікар на огляді захоплювався її кардіограмою. Сказав, що з таким серцем живуть до ста.
Галина чекала радості, а натомість упіймала на обличчі Петра миттєву, майже непомітну тінь розчарування.
Саме тоді вона зрозуміла, що смерті більше не боїться. Вона боїться того, хто її чекає.
Увечері зателефонував син. Наче відчув.
— Мам, привіт. Знову твій цей… про гараж шарманку завів?
Петро, проходячи повз, почув і тут же з усмішкою взяв у неї слухавку.
— Дімочко, здрастуй! Та що ти, ми просто обговорюємо, як краще господарство вести. Дбаю про маму твою, бережу її.
Він говорив гладко, правильно. Ідеальний пізній чоловік для заможної вдови. Галина слухала й відчувала, як по жилах розливається холодний, важкий спокій.
Пізніше, коли вони вже лягали спати, Петро знову заговорив. Він присів на край її ліжка, взяв її руку у свої теплі долоні.
— Послухай, я не про гараж. Я про нас. Я ж не вічний. І ти… ну… вік.
Він зробив паузу, даючи словам увібратися.
— Діти в тебе забезпечені, слава Богу. А я один лишуся. Може, оформимо дарчу на ту однокімнатну на околиці? Просто щоб у мене була впевненість. Що я не опинюся на вулиці, якщо що.
Він дивився їй у вічі з такою щирою тривогою, що будь-хто повірив би. Але Галина бачила інше.
Вона бачила голод. Вона бачила хижака, що втомився чекати.
Він не просив. Він перевіряв, чи вона вже дозріла для остаточної «обробки».
Галина мовчки звільнила свою руку.
— Я подумаю, Петю. Я втомилася.
Її відповідь «я подумаю» він сприйняв як маленьку перемогу. Наступні дні Петро був зразком турботи.
Він почав «допомагати» їй з оплатою рахунків онлайн, постійно зазираючи через плече й зітхаючи, які великі суми йдуть на податки та утримання майна.
— Тобі потрібен спокій, Галочко. Абсолютний спокій. А всі ці квартири, гаражі… Це ж нерви, комуналка, податки. Суцільний головний біль. Навіщо воно тобі на старості? Позбутися — і жити спокійно.
Він говорив це м’яко, між іншим, поливаючи її улюблені фіалки. Наче це була не її власність, а прикра перешкода на шляху до її ж блаженства.
Галина спробувала поговорити відверто. Одного вечора, відклавши в’язання, вона глянула йому прямо у вічі.
— Петю, я нічого не продаватиму й не даруватиму. Я можу скласти заповіт, за яким після мене тобі дістанеться частина. Щоб ти ні в чому не мав потреби.
Він образився. Не кричав, ні. Він образився тихо, трагічно.
— Заповіт? Тобто, ти хочеш, щоб я чекав твоєї… смерті? Галя, я думав, у нас сім’я. Довіра. А ти зі мною як із приживалим.
Він підвівся і вийшов на балкон. І стояв там довго, демонстративно зсутуливши плечі. Галина дивилася на його силует і розуміла — стіна стала тільки товстішою. Будь-який компроміс він сприймав як образу.
За кілька днів він «випадково» залишив на кухонному столі візитівку юриста з нерухомості.
А потім зателефонувала донька Лєна.
— Мамо, що відбувається? Мені Петро сказав, що ти себе погано почуваєш, зовсім занедбала все, хочеш від усього відмовитися. Він так хвилювався! Мам, я ж казала, що він якийсь слизький! Ми з Дімою від початку це бачили!
Голос у Лєни був тривожний і сердитий.
— Лєночко, він усе перебільшує.
— Мам, він запропонував найняти тобі доглядальницю! Сказав, ти вже не справляєшся. Він ґрунт готує, ти не розумієш? Щоб потім визнати тебе недієздатною!
Галина відчула, як земля йде з-під ніг. Він «обробляв» не лише її. Він почав «обробляти» її дітей, виставляючи себе рятівником, а її — немічною старою.
