Телефон несподівано задрижав у тиші — наче злякане створіння, що ожило серед спокою. Зінаїда Олексіївна здригнулася в такт із цим звуком, немов її з ним пов’язувала невидима нитка. З зусиллям потягнувшись до краю столу, вона схопила слухавку й притиснула до вуха, ніби доторкнулася до чогось живого.
Голос зятя вдарив раптово, різко й голосно:
— Ну що, мамо, як ви там? Готові підписати договір? — здавалося, він бачить її схиленою над паперами, як над власним вироком. — Не хвилюйтеся, усе оформимо як слід.
Зінаїда Олексіївна повільно перевела погляд по кімнатах. Ця двокімнатна квартира була її домом уже п’ятнадцять років, свідком самотності після смерті чоловіка. Тепер же стіни ніби віддалилися, простір наповнився луною прожитих років. Донька з чоловіком давно вмовляли її переїхати до них — «у тепло родинного вогнища».
— Так, Ігоре, — промовила вона, судомно стискаючи телефон, аж пальці побіліли. — Я просто… ще раз перечитаю. Треба бути впевненою…
— Ой, та киньте ви! — розсміявся він, і той сміх прозвучав фальшиво, як тріск старої платівки. — Що ви в цих юридичних закарлючках розумієте? Я все перевірив, усе врахував. Це буде наш спільний дім, родинний затишок. Розумієте?
Вона машинально кивнула, забувши, що він її не бачить.
— Мамо, ви мене чуєте?
— Так, Ігоре… Чую. Але це все, що в мене є… Усі мої заощадження…
— Та ми ж не чужі люди! — його голос став м’якшим, липко-ніжним. — Для родини робимо! Для Олі, для вас. Житимемо разом, однією сім’єю. У вас буде окрема кімната, свій санвузол… Чого ще бажати? Краще, ніж у цій «хрущовці», правда ж?
Вона знову кивнула — мовчазно погоджуючись, і прошепотіла:
— Добре.
— Прекрасно! — зрадів Ігор. — Тоді завтра о другій зустрічаємось. Оля за вами заїде.
Після розмови залишилася тільки тиша й аркуші договору, де її маленька квартирка перетворювалася на цифри, а ті — на частку у їхньому «спільному домі».
«Продамо вашу квартиру, додамо свої гроші — і збудуємо великий родинний дім. Житимемо всі разом», — казав їй зять. А Зінаїда Олексіївна, довірливо схиливши голову, вірила кожному його слову.
Дні в новому домі текли легко, мов перлини на шовковій нитці. Зінаїда Олексіївна оселилася на другому поверсі — у світлій, затишній кімнаті з вікнами в сад. Щоранку вона, немов квіткова берегиня, виходила поливати фіалки, які тепер розцвіли на широкому підвіконні. Іноді, під впливом спогадів, вона пекла домашню випічку, наповнюючи дім ароматом тепла й турботи.
Оля часто забігала перед роботою, приносячи новини та усмішки. Ігор був завжди ввічливим, хоч розмови з ним були короткими й сухими. Все було саме так, як вона колись мріяла: спокійно, гармонійно, затишно.
Але якось уранці, здається, у четвер, цей спокій зруйнував гуркіт. Зінаїда Олексіївна прокинулася від шуму — глухі голоси, грюкання дверима, тупіт, удари валізами. Вона хутко накинула халат, поспіхом розчесалась і спустилася вниз.
У вітальні стояла висока жінка в дорогому строгому костюмі. Її зачіска, прикрашена масивними сережками, випромінювала холодну розкіш. З виглядом господині, що повернулася у володіння, вона оглядала кімнату.
— Мамо, ти вже встала? — зустріла її Оля, розгублена й трохи винна. — Це Світлана Костянтинівна, мама Ігоря.
Жінка обернулася, і її колючий, оцінювальний погляд пробігся по Зінаїді Олексіївні, ніби вона була річчю.
— А, нарешті! А я гадала, хто тут третя мешканка. Ігор багато про вас розповідав.
Зінаїда Олексіївна застигла в дверях. У дім по сходах вносили сумки, коробки, речі. Серце стислося від передчуття біди.
— Мама переїжджає до нас, — тихо сказала Оля, опускаючи очі.
Ігор з’явився поруч, наче тінь, і звернувся до матері:
— Мамо, ти вже розклала речі?
Потім він глянув на Зінаїду Олексіївну — байдуже, холодно, майже зневажливо.
