— Хто там плаче? Степане, ти чуєш? У таку негоду хтось плаче!
— Мабуть, то вітер завиває, Катрусю. Який ще плач у таку ніч…
Я вискочила на ганок, не накинувши й хустини. Жовтневий дощ бив по обличчю, а я вдивлялась у темряву.
І раптом знову цей звук. Це не вітер. Це був плач. Тонкий, людський, беззахисний.
Біля нижньої сходинки лежав вузлик, перев’язаний стареньким шарфиком. Усередині — хлопчик років трьох. Очі широко розплющені, та погляд — у нікуди. Навіть не кліпнув, коли я піднесла долоню до його обличчя. Степан вийшов, мовчки підняв згорток із дитиною і заніс у хату.
— Це воля Божа, — тільки й промовив, ставлячи чайник. — Залишимо.
Зранку поїхали до районної лікарні. Лікар Семен Петрович лише зітхнув:
— Сліпий. Від народження, скоріш за все. Не говорить, але на звуки реагує. Розвиток… важко сказати. Катерино Сергіївно, ви ж розумієте, таких дітей в інтернати…
— Ні, — тихо, але твердо відповіла я. — Не розумію. І не хочу.
Згодом оформили документи. Допомогла Ніна з сільради — троюрідна по материнській лінії. Усе оформили як усиновлення. Назвали Іллею — на честь діда Степана.
У той день ми повернулись додому вже сім’ю.
— І як ми його? — розгубився Степан, незграбно тримаючи хлопчика, поки я відкривала двері.
— Як зможемо. Будемо вчитись, — відповіла я, сама ледь вірячи в те, що кажу.
Із роботи в школі довелось піти — тимчасово, як я думала. Ілля вимагав постійної уваги. Він не бачив небезпеки, не розумів, де обрив ганку, а де гаряча піч.
Степан працював у лісі, повертався втомлений, але щовечора щось майстрував для сина — дерев’яні перила по стінах хати, кілочки з мотузками в городі, щоб Ілля міг ходити, тримаючись за них.
— Дивись, Катерино, він усміхається, — Степан уперше за довгий час усміхнувся сам, показуючи, як хлопчик обмацує його велику шорстку долоню.
— Він тебе впізнає, — прошепотіла я. — За руками.
Сусіди розділилися. Хтось жалів, хтось засуджував. Одні присилали дітей допомагати, приносили молоко, яйця. Інші шепотілися на лавках:
— Навіщо їм те? Самі здорові, могли б свого народити.
Мене це дратувало, але Степан мудро казав:
— Вони не знають. І не розуміють. Ми самі не знали, поки Ілюша не з’явився.
До зими Ілля почав вимовляти перші слова. Повільно, невпевнено:
— Ма-ма.
Я застигла з ложкою каші в руці. Щось у мені перевернулось. Мов ріка, що змінила напрямок течії. Я ніколи не думала про себе як про матір. Учителька, дружина, сільська жінка — але не мати. А тепер…
Щовечора, коли Ілля засинав, я сиділа біля печі і перечитувала старі підручники, намагаючись зрозуміти, як навчати сліпу дитину. Поступово приходили відкриття. Я водила його руками по предметах, називаючи їх. Давала торкатись різних поверхонь — шорстких, гладких, холодних, теплих. Ми слухали звуки села — півнів, корів, скрип хвіртки.
— Не падай духом, — казала баба Дуня, приносячи молоко. — Бог дасть, виросте. У сліпих слух гостріший, руки чутливі. Може, ще здивує всіх.
— Я не падаю, — відповідала я. — Просто… ми не знаємо як. Але любимо його.
— А більшого й не треба, — кивала стара. — Любов усе подолає.
Навесні Ілля вже ходив за мною по хаті, тримаючись за мій фартух. Впізнавав Степана за кроками, тягнув до нього руки. А коли сусідські діти прийшли до нашого двору, він уперше засміявся, почувши, як вони граються в квача.
— Катю, — Степан обійняв мене, дивлячись на сина. — Я думаю… це не ми його знайшли. Це він нас знайшов.
Минали роки. Ілля ріс, як усі діти — занадто швидко. У сім років він знав наш двір краще, ніж ми. Міг пройти від ґанку до сараю, не збившись. Розрізняв дерева за корою. Допомагав мені сортувати картоплю, точно визначаючи гнилі бульби.
— Вона інакше пахне, — пояснював. — І звук глухий, якщо постукати.