Це була вже не просто гра. Це була планомірна облога.
Увечері Петро приніс із магазину її улюблений зефір.
— Ось, порадуй себе. А то в тебе вигляд зовсім змучений. Усе думаєш про справи. Відпусти їх, Галочко. Дозволь мені подбати про тебе.
Він простягнув їй коробку. І в його лагідному погляді вона побачила холодний, розрахований блиск. Він уже майже не приховував його. Він був певен, що вона майже зламана.
Крапка настала в четвер.
Петро сказав, що відлучиться на пару годин, з’їздить за якоюсь особливою лікувальною гряззю для її суглобів. Повернувся він не сам. З ним був доглянутий молодик у дорогому костюмі, від якого тягло парфумами й легкими грішми.
— Галочко, не вставай, відпочивай, — проспівав Петро, проводячи гостя у вітальню. — Це Ігор. Він фахівець з антикваріату. Я подумав, раптом у нас є щось цінне, припадає пилом без діла.
Галина сиділа у своєму кріслі, спостерігаючи, як «спеціаліст» швидким поглядом оцінює не старовинну комод, а планування, вікна, висоту стель. Він звертався виключно до Петра.
— Так, розташування чудове. Центр. Попит буде хороший. Ремонт, звісно, потрібен, але то вкладення. За скільки, кажете, хочете її віддати?
Петро по-господарськи поплескав Ігоря по плечу.
— Ми з дружиною не жадібні. Головне, щоб швидко й без зайвої тяганини. Самі розумієте, вік, здоров’я… Хочеться спокою.
Вони говорили про її квартиру. В її присутності. Так, ніби про неживий предмет. Галина мовчала.
Вона дивилася на чоловіка й уперше за п’ять років не відчувала ні образи, ні страху. Нічого. Тільки оглушливу, кристальну ясність.
Терпіння не закінчилося. Воно просто випарувалося, як роса під палючим сонцем.
Коли «антиквар» пішов, Петро підійшов до неї, сяючи. Він був упевнений у своїй непереможності та її повній капітуляції.
— Ну що, бачиш? Усе саме в руки йде. Гарний хлопець. Зробить усе красиво.
Він нахилився, щоб поцілувати її в щоку.
Галина легенько відсунула його руку й усміхнулася. Усміхнулася так, як не робила цього ніколи раніше — спокійно й водночас із ледь помітним хижим відтінком.
— Так, Петрику. Ти маєш рацію. Все йде в наші руки.
Вона взяла телефон і набрала номер сина.
— Дімо, привіт. У мене до тебе важливе прохання. Дуже термінове.
Петро завмер, усмішка повільно зникала з його обличчя. Він відчув зміну в її голосі — замість звичної м’якості з’явилася сталь.
— Мені потрібні контакти охоронної компанії. І майстра, який змінює замки. На всі квартири. Сьогодні ж. І ще — зателефонуй Лєні. Хай завтра приїде з нотаріусом. Будемо розривати шлюб.
Вона говорила рівним, упевненим тоном, дивлячись чоловікові прямо в очі. У його розширених від страху зіницях вона бачила відображення нової себе. Жінки, яка у сімдесят зрозуміла: жити можна не лише довго, а й надзвичайно цікаво.
Першим оговтався Петро. Його обличчя з наляканого стало жалісливо-поблажливим.
— Галю, у тебе тиск підскочив? Ти перевтомилася. Діти, вона ж не при собі! Ви ж бачите!
Він намагався звернутися до Діми й Лєни, які через годину приїхали й тепер стояли обабіч матері, немов охоронці.
— Та ви що, не розумієте? В неї деменція починається, я давно це помітив! Я дбав про неї, а вона…
— Досить, — спокійно перебив його Діма. Його голос був низьким, але твердим, немов камінь. — Ми все чули. І все зрозуміли. Збирайте речі.
Маска турботливого чоловіка злетіла з Петра миттєво. Перед ними стояв роздратований, неприємний тип із бігаючими очима.
— Речі? Я нікуди не піду! Я її законний чоловік! Тут прописаний!