— Ви вже не спите? От якраз хотів сказати — мама теж житиме з нами. Її квартиру здаємо — додатковий дохід не завадить.
Світлана вже керувала вантажниками:
— Це нагору! У праву спальню. Обережніше з шафою — антикваріат!
— Але… — почала Зінаїда Олексіївна, голос її тремтів, як струна на вітрі. — Там же моя кімната…
— Перейдеш у кладову поруч, — сказав Ігор, майже не обертаючись. — Мамі потрібно більше простору. Твоя мама, — кивнув він у бік Олі, — вже й так досить погостювала. Тепер — черга моєї.
Сказав він це так байдуже, ніби йшлося про погоду. Потім пішов, залишивши Зінаїду Олексіївну саму в домі, що вже не був її.
— Оленько… що відбувається? — прошепотіла вона, відчуваючи, як у грудях все стискається…
Донька нервово перебирала край блузки, наче налякане створіння.
— Я тільки вчора дізналася… Він сказав, що давно це планував…
А Світлана Костянтинівна вже почувалася господинею на кухні: відкривала шафки з діловитою метушливістю, наче ось-ось розпочнеться нове життя.
Під час обіду Зінаїда Олексіївна не могла й шматка до рота піднести. Пальці стискали серветку, ніби вона ховала в собі відповідь.
— Та невже ви мов якась гостя? — з іронією сказала Світлана, активно пригощаючись. — Їжте! Непогано, хоча я б ще перчику додала.
Оля мовчала, не зводячи очей із тарілки. Ігор теж їв мовчки, не звертаючи уваги ні на кого.
— Ми ж домовлялися… — нарешті прошепотіла Зінаїда Олексіївна. — Що я переїду і матиму окрему кімнату.
Ігор відпив води, витер губи серветкою, як перед серйозною розмовою.
— Зінаїдо Олексіївно, давайте відверто. Ваша частка в цьому будинку — максимум двадцять відсотків. Решта — це наші з Олею гроші. Вирішувати, хто де житиме, повинні ми.
— Ігоре! — обурено вигукнула Оля.
— Що «Ігоре»? — знизав плечима він. — Навіщо брехати? Ніхто нікого не виганяє. Просто мамі потрібна нормальна кімната. Із видом на сад. Ти ж не проти, Олю?
Оля кидала розгублені погляди то на матір, то на чоловіка, її пальці вп’ялися в скатертину.
— Але ж мама продала квартиру…
— Саме так! — втрутилася Світлана. — Продала і непогано влаштувалася! Багато пенсіонерів взагалі не мають де жити, а тут — цілий будинок! Радій, не хочу!
Зінаїда Олексіївна повільно підвелася. Ноги ніби обросли каменем, не слухалися.
— Перепрошую… — прошепотіла вона. Більше слів не було.
Кімната, куди її переселили, нагадувала кладовку. Тісна, з маленьким віконцем, яке дивилося в глуху стіну. Вона сіла на жорстке ліжко і втупилась у свої руки, що змережили зморшки.
«Невже я так помилилася?.. Як могла бути такою довірливою?..»
У двері несміливо постукали. Увійшла Оля — бліда, з червоними плямами на шиї.
— Мам… Пробач. Я не знала… Раніше він був іншим…
— Все добре, — Зінаїда Олексіївна натягнула посмішку. — Це ж ваш дім.
— Наш, мамо. Спільний дім, — відповіла Оля, наче повторюючи обіцянку.
Але дні накочувались на Зінаїду Олексіївну, мов важка хвиля. Світлана Костянтинівна господарювала, як королева. Усе старе — улюблену чашку, вазочку з тріщинкою — вона замінила холодною новизною. На обережні зауваження реагувала солодкувато-іронічно:
— Ну що ви так тримаєтесь за ці дрібнички? У вашому віці варто думати про вічне, а не про биту кераміку!
Одного п’ятничного вечора Ігор без стуку увійшов до її кімнати.
— Знаєте… Я тут подумав, — почав він небрежно, — може, вам варто пошукати гарний пансіонат для літніх людей? Там і умови, і харчування, і догляд. Світло, затишно…
Зінаїда Олексіївна повільно підняла очі. В них жила тиша, в якій кричала біль. Лише через мить вона прошепотіла:
— Будинок для літніх?
— Та ну що ви! — скривився Ігор. — Це ж сучасно. Та й нам тісно стало. Мамі важко, коли багато людей вдома.