Степан змайстрував йому орієнтири — кілочки різної висоти, мотузяні доріжки, перила. А я вигадувала, як навчити його читати. Вночі вирізала з липи об’ємні літери, прибивала дріт на дощечки — утворювались рядки.
Коли Ілля прочитав перше слово, Степан приніс з лісу величезну соснову дошку:
— Робитимемо стіл для занять, — сказав він, сяючи очима.
У вісім про нас дізналась влада. Приїхала комісія:
— Ви розумієте, що порушуєте закон? Дитина має навчатися у школі.
— Він навчається, — показала я саморобну абетку, зошити з продряпаними сторінками.
— Але не в професійного педагога. В інтернаті для сліпих йому буде краще.
— Ні, — відказала я.
— Подумайте. Він вам не рідний…
Я підвелась:
— Він наш. І буде жити, а не виживати.
Вони поїхали. Степан два дні мовчав, а потім почав будувати Іллі окрему кімнату. Мені дозволили повернутись у школу. А вдома я вчила Іллю сама. Він схоплював усе миттєво. Приходили інші вчителі. Директор сказав:
— Ви знаєте, що ваш хлопець… незвичайний?
— Знаю, — усміхнулась я.
Він мав феноменальну пам’ять, прекрасну мову. Щоночі я читала йому Пушкіна, Толстого, Чехова. Степан приносив книжки з бібліотеки. Коли з’явився магнітофон, Анна Павлівна записувала для нас книги.
Діти його полюбили. Коли Ілля розповідав казки, навколо збиралась уся дітвора. Навіть дорослі зупинялись.
— Степане, — якось сказала я, — він бачить більше, ніж ми. Просто по-своєму.
— Він серцем бачить, — відповів чоловік. — А ми очима дивимось, та не все помічаємо.
Коли Іллі виповнилось сімнадцять, ми сиділи на ганку. Я штопала сорочку Степанові, а Ілля водив пальцями по книжці.
— Мамо, — раптом мовив він, — я хочу писати. Щоб інші не боялись.
— Писати? — я вколола палець. — Ти хочеш стати письменником?
— Так, — кивнув він. — Я хочу розповісти про тих, хто не бачить, але відчуває. Про тебе. Про тата. Про все, що ви мені дали.
Я подивилась на його обличчя. Струнке, із вилицями як у Степана. Наш син. Я стиснула його руку:
— Я буду записувати за тобою. Кожне слово.
2025 рік. За вікном весна — галаслива, дзвінка, з криками граків і запахом відтанулої землі.
Я сиджу у плетеному кріслі на веранді нашого нового будинку. Великого, світлого, з широкими коридорами й без порогів. Будинку, який Ілля збудував для нас на гонорари від своїх книжок.
— Мамо, чай холоне, — Ілля ставить переді мною нову чашку. Сорок сім років, а рухи все такі ж обережні, вивірені. Тільки тепер він орієнтується не лише в будинку — у всьому світі.
— Замріялася, — усміхаюся я, беручи чашку. — Пригадала, як усе починалося.
Степан виходить із саду, спираючись на палицю. Роки не пощадили його сильну спину — надто багато лісу перетягав, надто багато дощок обстругав.
— Про що мрійливо шепочете? — запитує, присідаючи поруч.
— Про минуле, — відповідає Ілля і сміється. — Мама знову згадує.
— Вона у нас мрійниця, — Степан бере мою руку. Його долоня — така ж шорстка, хоч і вкрита старечими плямами.
Я дивлюся на них — двох найрідніших чоловіків у моєму житті — й не можу повірити, скільки всього сталося за ці роки. Після тієї розмови на ґанку Ілля почав диктувати мені оповідання. Спочатку невпевнено, потім — дедалі сміливіше.
Я записувала кожне слово в товстий зошит. Коли з’явилися комп’ютери, ми з ним освоїли їх разом. Анна Павлівна з бібліотеки допомогла зв’язатися з редакцією літературного журналу. Перше оповідання Іллі надрукували у 2000 році. «Той, що слухає світ» — історія про хлопчика, який розпізнає людей за звуком їхніх кроків. Потім була повість, роман, збірка.
Книги Іллі не схожі на жодні інші. Вони — про людей, які сприймають світ інакше. Про голоси, звуки, дотики. Про світло, яке можна відчути шкірою. Про пам’ять, що сильніша за зір.