— Це вирішить суд, — холодно відповіла Лєна, простягаючи йому копію заяви про розлучення. — А поки що мама не хоче вас більше бачити у своїй квартирі.
У двері подзвонили. Прийшов майстер по замках. Петро спробував перегородити йому шлях, але Діма спокійно відтиснув його вбік.
Далі почалося справжнє брудне видовище. Петро кричав, що вони невдячні, що витратив на їхню матір найкращі роки, що вона сама винна. Сипав докорами, намагаючись зачепити бодай когось. Але реакції не було. Галина дивилася у вікно, Лєна методично складала його сорочки в чорний пакет, а Діма стежив за майстром.
Його слова втратили будь-яку вагу. Він перетворився на шум, на прикру заваду.
Коли замки було замінено й Галина отримала новий комплект ключів, Петро зрозумів, що програв. Він знизив голос, спробував знову говорити про любов, про те, що його нібито неправильно зрозуміли.
— Галочко, пробач. Я був гарячкуватий. Давай поговоримо.
Вона поглянула на нього уважно, довго, так, наче бачила вперше.
— Говорити нам нема про що, Петре. Ідіть, будь ласка. Я хочу провітрити кімнату.
Це й було його остаточне фіаско. Не сварка, не сльози — а холодна, чемна байдужість.
Він пішов, забравши пакет із речами й грюкнувши дверима. На мить квартира наповнилася тишею, аж різало слух. Потім Галина глибоко зітхнула.
— Мам, ти в порядку? — Лєна присіла поруч і взяла її за руку.
— Так, доню. Я почуваюся краще, ніж за останні п’ять років. Пробачте, що не слухала вас раніше.
— Головне, що тепер ти все зрозуміла, — Діма став перед матір’ю навколішки. — Ми завжди поряд.
Справді, повітря стало чистішим.
Минуло пів року.
На курсах італійської Галина сиділа поруч із юною студенткою, яка постійно сміялася й називала її «сіньйора Гала». Це було кумедно.
Вона плутала артиклі, забувала часи, але сам процес навчання, мелодія чужої мови наповнювали її захопленням, наче в дитинстві.
Одну з квартир вона здала молодій парі айтішників. Вони дивилися на неї з повагою, коли вона впевнено й чітко прописувала всі умови договору.
Гроші з оренди вона витрачала на себе — на масажі, подорожі з невеликою групою туристів, на дорогі сири, які колись вважала зайвою розкішшю.
Про Петра дізналася випадково — зустріла знайому в поліклініці. Та пошепки розповіла, що він постарів і змарнів. Пробував залицятися до іншої заможної жінки, але та швидко його розкусила. Його репутація «дбайливого чоловіка» була остаточно зіпсована.
— Кажуть, він усім скаржиться, ніби ти його вигнала й залишила ні з чим, — із співчуттям мовила знайома.
Галина лише знизала плечима.
— У кожного своя правда.
Вона не відчувала ні злорадства, ні полегшення. Він просто перестав існувати у її житті — немов стара вицвіла світлина, що більше не викликає жодних емоцій.
З дітьми стосунки змінилися. Вони дзвонили не зі словами тривоги «Мамо, як ти?», а з веселим «Мамо, які плани?». Вони зрозуміли: їй не потрібна опіка, їй потрібна компанія.
На своє 71-річчя Галина зібрала дітей у себе вдома. Діма привіз рідкісне вино, Лєна спекла торт. Вони сиділи за столом, і внучка-першокурсниця захоплено розповідала про своїх викладачів.
— Ба, а чому ти мовчиш? — спитала дівчина, помітивши її задумливість.
Галина посміхнулася.
— Я думаю про те, що старість — це не коли перестаєш чогось хотіти. А коли дозволяєш іншим вирішувати, чого тобі хотіти не можна.
Вона подивилася на дітей, на внучку, на сонячну кімнату, де вже не було чужої тіні. І зрозуміла: попереду ще багато справ. Наприклад, навчитися правильно вимовляти «ciao bella». І нарешті поїхати до Флоренції. Самій.