— Багато? — перепитала вона. — Нас лише четверо.
— От-от, — відрізав Ігор і, кинувши останній погляд, пішов. — Подумайте. Чекаю до кінця тижня.
Оля знайшла матір у саду серед квітучих фіалок. Та сиділа на лавці й дивилась в одну точку, ніби шукала в ній пояснення.
— Мамо… — Оля сіла поруч, лагідно торкнувшись її руки. — Я все чула.
Не стримавшись, вона заридала, сховавши обличчя в материнське плече:
— Я з ним говорила… Він усе спланував ще до того, як ти продала квартиру. Хотів використати твої гроші, купити дім, а потім… відправити тебе подалі.
Зінаїда Олексіївна мовчки гладила доньку по голові. Всередині підіймався гіркий, майже очищуючий біль.
— Ну ось і все, — прошепотіла вона. — Тепер зрозуміло.
Ранок був ясним, мов скло. Зінаїда Олексіївна прокинулась на світанку, довго лежала, розглядаючи стелю, ніби перечитувала сторінки життя. Потім встала, причепурилась, наділа намисто — останній штрих.
На кухні сиділа Оля, мов пташка, що втратила крила.
— Мамо, чому ти так рано?
— Я говорила з Ігорем, — кивнула вона. — Пізно ввечері. Він навіть не заперечував. Сказав, що «мислив стратегічно». Його мама давно запланувала здавати свою квартиру. А твоя кімната — завжди була для неї.
— А мене… — продовжила Оля, — мене він бачив у кладовці або в тому самому пансіонаті.
Зінаїда Олексіївна кивнула. Біль вже не рвала — вона стала частиною неї, тінню, що назавжди поруч.
— А ти? — спитала тихо. — Ти знала?
— Ні, мамо, клянусь! — Оля міцно стисла її руку. — Я вірила, що ми будемо справжньою родиною…
З дверей з’явився Ігор із планшетом. Побачивши їх, на мить завагався, потім натягнув посмішку.
— О, ранні пташки. Секрети?
Оля встала. Вперше Зінаїда побачила її такою: рівною, гордою.
— Я все мамі розповіла.
Маска злетіла з Ігоревого обличчя.
— Про що?
— Про твій план. Про те, як ти використав її гроші, щоб купити дім лише для себе.
Ігор опустив планшет, потер лоба.
— Це турбота. Гроші ж лежали б мертвим тягарем. Вона стара, навіщо їй квартира?
— А тепер — дім для літніх? — Оля зробила крок. — Це любов?
— Я дбав! — спалахнув він. — Моя мама заслуговує спокою. А твоя — жила на наш рахунок.
— От як? — голос Олі був холодний. — Я подаю на розлучення. Сьогодні.
— Олю, ти що…
— Мовчи. Розлучення. Продаж будинку. Розподіл грошей. Мама отримає своє.
— Смішно, — прошипів він. — Після всього, що я зробив…
— Що? — Оля гірко всміхнулась. — Обман. Використання. Приниження моєї мами.
— Це ж заради спільного блага! — вигукнув він. — Вона стара, їй…
І тут Зінаїда розсміялася — дзвінко, майже шалено. Вони здригнулись.
— Ти правий, Ігорю, — сказала вона, підіймаючись. — Я стара. Але навіть мої очі бачать справжнє. Я зрозуміла: не можна кидати перли душі під ноги таким, як ти. Є цінності важливіші за дах. Наприклад — гідність. І ви з матір’ю цього так і не збагнули.
Пів року пролетіло, мов осінній вітер, змивши стару пил.
— Мам, уявляєш! — вбігла Оля з рушником у волоссі. — Мене підвищують!
— Справишся? — Зінаїда відклала книжку, обійняла доньку.
— Звісно! — Оля скинула спогади разом із краплями. — Нарешті прокинулася. Все ясно.
Зінаїда кивнула. Вона знову працювала в музеї — не на повну, але з новим смаком до життя.
Про розлучення Оля не шкодувала ні хвилини. Ігор кидався: погрожував, благав, принижувався. Та міст було спалено. Дім продано. Гроші розділені. Світлана влаштувала істерику — сусіди викликали поліцію. Але буря минула. І залишила тільки чистоту.
Тихо, майже шепочучи, Зінаїда сказала:
— Дякую. За те, що вибрала мене.
Оля усміхнулась і міцно стисла її руку:
— Як інакше, мамо? Ти — найрідніша. А рідних треба берегти. Завжди.