Тепер у нього своя студія у великому будинку — з комп’ютером, який озвучує все, що з’являється на екрані. З програмами розпізнавання мови, які фіксують його слова. Технології змінили життя таких, як він. Але Ілля каже, що головна зміна сталася не завдяки техніці.
— Люди навчилися чути, — пояснює він журналістам, які приїздять брати інтерв’ю. — Навчилися слухати тих, хто відрізняється.
Степан вмикає радіо — старий приймач, який ми зберігаємо як реліквію.
— Знову про нашого передаватимуть, — говорить із гордістю.
Ілля морщиться:
— Тату, вимкни. Незручно слухати про себе.
— А мені приємно, — уперто каже Степан. — Пам’ятаєш, Катерино, як він уперше сказав «мамо»?
Я усміхаюся.
— Як не пам’ятати… Я тоді плакала, як дурненька.
У радіо розповідають про новий роман Іллі Воронцова, що став подією в літературі. Про його невеличкий благодійний фонд для незрячих дітей. Про те, як змінилося ставлення суспільства до людей із вадами зору.
У двері стукають — приїхав кур’єр із новим обладнанням для Ілюшиної студії. Син іде відкривати — впевнено, не торкаючись стін. У домі, створеному для нього, йому не потрібні поводирі.
— Уявляєте, — повертається він, сяючи, — мене запросили до фонду «Люди Світла»! Хочуть, щоб я став їхнім обличчям.
— Поїдеш? — запитує Степан.
— Не знаю, — Ілля сідає між нами. — Тільки якщо ви будете зі мною. Без вас — нікуди.
Ми сидимо втрьох на веранді, слухаємо весну. Я дивлюся на свого сина — високого, статного чоловіка з благородною сивиною на скронях. На чоловіка — постарілого, але все такого ж надійного. І думаю про той дощ, про той крик уночі.
Я завжди думала, що ми дали Іллі життя. Але з роками зрозуміла — це він дав його нам. Наповнив змістом, світлом, яке не видно, але відчутне щодня. Навчив помічати те, що інші минають. Чути серцем.
Якби знову трапилася та жовтнева ніч — я знову вибігла б на ґанок. Боса, під дощ. І знову сказала б: так. Так цій долі. Так цьому синові. Так цьому життю, яке виявилося значно багатшим, ніж я могла уявити.
— Мам, про що думаєш? — Ілля торкається моєї руки.
— Про те, що ти — найкраще, що сталося з нами, — кажу просто.
— Ні, — хитає він головою й усміхається тією особливою усмішкою, яку я знаю вже багато років. — Найкраще — це ми. Ми всі разом.
— Ой, синочку, а он твоя дружина й донечка йдуть! Ходімо їх зустрінемо.
А тепер хочете дізнатися, як усе відчував Ілля? Давайте поглянемо на цю історію його очима.
Мій світ завжди був особливим. Не «темним», як дехто уявляє. Просто іншим — наповненим звуками, запахами, дотиками.
Перші спогади — тепло маминих долонь. Її голос, легкий, як весняний струмок. Шершаві батькові пальці, що пахли деревом і смолою.
Я не пам’ятаю моменту, коли усвідомив, що не бачу. Бо завжди жив так. Мені було п’ять, коли я вперше спитав:
— Мамо, чому я не бачу, як інші діти?
Вона завмерла. Я почув, як у неї змінилося дихання. Потім взяла мої руки і поклала на своє обличчя:
— Ти бачиш інакше, Ілюшу. Руками, вухами, серцем. Очі — лише один із способів. У тебе — свої.
Того дня вона вивела мене в сад і дала доторкнутись до кожного дерева, кожного куща. «Запам’ятовуй їхні голоси,» — казала. — «Береза шумить не так, як осика. А яблуня пахне зовсім не так, як вишня.»
Світ для мене — це симфонія звуків. Скрип дощок під ногами в хаті, за яким я орієнтувався, де саме перебуваю. Дзвін посуду на кухні. Шурхіт сторінок, коли мама читала мені вечорами.
Коли мені було шість, сусідський хлопець Вовка спитав:
— А як ти бачиш сни?
Я довго думав:
— У моїх снах я лечу. Торкаюся верхівок дерев. Чую, як шумить кожен листочок.
— А якого вони кольору? — не відставав він.
— Кольори звучать, — відповів я. — Жовтий дзвенить, як дзвіночок. Червоний — гуде, як труба.
Вовка замовк. А потім схопив мене за руку:
— Ходімо! Я тобі дещо покажу!
Ми пішли до річки. Він зачерпнув води і дав мені доторкнутись:
— Ось який блакитний. Як холодна вода.
Так почалась наша дружба. І моє пізнання кольорів через дотик, звук, температуру.
Коли настав час учитись, мама створила для мене цілий світ випуклих букв. Я годинами водив пальцями по шершавих дощечках, запам’ятовуючи форму. Алфавіт вивчив за тиждень. Читання відкрило мені новий Всесвіт.
— Як ти так швидко все запам’ятовуєш? — дивувалась мама.
Я не знав, як пояснити. Для мене кожна літера мала свій характер, голос. А слова складались у мелодії, які неможливо забути.
У вісім приїхали чиновники. Хотіли забрати мене до інтернату. Я стояв за дверима і чув, як мама сперечається:
— Він наш. І він житиме лише з нами.
Тоді я вперше зрозумів — не бачити у цьому світі значить бути під загрозою. Можуть забрати, розлучити. Але я також зрозумів, що маю захист.
Тато побудував мені окрему кімнату. Я допомагав: подавав цвяхи, тримав дошки. Він ніколи не казав «не чіпай» чи «остережно». Лише вчив:
— Молоток тримай міцніше. Бий точно. Без страху.
У дванадцять я почав розповідати історії. Спочатку переказував ті, що читала мама. Потім вигадував свої.
— Звідки ти їх береш? — питали сільські діти.
— З повітря, — сміявся я. — Я чую, як вони шепочуться.
Скрип дверей ставав початком пригоди. Шум дощу — маршем. Стрекіт маминої швейної машинки перетворювався в перестук коліс потяга, що вивозив героя до незнаних земель.
У сімнадцять я відчув: мої історії мають жити далі. Вони не повинні зникати в повітрі. Я мав дати їм життя на папері.
— Ти диктуй, а я записуватиму, — сказала мама. В її голосі не було сумнівів — вона чекала цього моменту.
Вона щодня сідала з зошитом і писала мої слова. Це був наш ритуал. Наш маленький всесвіт.
Перший надрукований оповідання з’явився, коли мені було двадцять два. Батько читав його уголос, а в його голосі тремтіла гордість.
Світ змінювався. З’явились комп’ютери, програми з озвученням, електронні книги. Я освоював технології. Відкривав нові обрії.
У тридцять я зустрів Марину — редакторку видавництва. Вона приїхала домовлятися про мою нову книжку. Її кроки вирізнялись особливим ритмом — ніби вона не йшла, а танцювала по краю землі. А голос… він торкався струн десь глибоко в мені.
— У чому ваш секрет? — спитала вона, гортаючи рукопис. — Ваші описи такі відчутні…
— Я сприймаю світ по-іншому, — відповів я. — І перекладаю це на спільну мову.
Через рік ми одружились. А ще через два народилась донька Аня — з очима, як у Марини, і довгими пальцями, як у мене.
З кожною новою книгою приходило визнання. Інтерв’ю, поїздки, зустрічі з читачами. Я створив фонд допомоги незрячим дітям. Ми з Мариною відкрили маленьку студію, де оживають історії.
Побудували будинок — не просто дім, а продовження нас самих. У саду відпочивають мої батьки — ті, хто дав мені життя не по крові, а по любові.
На порозі сорока семи я озираюсь назад і відчуваю, що я — збирач скарбів. Не видимих, а справжніх: через долю, через людей, через подолання.
Не зір — а здатність бачити світ глибше. Не звичне дитинство — а дитинство, наповнене любов’ю.
Часто мене питають: «А як ви справляєтесь?» Я відповідаю: «А чому я маю не справлятись?»
Мій світ повен фарб — вони звучать, пахнуть, мають текстуру. Мій світ сповнений облич — я бачу їх кінчиками пальців.
Я не втратив зору. Я знайшов інші способи бачити.
А ще — я знайшов батьків, які навчили мене найголовнішому: сліпота — не бар’єр. Бар’єр — це страх. А любов — сильніша за будь-які бар’єри.
Тут, на веранді, між двома найдорожчими подихами, серед весняного саду, мене іноді огортає дивне відчуття — ніби я бачу ясніше за багатьох зрячих. Бо навчився відрізняти суть від випадкового.
І якщо ви спитаєте мене: «Хотів би ти бачити, як усі?» Я відповім: «А хто сказав, що я бачу менше?»
